Наталя поверталася додому в жа хливому настрої. Вона провалила іспити. Обличчя матері так і стояло перед її очима.

— А не треба було тобі туди їздити. Я казала. Он до Антона краще придивилася б, кращого нареченого не знайти. Наташа rірко зітхнула. І дався їй цей Антон.

— Добрий вечір. – у купе зайшов симпатичний хлопець.

Його широка усмішка здавалося висвітлила все купе. Буркнувши щось, Наташа відвернулася до вікна. Хлопця це не збен тежило. Він як ні в чому не бувало продовжував балагурити і врешті йому вдалося її спочатку розвеселити, а потім і розговорити.

— Подумаєш, не вступила. Позаймайся і наступного року знову спробуй. Така думка не спадала Наталці на думку. Вони ще трохи поговорили, а потім усе якось швидко закрутилося, і Наташа відчула його гарячі губи на своїх губах.

За дві години він попрощався з тією ж променистою усмішкою, пообіцявши, що обов’язково знайде її. Мати, дізнавшись про ваrітність Наталки звеліла їй перебратися до старого будинку, що залишився від бабусі і припинила з нею всі стосунки. Навіть із полоrового будинку Наташу зустрічали подруги.

Лише коли Васютці виповнилося п’ять місяців мати вибачила її і почала допомагати у вихованні дитини. Ось і сьогодні вона відпустила Наталку на танці. Кажуть там якісь хлопці у відрядження з’явилися, дивишся, дочка з кимось і познайомиться. Не століття ж їй однією бути, та й пацану батько потрібний.

«Ох, мамо, краще б ти мене не відпускала», — думала Наталка, швидким кроком повертаючись додому.

— «Головне, усміхається, негідник, так само променисто. Адже навіть не впізнав, коли танцювати запрошував». Мати здивувалася, що Наталя повернулася так швидко.

Вирішивши, що молода мама не змогла залишити немовля надовго, мати пішла, а Наташа взяла Васю на руки і спробувала заспокоїтися.

— Ну й гаразд, і не потрібен він нам. І ніхто нам не потрібний, — сльози так і котилися в неї з очей. Гірко було усвідомлювати, що їхня зустріч нічого не означала для Степана. А вона, як дурепа, досі згадувала про нього ніжно.

— А ось ви мені потрібні і навіть дуже. Наташа здригнулася. Степан стояв у дверях і дивився на дитину. Вранці мати Наташі застала Степана, який бадьоро розгулював садом з Васюткою на плечах. — Ану, віддай дитину, — закричала вона.

— Мамо, мамо, заспокойся, — вибігла з дому Наталка, — це батько Васютки.

— Бач, заявився. Де ж ти був і досі?

— Жінка потихеньку заспокоювалася.

— Так, я справді винен. Такий дурень був, що забув адресу взяти. Зате як доля розпорядилася. Сама мене у ваше село привела. Так що, прошу любити та шанувати.

КІНЕЦЬ.