Спочатку це було навіть приємно.

Наталія Іванівна завжди виглядала молодшою за свої роки і подобалася чоловікам. З Андрієм Вікторовичем вони одружилися після закінчення інституту. І коли їхня донька Світлана заміж виходила, деякі жартували: – А хто тут у нас наречена? Наталю, напевно це ви? Так ви шикарно виглядаєте і на тещу зовсім не схожі!

А зять Олег, під гучні оплески гостей, запросив тещу на танець:

– Наталю Іванівно, дякую вам велике за Світланку! Обіцяю, що вона ніколи не пошкодує, що погодилася стати моєю дружиною, а потім додав захоплено, але з повагою. – Ось вірно кажуть, Наталю Іванівно, хочеш дізнатися, як твоя дружина виглядатиме років через двадцять п’ять – подивися на тещу.

Світлана вами та Андрієм Вікторовичем дуже пишається. Що в неї такі батьки сучасні та спортивні.

Так і повелося. Молоді спочатку у батьків Світлани жили і спілкувалися майже на рівних, майже як ровесники.

На лижах разом каталися, на ковзанку ходили, відпочивати разом їздили. Коли у Світлани та Олега народився син, Наталія Іванівна була у захваті! Які маленькі ніжки та пальчики. А ручки та щічки пухкенькі, онук схожий на Світланку, як дві краплі води.

Наталія Іванівна раніше мріяла про другу дитину і маленького онука Дениса вона покохала всією душею.

Батьки Олега були вже у віці, на пенсії, він молодший у них. І з маленьким Денисом усі вихідні та відпустки проводили з великою радістю Наталія Іванівна та Андрій Вікторович.

Адже у Тетяни Ігорівни та Євгена Васильовича, батьків Олега, і так справ вистачає. У них ділянка на дачі величезна, город, курочки та гусочки. Олег частенько зі Світланою їздять їм допомагати. Свекруха Світлану дуже любить, дбайлива дружина Олегу дісталася. Розуміюча. Чоловіку не суперечить, бачить, що свекрусі і свекру важко в городі. І посадити, і прополоти, і траву покосити треба, і сухі гілки обрізати.

А рук не вистачає, вік то дається взнаки, ось сватам добре, молоді вони поки що, самі справляються.

До батька з мамою Світлана з чоловіком не часто приїжджала. А приїдуть – шашлики посмажать, Дениса привезуть, відпочинуть із молодими тестем та тещею. А потім знову до батьків Олега їдуть, а ті ще бурчать: – Забули б ви зовсім старих, вам би тільки гуляти, а тут справи не роблені стоять, ніяк помічників не дочекаються.

Тетяна Ігорівна, погано почувається. А Євген Васильович чоловік повненький, великий, ну куди йому на драбину лізти, щоб гілки обрізати. Та й косити він не може. Хто ж їм ще допоможе, як не син та невістка!

– Мамо! – вкотре сміялася Світлана, коли Наталія Іванівна на пенсію пішла. – Ну ти сама на себе подивися, яка з тебе пенсіонерка? Ви з татом коли з Денисом йдете, він як ваш син виглядає, ви ж ще зовсім не старі. Тато на турніку може підтягнутися більше разів, ніж мій Олег, мамо! А ти кажеш, що втомлюватися стала, та гаразд, ну я розумію моя свекруха Тетяна Ігорівна втомлюється. Вони обидва, старенькі, а ви в мене бадьорі, мамо! Я завжди вами пишалася, що в мене батьки не як у всіх, не плачуть, не скаржаться. У тебе на дачі і грядок немає. Газон, квіти, турнік татовий, що там особливо робити? Так, до речі, мамо, Денис із нами до Тетяни Ігорівни та Євгена Васильовича поїде. Дорослий він став, досить йому прохолоджуватися. А там і для нього справи знайдуться, – Світлана цмокнула Наталію Іванівну у щоку. – Ну ви ж із татом не образилися, так мамо? Ви ж у нас ще ого-го!

Дочка з онуком поїхали, а Наталія Іванівна сіла на лавку. Андрій Вікторович підійшов, сів поруч, обійняв кохану дружину,

– Ти Наталко щось у мене сумна? Що трапилося?

Вона притулилася до його плеча, і на очі сльози навернулися,

– Так, Андрію, може я зла, чи може несправедлива? Ми Світлану вчили старших поважати. Вона добра, Світлана наша і свекруху і свекра шкодує, а ми їй здаємся сильними, молодими, ми самі з усім справляємося. І мені гірко від цього, адже ми завжди будемо молодші, і що? Тому ми тепла і турбот не потребуємо?

– Ми Дениса їм виховувати допомагали, ти його кататись на велосипеді навчив. І плавати ти його навчив. І багато іншого, а тепер він виріс і до тієї бабусі і діда тепер їздитиме допомагати! А нам отже не треба, так? Якщо ми не плачем і не скаржимося, як деякі! – Наталія Іванівна до сліз засмутилася, але нічого не могла з собою вдіяти.

– Наталю, ну перестань. Вони обіцяли після відпустки заїхати, ну що ти, Наталю, адже ми разом. Ми й справді ще молоді пенсіонери, подумаєш коліна дають про себе знати, то ми їх помажемо – і пройдуть. Потихеньку ж ми впораємося, не чіпай ти їх, я вірю, що у нас хороші діти, наша Світлана і зять Олег, і онук хороший, просто ми й справді ще не такі й старі.

Якось їхній онук Денис зателефонував, що заїде до них на тижні, у них на дачі багато книг, йому по навчанню щось треба. Дід має цінну технічну літературу.

Бабуся Наталка дуже зраділа, млинців напекла, улюблене варення Дениса малинове дістали. Денис любив у них раніше гостювати. Ось і цього разу він приїхав і вирішив залишитись на пару днів. Вирішив до диплома на їхній дачі готуватись, може й дід Андрій щось підкаже. Адже він теж інженер будівельник.

Наталія Іванівна дивилася, і раділа – Денис із дідом спочатку над підручниками разом сиділи. Потім у гаражі поралися, Андрій був дуже задоволений. Наступного дня Денис із дідом стовпці воріт ремонтував. Виріс онук, приємно, що приїхав за книгами, а сам допомагати зголосився.

Увечері Наталія Іванівна випадково почула, як Денис батькам дзвонить:

– Мамо, я у діда з бабусею затримаюсь. Що роблю? Займаюсь. Дідові допомагав, і знаєш, мамо, може, ви не помічаєте звичайно, але вони теж здають! Так, мамо, бабуся Наталя вранці встане – шкутильгає, втомлена якась. Але вона старається, зачіску зробить, губи підфарбує – і начебто нормально. Та й дід не все, як раніше, сам тепер може зробити. А ви чомусь тільки бабу Таню з дідом Євгеном шкодуєте! І ще…

Наталія Іванівна розмови не дослухала, незручно ж, раптом онук зауважить, що вона стоїть і підслуховує.

Та й шкода себе стало, ой як шкода!

Навіть онук помітив, що вони з дідом здали. А з іншого боку, що ж вдієш, так, сьомий десяток це не жарт!

Коли на наступні вихідні донька Світлана із зятем Олегом примчали на їхню дачу, Наталія Іванівна й виду не подала, що вона здогадується, хто їм очі розплющив.

– Мамо, тату, ну як ви тут? – Світлана та Олег, як зазвичай щось смачне привезли, шашлики як завжди. Але до шашликів Світлана та Олег з квітами допомогли, Олег ганок поправив, ще якісь дрібниці, але ж приємно. Зрозуміли нарешті, що батьки теж старіють, а не молодшають!

Наталія Іванівна та Андрій Вікторович раді, що і про них теж діти та онуки не забувають

– Дякую, Світлана, Олег, допомогли старим! – пожартував на прощання Андрій Вікторович.

– Тату, припини, ви не старі, ви ще зовсім не старі, – завела було колишню пісню Світлана.

Всі розсміялася, а вона продовжила: – Так само, як ми вам завжди дітьми здаємся, так і ви в моїх очах все ті ж сильні та молоді. А тут я на Дениса подивилася – він інститут закінчує, нам з Олегом вже по сорок п’ять майже. А вам?

Загалом… поки здорові батьки, ми ще діти. І нехай це буде довго, ми дуже цього хочемо.