Наталя Іванівна проживала в мальовничому селі одна. Чоловіка не стало два роки тому, а єдиний син Віктор як поїхав у місто на навчання після служби, так до матері і не повернувся більше. Працює на заводі інженером, спочатку винаймав квартиру, а зараз все у нього в житті змінилося. Тільки матір він в подробиці не посвячував.

Приїжджав рідко, поки машину не придбав. А останній рік зачастив, ні-ні, та й нагряне без попередження, продуктів привезе, одяг якийсь. Наталя Іванівна відмовлялася, але він все одно привозив. Востаннє хустку вовняуну в’язану ручної роботи подарував.

А про своє життя не говорив. Все добре, мовляв. Не переживай. Ось і вся відповідь. Але знайшлися добрі люди, розповіли. Її сусідка, молода Віра, до міста вирушила.

Жаліслива мати передала синові гостинця, своє варення, грибочки мариновані. Телефон сина в неї був, тому Віра з ним зідзвонилася і зустрілася.

– Ой, тітко Наталя, приїхав на машині з кралею якоюсь. Все забрав. Привіт просив передати, сказав, що приїде.

– А що за краля? – здивувалася Наталя Іванівна.

– Та звідки ж я знаю? Вона й носа з машини не висунула. Тільки здається мені, що старша за нього, ось їй богу! Років на п’ять старша, повна, нафарбована.

Жінка задумалася, Ніколи син із нею не ділився своїм особистим життям. Треба б розпитати наступного разу. І чекати цього разу довго не довелося.

Іде вона з магазину, а на подвір’ї син з хлопчиком її чекають. Біля хвіртки машина стоїть.

– Приїхав! – Вона пішла швидше, щоб обійняти синочка, а той трохи відсторонився і сказав:

– Привіт, мамо. Ось знайомся. Це Юрчик. Він тепер мені як син.

– Ну заходьте в будинок, чого на подвір’ї розмовляти.

Швидко накрила на стіл, благо картопелька в каструльці ще тепла була. Капуста солона, огірки, м’ясо відварене, м’яке та соковите.

Юрчик понуро сидів за столом і неохоче колупався у своїй тарілці, ні на кого не дивлячись. Поїли, попили чай і відправили хлопчика у двір. Нехай озирнеться, а вони поговорять.

– Мамо, тут така справа, – почав Віктор.

– Я одружився минулого року. Ну точніше, ми просто розписалися з Оленою. А це її син. Тобі не повідомляв, не ображайся. Не хоче Олена зі свекрухою знайомитись.

– Це чому ж? Я що, погана така? Чи що сільська, і їй не по чину?

– Та ні. У неї перший шлюб був нещасливий, зі свекрухою до сильних сварок доходило. Зла була, не любила Олену. Вона й пішла від чоловіка через неї. А його за рік не стало, слідом свекрухи. Квартира їй із сином залишилася й машина. Коли познайомилися, вона мене до себе покликала, потім розписалися. А про свекруху й чути не хоче.

– А хлопчика тоді навіщо привіз? – Запитала здивована мати.

– Так літо зараз, а Олена вагітна, у серпні вже народить. Тяжко їй з Юрчиком, за ним око та око потрібне, я цілими днями на роботі. Не придивишся до осені, а потім я заберу його?

– Придивлюся, чому ж ні. Тільки він сам захоче тут із бабусею залишитися?

– А хто його питає? Мати сказала, що його справа виконувати.

Наталя Іванівна здивувалася таким словам, але втручатися не стала. Цю Олену вона не знає, який із неї попит? Хлопчик восьми років у будинку не завадить. Не такий і маленький вже. А незабаром і свій рідний онук чи онучка з’явиться. Ось радість яка!

Наступного ранку син поїхав, а Юрко до вікна припав, надувшись.

Жінка підійшла до нього і сказала:

– Ну що, давай наше життя налагоджувати. Можеш кликати мене бабуся Наталя. Ти в який клас перейшов?

– В другий, – буркнув хлопчик, навіть не повернувшись.

– Ну ходімо курочок подивишся, город тобі покажу. Полуниця назріваєш, ягоди збиратимеш скоро, вона у нас рання.

– Не піду я з тобою.

– Це чому ж? Я не ображу, і Атос мій у дворі теж не образить, якщо ти через нього переживаєш.

– Мама сказала, що ти погана. І я в тебе недовго. А твого через твого Атоса я не переживаю.

– Ось тіобі і на! А мама, звідки знає, що я погана? Ми з нею навіть не знайомі. Ну, сиди тут, якщо хочеш. А я на подвір’я піду, у мене справи, онучку.

Наталя Іванівна зникла за дверима. Жаль їй було хлопця. Мабуть, цій Олені сильно дісталося від колишньої свекрухи, що вона й сама її знати не хоче, і сина проти налаштувала. Ну нічого, добром та ласкою якось розтопить його.

Жінка зайнялася прополкою та своїм нехитрим господарством. Великого господарства не тримала, а курочки та пара качок їй було під силу. Молоко, сир та сметану у сусідів купувала, у матері Віри за гроші. А їм то зайві яєчка принесе, то ягід з городу. Так і жили.

Пройшов тиждень. Юра почав поступово виходити у двір. То Атоса погладе, то полуницю з грядки поїсть. Допомагати не рвався, та вона й не наполягала. А якось Наталя в магазин зібралася, запропонувала Юрі з нею піти, хлопчик погодився.

По дорозі додому хлопчик рот не закривав. Так за розмовами дійшли до хати. І з цього моменту хлопця як підмінили. Він і вдома прибере, і грядки поллє. Атоса тепер тільки сам годував, з хлопцями сусідськими потоваришував. Увечері, бувало, додому не заженеш.

Повеселішав, книжку про Робінзона Крузо почав читати. Вона, старенька зовсім, ще Вітіна. Але він із задоволенням, сторінку за сторінкою. І все бабусі переказує, та з П’ятниці сміється, доки вона вечорами сидить і в’яже. І їй пригадалося дитинство сина. Такий же був веселун, рота не закривав.

У серпні до них приїхав Віктор. Щасливі, з радісною звісткою. Дочка у них із Оленою народилася, Юля. Завтра з пологового забирати, а він ось приїхав розповісти про внучку та дізнатися, як тут Юра.

– Тату, ми з бабусею Наталкою добре живемо, мені подобається тут! Можна я ще залишуся? А сестричку потім подивлюся, коли до школи піду.

Так і лишився до вересня. Наталя Іванівна віддала синові подарунки для онуки. Зв’язала шкарпетки крихітні, шапочку, та ковдру, пухову, легку. А невістці рукавиці. Син подякував, розцілував матір, потиснув синові руку, як великому, і поїхав.

Наближався кінець серпня. Юрко бігав з хлопцями вулицею, граючи в м’яч, коли вдалині показалась машина. Усі розступилися, дивлячись на гостей. Машина під’їхала до будинку Наталі. З неї вийшла повненька жінка з дитиною на руках, потім Віктор. Він забрав дорогоцінний пакунок у дружини, а до неї вже мчав з усіх ніг Юра.

– Мама приїхала! – вигукнув він, але тут спіткнувся об камінь.

Але не захникав, одразу взяв лист подорожника і приклав до коліна, як хлопці вчили. Олена поцілувала сина, взяла за руку і пройшла за чоловіком у хату.

– Що ж це Юра у вас без нагляду вулицею гасає? – запитала вона замість привітання.

– Здрастуй, доню, – відповіла Наталя Іванівна. – Ось і побачилися. Хлопці у нас завжди вулицею бігають, грають. А Юра мені помічник і в хаті, і на городі. Що ж йому не пограти?

Потім Наталя Іванівна підійшла до онуки. Та тихо спала, була гарненька, як ангелок, і в бабусі на очах виступили сльози від розчулення.

Нагодувала господиня дорогих гостей борщем зі сметаною, хзлібом свіжим і почала розпитувати, як та що.

– Ми за Юрою приїхали, – авторитетно заявила олена. – До школи незабаром. Набрид він вам тут, та й сам вже, мабуть, не дочекається, коли до міста поїде.

Хлопчик схопився з місця і голосно сказав:

– Не хочу я до міста! Я з бабусею Наталкою хочу жити. А ти, мамо, обманула мене, що вона погана. Вона добра!

Щоки Олени вкрилися густим рум’янцем, і обличчя набуло ображеного виразу.

– Мамі не можна говорити такі слова, Юро! Вибачся та йди погуляй, тільки з двору ні кроку, – тихо й спокійно сказала Наталя Іванівна.

Хлопчик опустив голову, сказав своє «я більше не буду» і вийшов за двері.

– Ти, Олено, не турбуйся за нього. Він дуже хороший хлопчик, слухняний. Добре виховала, молодець. І мені яка радість все літо! Дякую, що привіз, синку. Хоч щоліта нехай приїжджає, тільки буду рада.

Але тут заплакала дівчинка, і Олена метнулася до неї. Два дні сім’я провела у Наталі Іванівни. Син дещо полагодив, підправив. Олена не відходила від дочки, її свекруха куховарила, годувала дороге сімейство, а Юра був на підхваті: то батькові допоможе, то бабусі, то біля сестрички з мамою посидить, і все розповідає їм, як йому тут добре жилося.

Зрештою зібралися в дорогу. Віктор із сином та дочкою попрощались і вийшли на подвір’я, а Олена підійшла до свекрухи, обійняла її та й сказала:

– Дякую мамо. Свою вже не пам’ятаю, а що свекрухи такі бувають, і думати не думала. Пробачте мене. А Вітю дуже люблю. Гарний він у вас, дбайливий.

– Тепер вже в тебе, дочко. А мені радість яка. І Юрчика привозьте, полюбила я його, як рідного.

На тому й розлучилися. І все у родині склалося добре. Маму на зиму до себе забрали, щоб допомогти з дітьми та по господарству. І свекруха з невісткою одна в одній душі не чули, на радість Віктору і спритному Юркові.