— Наталю, тут така справа. Сестра зателефонувала, сказала що Віка, її дочка, збирається приїхати до нашого міста. Запросили на якийсь конкурс, якщо виграє, то отримає гарну посаду.

Ну, я й покликав її до нас. Адже не чужа, племінниця моя. Кілька тижнів у нас поживе, ти не проти? У вітальні спатиме на дивані.

— Миколо, ти що ти надумав? Навіщо це нам треба? Невже не можуть їй знайти квартиру, чого до нас пертися? Віка хоч і непогана дівчина, але насправді чужа людина, ми її до ладу і не знаємо, бачимося раз на рік у її батьків.

Поки не пізно, дзвони сестрі, скажи, що не зможемо прийняти… Та й Михайло у нас, своїх клопотів вистачає, ще цю дівчину тут обслуговувати…

— Ну, знаєш… Завжди командуєш, що й кому робити. Я і так мовчу завжди, погоджуюсь. Коли мама твоя місяць жила, слова не сказав, хоч вона складна жінка, ніс совала в усі справи.

Не буду нічого сестрі говорити. Нехай приїжджає та живе, скільки треба. Згадай, хто нам грошей дав, коли на машину не вистачало? Людмила! Ось тепер наша черга відповісти їм добром!

Наталя невдоволено подумала: – Зовсім розійшовся! Командує тут!

— Ти мою маму та племінницю не порівнюй! Це інше! А твоя сестра Людмила ще себе покаже, от не стане твої батьки, побачиш, як вона спадщину ділитиме, тобі ні копійки не дасть, я впевнена! Скаже, я з батьками жила, все моє!

– Це вже не твоя справа! Це ти з братом все сваришся за бабусину квартиру, хоч він має повне право нічого тобі не давати. Він із дружиною до останнього дня доглядав бабусю, а ви з мамою тільки спадок ділити з’явилися!

— Ой, знайшов, що згадати! Це інше! Коротше, роби, що хочеш, я годувати її не збираюся! Зараз дорого все! Нехай сама якось викручується. Переночувати може, так і бути…

Але тоді потім, коли вона поїде, мама у нас гостюватиме, скільки захоче, і ти слова не скажеш, зрозуміло?

Микола махнув рукою і вийшов із кімнати. Що за жінка, все перекрутить на свою користь!

У день приїзду племінниці Наталя не стала готувати. Нема чого. Нехай одразу бачить, що їй тут не раді!

Вікторія приїхала на таксі, відмовилася, щоб її дядько зустрічав на вокзалі. Наталя дивилася серіал.

— Здрастуйте, тітко, дядьку! Дякую за запрошення, це дуже люб’язно з вашого боку запропонувати пожити у вас. Я вам гостинці привезла, ходімо на кухню!

Наталія відволіклася від перегляду телевізора. Стало цікаво, що там привезла Віка.

— Ось баночка ікри лосося, це ікра нерки, нам знайомий із закордону привіз. Це вам кардиган теплий, фірмовий, дядьку Миколі сорочка, а Михайлу навушники бездротові.

Наталя з цікавістю розглядала подарунки. Непогано… Кардиган дуже гарний, і розмір те, що треба. Сорочка для чоловіка теж сподобалася.

А ікру вони рідко купували, дороге задоволення, а тут дві великі банки… І навушники такі син давно просив…

— Ой, Віка, та не варто, ми ж не чужі, і без подарунків прийняли б, — крутившись біля дзеркала в обновці, сказала Наталя. Дуже вже до душі припали їй подарунки.

– Тітко Наталя, я вдома буду тільки ввечері, мені стільки справ треба встигнути зробити вдень… До речі, на вечерю хочу запросити вас до ресторану!

У мене є гроші, ви не думайте, я непогано заробляю. Я могла б зняти квартиру, звичайно, але вирішила, що образитеся, якщо відмовлюся пожити у вас …

Наталя радісно погодилася повечеряти у ресторані. Миколі ця витівка не сподобалася, гроші витрачати навіщо, але дружина наполягла.

— Миколо ми сто років ніде не були! Віка сплатить усе, чого ти відмовляєшся? Вона в нас буде жити, і це нормально, пригостити родичів!

Віка не скупилася. Наталя замовляла страви на свій смак, все не подужала і попросила офіціанта запакувати рештки додому.

Микола бачачи це, закочував очі. Йому було соромно за дружину.

Віка приходила додому увечері. Готувати собі вона не хотіла, та й сил не було, втомлювалася за день. Вона замовляла їжу додому, для всіх. Наталя була тільки рада. І готувати не треба, і гроші не витрачаєш.

За тиждень Віка оголосила:

— Конкурс я не пройшла, але мені запропонували роботу у вашому місті, дуже хорошу, я навіть мріяти не могла про це! Мене помітила одна впливова людина, їй потрібні такі фахівці, як я, айтішники.

Хочу подякувати вам, мої дорогі, за гостинність, за привітність, у наш час це така рідкість, коли родичі можуть безкорисливо запропонувати допомогу.

Хочу подарувати вам нову пральну машину, ваша зовсім вже не годиться. Будь ласка, прийміть мій подарунок. Від душі!

У Наталії засяяли очі від радості! Треба ж який хороший подарунок! От пощастило з племінницею!

— Віка, ну що ти, не варто… Ми як тільки дізналися з Миколою, що ти їдеш, одразу вирішили — тільки в нас житимеш, ще не вистачало по квартирах блукати, коли є люблячі родичі!

Мені хотілося б ось таку машинку, дивись, бачила в рекламі… А ще у нас мікрохвильова піч барахлить, ось би нову купити, та все ніяк, грошей немає…

Наталя полізла у телефон шукати модель пральної машини. Микола, як завжди, закочував очі від лицемірства дружини.

Наступного дня привезли пральну машину та мікрохвильову піч. Подарунок племінниці.

Віка, зібравши речі, поїхала до орендованої квартири. Наталя, проводжаючи її, розплакалася.

— Ось, Віка, бачиш як ми з душею до тебе, адже в наш час ніхто не хоче приймати родичів, і це дивно… Ми ж не чужі, і маємо допомагати.

До речі, може й нам там містечко знайдеться на твоїй роботі… Ти скажи, якщо що… І частіше приходь у гості, як рідна дочка прямо нам стала…

Віка обійняла Наталю та дядька та обіцяла відвідувати їх.

— Ну, ти безсовісна, — обурився Микола після відходу племінниці. — І лицемірна! Якби Віка нічого не купувала, то ти б ходила і бурчала б тут! Уся в матір ти! Корислива та лицемірна!

– Нічого страшного, вона не збідніла, ще заробить, за нашу добру душу винагороду отримали!

До речі, незабаром моя мама приїде, треба буде Віку покликати, може в ресторан зводить нас, мама хоч спробує нові страви.

Ну, а що, хай пам’ятає нашу доброту та чуйність!

Микола за звичкою закотив очі. Але Наталя не помічала. Вона подумки вигадувала, що замовить, якщо Віку розкрутить на ресторан.

КІНЕЦЬ.