Час був пізній. Наталя Михайлівна вже міцно спала, притулившись до плеча чоловіка, коли у двері подзвонили.

Вона скочила з ліжка, на ходу накидаючи халатик і, переживаючи, поспішила до дверей.

З того часу, коли двадцять років тому, вночі принесли телеграму про те, що раптово не стало її мами, вона завжди побоювалася несподіваних пізніх дзвінків.

Вона відкрила двері й ахнула. На порозі стояла її рідна дочка Настя з дворічним синочком на руках!

Наталя глянула за її спину й оторопіла від несподіванки. Там стояв незнайомий чоловік з великою сумкою в руках.

Настя пошепки привіталася, очима показавши на дитину, яка заснула, занесла її в кімнату, і акуратно вклавши на диван, повернулася і дала чоловіку гроші.

– Що трапилося, доню? – запитала Наталя. – Що за дивний візит серед ночі? І хто той чоловік?

– Все нормально, мамо, не бери в голову, – відмахнулася дочка. – То таксист. Він мені допоміг. Давай краще чайку поп’ємо.

– Так, і що ж там могло статися? – зі спальні вийшов батько, який прокинувся. – Посварилися знову через якусь нісенітницю, і дитині спати не дають, тягають ночами, а про батьків взагалі не думають.

– Ну, годі, тату, – примирливо сказала дочка. – Завтра ж вихідний – поспите собі.

Вони посиділи на кухні, попили чаю, сподіваючись розговорити доньку, намагаючись з’ясувати причини сварки, але Настя відмахувалася від запитань, сказала, що просто скучила за батьками і поживе з ними кілька днів.

Вранці Наталя прокинулася від звуку кроків босих ніжок по підлозі, дзвінкого дитячого голосу і розбудила чоловіка:

– Прокидайся, діду, онучик он вже бігає по хаті!

Максим з дитячою допитливістю бігав по будинку, намагаючись нічого не проґавити і обстежити кожен куточок.

Наталя, з одного боку, була дуже рада бачити дочку й онука, а з іншого – її дуже турбував цей несподіваний візит.

Вона не могла не думати про те, що все–таки передувало такому несподіваному приїзду дочки.

Що таке мало статися, щоб ось так зібрати посеред ночі, дитину, яка може вже навіть спала?

Звісно, в глибині душі, зять Наталі Михайлівні ніколи не подобався. Вона вважала його негідним доньки, але в життя їхньої родини ніколи не лізла, справедливо розсудивши, що якщо Настя його любить, то не варто заважати.

Ось і зараз, вона не хоче розповідати про те, що в них сталося.

І не треба – самі розберуться.

Незабаром вона зрозуміла, що швидше за все нічого серйозного і не сталося, просто дочка після якоїсь дрібної сварки вирішила проявити характер, і зібравши дитину, поїхала до батьків, впевнена в тому, що чоловік незабаром приїде за нею.

Це було помітно, по тому, як Настя виглядала у вікно після кожної машини, що проїжджала, як постійно перевіряла телефон, чи немає там повідомлення.

Але дні йшли, а чоловік їй так і не дзвонив, і не приїжджав. Видно було, що Настя сама шкодувала про свій вчинок, їй хотілося додому, вона сумувала за чоловіком, але не наважувалася зробити перший крок.

Тижня через два Настя сказала, що їй треба з’їздити додому, зібрати деякі речі, адже вони не розраховували тут жити так довго, була впевнена, що через пару днів повернеться до чоловіка.

Вона попросила матір посидіти з Миколкою, поки вона швиденько на таксі зганяє туди й назад.

Із села до міста, де жили донька із чоловіком було близько ста кілометрів. Насті не хотілося зустріти чоловіка, тому вона розраховувала встигнути, доки чоловік буде на роботі.

Але ввечері вона повернулася зовсім засмучена, раз у раз на очі находили сльози.

Мати знайшла підходящу мить, підійшла до дочки, обняла за плечі.

– Настуню, я ж бачу, ти сама не своя, поділися, легше стане.

– Ой, мамо, – Настя знову заплакала. – Я ж думала, що він за мною одразу приїде, а він уже привів якусь жінку, сусідки розповіли, що щодня приходить з роботи з букетом квітів, у квартирі музика, шум…

Настя ніяк не могла заспокоїтися, і повірити, що таке можливо.

У кожній родині бувають сварки, ну – посварилися, ну – поїхала до мами, але щоб ось так одразу привести іншу, забути про сина?

Вона постійно намагалася зателефонувати до чоловіка, щоб з’ясувати стосунки, але він не відповідав на дзвінки.

Тоді вона захотіла з’їздити, щоб розібратися, подивитися йому в очі. Наталя Михайлівна ледь стримувала її від цього.

А через кілька днів він подзвонив сам. Вони про щось довго розмовляли з Настею. Наталя зауважила, що після цього донька зовсім засмутилася.

Вона розповіла матері, що чоловік розмовляв з нею дуже неприємним тоном. Він звинувачував її, що вона нібито погана господиня, не доглядає його, як слід, не вміє готувати і підтримувати ідеальний порядок у квартирі.

Він сказав, що вона погладшала після пологів, перестала стежити за собою, і взагалі йому набридли її ревнощі і занудство, що йому не хочеться після роботи повертатися додому, де дружина чекає на нього вічно з незадоволеним обличчям.

Наталя думала, що зять цією розмовою поставив остаточну крапку у стосунках із дружиною, намагалася, як могла заспокоїти дочку, відволікти її від важких думок.

Минув час, і Настя стала приходити до тями, почала посміхатися, більше часу приділяти дитині. Вона вже змирилася з думкою про розлучення, почала подумувати про те, щоб влаштувати Миколку в садок, а самій вийти на роботу.

Наталя раділа, що дочка стає колишньою, усміхненою, веселою.

Літо проходило швидко за звичайним клопотом, роботою, прогулянками з Миколкою. Але ближче до осені почала Наталя помічати, що донька розквітає, аж з’явився якийсь загадковий блиск в її очах.

Стала Наталя підозрювати, що закохалася донька, що з’явився у неї чоловік. Але ж вона не ходить нікуди вечорами, вдома сидить із сином, або гуляє з ним на дитячому майданчику.

А якби вдень зустрічалася з кимось, поки батьки на роботі, то навряд би Миколка втримався і не розповів.

У цьому віці діти не вміють зберігати секрети.

А скринька відкривалася просто – зізналася Настя, що помирилася з чоловіком, і незабаром він за ними приїде.

Наталя була сама не своя від гніву.

Вона не могла зрозуміти, як можна пробачити все те, що він наговорив? Як повертатися до квартири, де кілька місяців жила інша жінка, спала на подружньому ліжку?

Але Настя говорила про те, що любить чоловіка і не хоче залишати дитину без рідного батька, що врешті–решт вона сама багато в чому винна, перша поїхала від чоловіка, залишивши його одного.

Степан – батько Насті, вмовляв Наталю не втручатися у справи молодих, казав, що люди вони дорослі, хай самі розуміються.

Якщо Настя готова пробачити чоловікові, то так хай і буде. Але Наталя не вгавала:

– Нагулявся досхочу, а тепер знову до дружини лізе! – говорила вона про зятя.

Вона навіть сказала доньці, що у своєму будинку більше не бажає бачити зятя, але дочка залишилася непохитною:

– Люблю його і все, не буду свою родину розвалювати.

І коли зять приїхав, Наталя навіть не захотіла з ним розмовляти, зібралася і вийшла на вулицю, щоб не бачити, як їдуть дочка з онуком.

– Що робити? Мабуть, таки варто пробачити зятю? – думала Наталя, сидячи на лавці біля свого будинку, – дочка ж ніби як щаслива?

Через три години вона повернулася в додому, де на самоті сидів Степан, дивлячись в екран телевізора.

– Ну що? Давай вечеряти, нам знову доведеться звикати жити вдвох…

Вони сіли за стіл у повній тиші. Без дзвінкого голосу Миколки будинок здавався зовсім порожнім.

Повечеряли, але вже не обговорювали нічого.

Пройде трохи часу, і, звісно, Наталя Михайлівна пробачить зятю, знову з нетерпінням чекатиме їх у гості, сама їздитиме у їхню міську квартиру.

І думатиме про те, що все–таки було б краще, якби вона зовсім не знала нічого про їхню сварку.

Нехай молоді сваряться й миряться і не втягують батьків у свої проблеми…

КІНЕЦЬ.