Баба Ганна сиділа на стільці у себе вдома.

Молода мама Наталя, стояла перед нею, тримаючи за руку свого п’ятирічного сина, і строго запитувала в бабусі:

– А у вас докусменти на такі роботи є?

– Які документи? – не зрозуміла літня жінка.

– Документи на роботу няньки.

– Так я ж ніяка не нянька! – поправила її баба Ганна. – Хіба ви моє оголошення не читали? Там же ж ясно написано:

«Надаю молодим батькам послуги бабусі».

– А чи не все одно – послуги бабусі це, чи няньки? Це ж майже одне й те саме! Значить, документів у вас немає?

– Ні, – засмучено відповіла баба Ганна. – Мені сусіди порадили таке оголошення подати. Мовляв, раз я вдома сиджу сама, і за онуками сумую, можна взяти онуків напрокат…

– Щоо-о?! Онук напрокат? – у Наталі в очах зʼявилося обурення. – Ви взагалі, чи що? Хіба це річ, онуки?

– Та це ж не я так говорила! – ахнула бабуся. – Це сусіди. Але якщо ви без якихось документів не хочете дитину в мене залишати, то заради Бога! Я не нав’язуюся.

– Та в тому й річ, що мені теж подітися нікуди, – Наталя невдоволено подивилася на свого сина, який весь цей час мовчав, і не розумів, куди його привели. – У садку в Іванка воду відключили, і сказали – дітей не приводити. А ми з чоловіком працюємо на таких роботах, що не відпросишся! Скажіть, у вас є комп’ютер?

– Ні, – сказала бабуся. – А навіщо?

– Як це – навіщо? Увімкнули б Іванку якусь навчальну програму, щоб він час даремно не гаяв. Ви іноземними мовами, мабуть, також не володієте?

– Навіщо? – знову запитала бабуся.

– Ну як же ж? – невдоволено зітхнула Наталя. – Він же ж у нас в такий садок ходить, де їх уже англійській вчать.

– Ні, я не знаю англійську.

– І чим тоді ви з ним займатиметеся?

– Придумаємо щось, – усміхнулася баба Ганна.

– Що значить щось? Ви мені конкретно скажіть, що він робитиме у вас?

– Ну, я казочку йому розповім.

– Ви що? Він що, немовля? Йому вже п’ять років!

– Тоді мультики увімкну?

– Які?

– Які по телевізору показуватимуть.

– Припиніть. Краще дайте йому олівці і нехай малює. У вас є піаніно?

– Ні, – баба Ганна знову посміхнулася. – Та ви не переживайте, матусю, він у мене без занять не залишиться. Я його стільки справ знайду, що він і не помітить, як день пролетить.

– Так? – Наталя важко зітхнула. – Я сумніваюся… Він у мене такий примхливий. Це йому не подобається, і це теж… Скільки ви берете за один робочий день?

– А скільки ви заплатите, стільки й візьму, – знизала плечима жінка.

– Як це? – не повірила Наталя. – А якщо я всього пʼятсот дам?

– Так це ж чудово! – зраділа бабуся. – Я вам ще й дякую за це скажу!

– Справді? – Наталя навіть скривилася. – Господи, я б і за 5 тисяч на таку роботу не погодилася. Але, якщо ви не брешете… – вона полізла в сумочку, дістала купюру, і простягла бабі Ганні. – І ось вам мій номер телефону, – дала вона свою візитівку. Потім подивилась на сина. – Так, Іванку, сьогодні ти залишишся з цією бабусею. Якщо що, попроси у бабусі Ганни телефон, і дзвони. Номер я їй свій залишила. Ой! – вона схаменулася. – А чим ви його в обід годуватимете?

– Кашкою. І пиріжками.

– Ні, пиріжки йому не можна!

– Чому?

– Бо від них діти повніють. А каша з чим? З м’ясом?

– Звісно.

– Ну, гаразд. Мені вже пора бігти.

Наталя швидко поцілувала сина і поспішила до своєї машини.

Цілий день вона працювала як у тумані, і постійно чекала дзвінка сина. Але Іванко чомусь вперто не хотів їй дзвонити.

Коли Наталя після роботи прийшла по сина, вона очікувала, що той, уже, вдягнений, як це завжди було в садку, і чекає на неї біля дверей.

Але все було не так…

У дверях стояла тільки усміхнена бабуся. Наталя застигла від здивування.

– Проходьте, – сказала баба Ганна, і гукнула у бік кімнати:

– Іванку, вилазь, досить ховатися! Мама вже тут!

– А де він? – насторожилася Наталя.

– Під ліжком. Вже пів години там і не хоче вилазити.

– Під ліжком? Але там же ж пил!

– Та ні… Ми з ним сьогодні прибирали, і під ліжком теж протерли.

– Що?! – обурилася Наталя. – Ви? Мого сина? Сказали йому прибирати?! Та я, вас!.. Де це ліжко?

Вона швидко побігла в кімнату, лягла на підлогу на живіт перед ліжком, і побачила під ним сина, який там сяк-так поміщався.

– Іванку, вилазь, я прийшла! – гукнула вона йому.

– Не вилізу, – раптом відповів син.

– Чому? – здивувалася Наталя.

– Бо я хочу залишитися жити тут. З бабою Ганною, і назавжди.

– Іванку, любий, – раптом сказала бабуся, яка вже стояла поруч. – Тобі тут жити ніяк не можна.

– Чому? – ображено запитав з-під ліжка хлопчик.

– Тому що в тебе є мама з татом. Так уже заведено, що дитина має жити з батьками.

– Але ж у тебе, бабусю, нікого немає! – вигукнув хлопчик. – Так нечесно! Нехай мама живе з татом, а я буду з тобою!

– Але ж ти мій син! – ахнула Наталя. – А ця бабуся чужа. У тебе є рідні бабусі. Навіть дві!

– Ну то й що! Вони – несправжні бабусі!

– Чому це – несправжні? – здивувалася Наталя.

– Тому що вони пиріжків не печуть, казки не розповідають, пісні зі мною не співають. І ми з ними ніколи разом господарством не займаємось. Вони тільки кажуть мені читати і навіть не слухають. А бабуся Ганна мене уважно слухає. Вона мене і пиріжки навчила готувати. І вони такі смачні!

– Ну, Іванку… – Наталя готова була розплакатися. – Ну, вилазь, будь ласка…

– Не вилізу…

– Що ви наробили? – Наталя похмуро дивилася на цю чужу бабусю. – Ви що, його зачарували?

– Та ні… – баба Ганна знизала плечима. – Просто я ним займалася. Жодної секунди одного не залишала.

– Ви казали йому робити свої справи?

– Мамо, я робив все сам! – вигукнув Іванко з-під ліжка. – Мене ніхто не змушував! Тому що я вже великий! Великий чоловік! Так, бабусю Ганно?

– Чоловік, чоловік… – зітхнула жінка. – Але запам’ятай, Іванку, справжній чоловік ніколи не образить свою маму. І якщо вона сказала тобі – вилазь, треба її послухати.

– Так?

– Ну, звісно. Тим більше, мама тебе знову до мене приведе, коли у вас у садку якась біда станеться.

– Мамо, це правда? – жалібно спитав син.

– Правда, правда… – невдоволено збрехала Наталя.

– Ну, гаразд…

Він неохоче виліз з-під дивану, похмуро глянув на маму, і пішов у коридор одягатися.

Прощаючись, Іванко довго обіймав бабу Ганно.

– Ну, все, годі, йди, – сумно зітхнула господиня, і винувато подивилася на Наталю. – Якщо що, ви не соромтеся, я завжди вдома. І не ревнуйте до мене дитину. Дитинство в нього швидко пролетить, і все, що він повинен запам’ятати в ньому – це тільки нашу турботу й ласку. А в мене цього добра назбиралося – хоч греблю гати. Я погоджуюся ділитися навіть безкоштовно.

– Ага… – невдоволено кивнула Наталя, взяла сина за руку і скоріше повела його додому.

Усю дорогу, доки Наталя їхала машиною, Іванко мовчав, і сумно зітхав. Зрештою, Наталя не витримала, зупинила машину, і сказала:

– А давай, Іванку, прийдемо до цієї бабусі Ганни у неділю. В гості. Купимо тортик, і прийдемо. Удвох. Ти як, згоден?

Той спочатку застиг, а потім – кинувся до Наталі в обійми.

– Матусю! – вигукнув він радісно. – Звичайно, я згоден! І я тебе за це дуже люблю, мамо! Дуже-дуже люблю!