Наталка була в магазині, коли чоловік Андрій подзвонив їй із звісткою, що завтра до них увечері прибудуть гості з Києва.

-Та ти що? – єхидно сказала Наталка. – Прямо з Києва?! У наше “село”?

-Наталю, ну годі тобі. Чому наше місто селом називаєш?

-Та це не я, це ті, хто їде, потім приїжджають на батьківщину з таким обличчям, начебто вони аристократи в третьому поколінні, – сміялася дружина, попутно відправляючи до магазинного візка ще одну порцію філе. Готувати вона вміла.

-Ні, мій друг Володя не такий! Ти ж його знаєш, – парирував Андрій.

-А, це Володя приїжджає? Фух, а я вже подумала, знову, як того разу Бондаренки приїжджали і ніс крутили від усього…

-Тільки він не один, а з нареченою буде… Почекай, я зараз у магазин через хвилин п’ятнадцять заїду, допоможу з пакетами.

-Ну добре, от і познайомимося з його нареченою, – Наталка наповнювала візок все більше.

Гостей, правда, зараз ні чим не здивуєш, але смачно нагодувати – святе діло.

Андрій під’їхав до магазину у призначений час, завантажив покупки до багажника та поїхали додому.

Надвечір наступного дня Наталя накрила гарний стіл, чоловік із сином допомогли зробити прибирання.

-Андрію, а скільки ви з Володею не бачилися? – Запитала Наталка, відправляючи в духовку м’ясо.

-Так рік вже точно. Пам’ятаєш, він приїжджав на день народження сина? От з тих пір… Він спершу дзвонив, та й я йому, а потім дедалі рідше зідзвонювалися, казав, що ніколи йому… Ну гаразд, ось сьогодні приїде і наговоримося! – відповів Андрій.

Бадьора мелодія дзвінка у домофон сповістила про наближення гостей. Через деякий час до відкритої квартири увійшли Володимир зі своєю нареченою.

Коридор одразу сповнився звуками голосів, син Дмитро вийшов зустрічати гостей теж. Володимир представив свою наречену:

-Знайомтеся, Олена! – Сказав він захоплено дивлячись на свою супутницю. Вона була дуже вродлива. Стильна тонка брюнетка, з довгим волоссям, одягнена модно та зі смаком у чорну коротку сукню. Вмілий макіяж лише підкреслював її зовнішні переваги. За віком вона була швидше за все їхньою ровесницею або на пару років молодшою.

Дівчина кивнула, привіталася з усіма. Гості принесли подарунок для Дмитрика – велику червону машину на пульті керування.

– О дякую! У мене такої немає, – подякував хлопчик і побіг у свою кімнату розпаковувати подарунок.

Гості пройшли до просторої кухні, де вже майже був накритий стіл. Чоловіки говорили не зупиняючись, постійно перериваючись на дружній сміх. Наталя закінчувала сервірувати стіл.

-Допомогти? – спитала Олена, сідаючи на краєчок стільця.

-Та ні, я вже все практично зробила, розташовуйтеся, – усміхнулася вона.

Андрій запропонував дамам червоненького, собі з другом також наповнив келихи.

-Ну, Зза зустріч!

-Пригощайтеся, будь ласка, – говорила дружина.

-Як все красиво, – казав Володимир. – Наталя, напевно весь вечір старалася, готувала?

-Так, ну а як же? Для гостей же ,– усміхалася вона.

-Ну ти прямо господиня! А ось моя Олена готувати щось не дуже любить, – гість подивився на свою супутницю. Вона сиділа, закинувши нога на ногу, попиваючи червоненьке з кришталевої склянки на тонкій ніжці. На руці з наманікюреними пальчиками виблискувало обручка з великим каменем блакитного кольору.

-Кухня – це не моє, – відгукнулася Олена, струснувши густою шевелюрою. – Якось не задалося – усміхнулася дівчина – не люблю поратися довго з їжею, потім мити тарілки. Є цікавіші речі.

-Буває, – відгукнулася Наталя. – Я до заміжжя теж так думала. А потім стали разом жити і нікуди не дінешся, доводиться вставати до плити щодня. Не залишу ж я своїх чоловіків голодними?

За вікном плавно опускався вечір, сиві сутінки заповнювали все довкола. На кухні було по-домашньому затишно, тепло, смачно. Чоловіки згадували минуле, Наталя періодично ставила запитання чи сміялася, Олена, майже весь час сиділа уткнувшись у телефон. Складалося відчуття, що їй просто не цікаво.

-Ми ось з Оленою влітку махнемо кудись у теплі краї… – говорив Володимир.

Олена одразу ж підвела голову від екрану телефону і з нудною усмішкою, звузивши очі, дивилася на свого супутника. Він продовжував:

-Ось коли жив у рідному місті, тільки мріяв про це, а зараз, коли переїхав, ніби очі відкрилися. Що тут загалом цікавого? Ви що зазвичай вечорами робите? – Володимир запитливо дивився на господарів будинку.

Андрій потягнувся на стільці, сказавши:

-Ну, ввечері, як правило, забираю Дмитра з садка, йдемо додому, вечеряємо. Потім домашні справи, відпочинок. Можемо на прогулянку перед сном сходити разом у найближчий сквер. Там такий класний дитячий майданчик збудували! Або на вихідних їдемо до мами Наталки в село тут поряд. Там добре, особливо влітку! Вибираємось на пікніки, я вже намет надивився. Пам’ятаю з батьком ходили кілька днів у похід. На все життя спогади лишилися! Та й взимку краса! Купимо всій родині лижі чи ковзани та вперед!

Очі Андрія світилися від радості, коли він усе це розповідав, проте, дивлячись на своїх гостей, він зажурився. Вони слухали його в пів-вуха, копирсаючись у тарілках.

-Ну хіба це цікаво… – відгукнулася Олена.

Наталка наливаючи апельсиновий сік у склянку запитала:

-А що вам цікаве?

Дівчина подивилася на свого супутника і продовжила:

-Цікаво самовдосконалюватися. Та й гроші заробляти тим самим.

-А ким ви працюєте? – Запитала господиня будинку.

-Я поки що в пошуку, – Олена знову опустила очі у телефон.

Володимир дивлячись на друга сказав:

-А ти б не хотів поїхати звідси у Київ? Ну які тут перспективи? Там все набагато краще. Є де розважитися, магазинів – повно, на будь-який смак та колір. Будь-які виставки, концерти – сумувати не доведеться. Я ось приїхав до рідного міста і нема що тут робити! Така нудьга. Сходити нікуди, все якесь… ніяке. Біднувато, дрібнувато. Що тут ловити… Тут залишаються ну тільки такі, як ви – сімейні, та ледарі, яким нічого від життя не треба.

За столом всі затихли, чути було лише тонкий дзвін посуду, та звуки з сусідньої кімнати – Дмитрик дивився мультфільми.

-Робота у мене стабільна, ось іпотеку вже виплатив, квартира тепер у повному нашому розпорядженні.

Володимир зупинив друга:

-Ну, це що. Це ж не квартира в Києві! А тут – будь-хто може взяти.

Андрій взяв склянку з мінералкою і почав пити. Наталя тим часом розкладала м’ясо по-тарілках, подаючи гаряче гостям.

-А ви як? Взяли іпотеку? – Запитав Андрій.

Олена дивлячись на Володимира відгукнулася:

-Поки ні. Ось Володя незабаром почне заробляти більше, тоді й купимо. А зараз знімаємо. Вона така класна! Вікна величезні та стелі високі! Вищі, ніж у вас точно. У вас же однокімнатна? – Дівчина трохи скривила прекрасні губки.

-Двокімнатна, – сказала Наталя.

-Так, обмаль, – простягла Олена, – А от я б хотіла мінімум трьохкімнатну і будинок заміський. Я сама теж вважаю, що жити краще у столиці. Та й діти, коли будуть, потрібно більше можливостей. А в маленьких містечках – фуу – вона зіщулилася так, ніби їй холодно стало.

Володимир поперхнувся. Андрій завбачливо поплескав друга по спині. Вони ще посиділи, але розмова особливо не клеїлася. Олена продовжувала дивитись у телефон, періодично усміхаючись чомусь.

Володимир, дивлячись на свою наречену, раптом сказав:

-Дорога, тобі сумно?

-Ну так, є трохи, – ліниво простягла красуня, красномовно дивлячись на свого чоловіка.

-Тоді ми підемо, – Володимир підвівся з-за столу і почав дякувати господарям, – Зараз може в кіно заїдемо або ще куди повеселитися, а то нудно щось – сказав він. Вас не запрошуємо, ви ж з дитиною – засміялися вони, дивлячись один на одного.

Олена дивилася у велике дзеркало у коридорі, поправляючи макіяж. Попрощавшись, вони вийшли до таксі, що під’їхало.

Наталя з Андрієм також вийшли надвір, проводити гостей. Коли вони поїхали, дружина подивилася на чоловіка і сказала:

-І чому я після таких гостей, почуваюся погано? – вона високо підняла брови. – Начебто, крім великого міста, більше ніде не можна жити?.. Ні, мені і самій дуже подобається Київ. Але чому люди, які вчора туди поїхали, приїжджають назад і фукають на все рідне? Не зрозумію…

-От і я не зрозумію, – сказав Андрій, обіймаючи дружину. – Підемо додому, холодно вже.

КІНЕЦЬ.