– Наталю! А що ти тут робиш? – Олена Володимирівна зайшла до своєї спальні і побачила дівчину сина, яка відкрила її скриньку з коштовностями та розглядала їх.

Наталка здригнулася і повільно обернулася до Олени Володимирівни.

– Ой, так незручно вийшло. Я випадково зайшла і зачепила вашу скриньку і вона впала … все розсипалося … а я ось зібрала … Подивіться, чи все на місці?

– Наталка схопила скриньку і стала пхати її в руки Олени Володимирівни.

– Наталю, я ж доручила тобі прибирання в іншій частині будинку, – сказала Олена Володимирівна. Їй було цікаво, що скаже ця дівчина на своє виправдання.

– Серйозно? Значить я не правильно зрозуміла, – Наталка заплескала своїми довгими віями.

Олена Володимирівна вдала, що повірила їй.

– Давай я тобі покажу, де я просила прибрати.

Олена Володимирівна поставила скриньку на своє місце і вони обидві вийшли з кімнати.

……………..

Олена Володимирівна сиділа у кафе зі своєю подругою.

– А ти перевірила потім усе? – запитала її подруга.

– Марино, ну звичайно! Все, все переглянула. Та в мене не так і багато прикрас. Ти ж знаєш. Кілька наборів: сережки та каблучки, брошки мої улюблені та ланцюжки з браслетами, – відповіла Олена Володимирівна.

– А кулончики! У тебе повно кулонів, які мені дуже подобаються, – нагадала їй подруга.

– Так. Кулони теж, – задумливо промовила Олена Володимирівна. – Вони теж були всі на місці.

Потім обличчя Олени Володимирівни просвітліло.

– Марино, давай я тобі подарую всі кулончики, га? Ну, раз вони тобі подобаються. Візьмеш? – запитала Олена Володимирівна. – Просто я вже давно особливо нікуди не виходжу і в мене за останні 10 років не було жодного випадку, щоб я ними доповнила свій образ, – додала вона.

– А візьму, Олено, – відповіла Марина. – Принось. Слухай, – задумливо сказала вона. – А може Наталка твоя справді не зрозуміла тебе і випадково опинилася у твоїй спальні? – запитала вона.

Олена Володимирівна знизала плечима.

– Та хто її знає. Взагалі, вони вже давно пропонували допомогти мені з прибиранням, а я якось не мала бажання їх бачити.

Олена Володимирівна замислилась.

– Взагалі, ми домовилися, що вони вікна мені вимиють, а вони полізли й у будинок.

Потім Олена Володимирівна махнула рукою.

– Гаразд, Марино, розкажи як у тебе справи? – запитала вона подругу.

– Чудово! Незабаром у мене часу взагалі не буде. Я пообіцяла синові, що зустрічатиму онука після уроків, годуватиму його обідом, робити з ним домашнє завдання, можливо ще й гуляти. Так що навіть не знаю, коли ми з тобою побачимось наступного разу, – сказала Марина.

– Та коли?

– Олена Володимирівна розсміялася.

– На вихідних! Ось коли! Обіцяю частіше вибиратися в місто цього літа.

……………

Насправді Олені Володимирівні зовсім не сподобалася поведінка Наталки.

“Ні, більше я не поведуся на їхні пропозиції про допомогу. Не потрібна мені від них нічого. Я ж не слабенька якась!” – думала вона, під’їжджаючи до будинку і раптом побачила, що перед хвірткою стоїть Наталка!

Олена Володимирівна відчула, що їй стало не по собі, ніби подуло холодним вітром, хоча на вулиці було тепло, якщо не сказати, що спекотно.

Олена Володимирівна різко зупинила машину та вискочила.

– Наталка! – гукнула вона.

Дівчина обернулася, побачила Олену Володимирівну і попрямувала до неї.

– Олено Володимирівно! – радісним голосом сказала Наталка. – А я у клієнта була. Ви ж знаєте, що я масажистка. І ось, мимо проходила. Думала ви вдома. Ми б разом чаю попили б… Але вас не було, а я…, – Наталка підняла руку і подивилася на годинник. – Вже поспішаю до наступного клієнта.

– Так, – кивнула Олена Володимирівна. – Шкода… Але нічого, в інший раз зайдеш.

Олена Володимирівна розуміла, що те, що каже Наталя, трохи не стикається, але загострювати на цьому увагу не стала.

– А ви знаєте, адже мені подарували квитки до вашого улюбленого театру. У четвер. Підете зі мною? – запитала раптом Наталка.

– Піду, – сказала Олена Володимирівна: вона любила театр.

– Тоді спишемося, – Наталка посміхнулася. – До побачення.

Наталка йшла у напрямку до виходу з котеджного селища, а Олена Вікторівна задумливо дивилася на її фігуру, що віддалялася.

………………

У четвер, о 18.30, Олена Володимирівна стояла біля входу в театр і чекала Наталку. Але та все ніяк не підходила та не відповідала на дзвінки Олени Володимирівни. Звичайно, вона почала хвилюватися і бубніти про себе:

“Що за молодь пішла?! Домовляються та не приходять!”

Хвилин за 15 до Олени Володимирівни підійшов якийсь чоловік.

– Здрастуйте, а ви не на мене чекаєте? – спитав він.

– Ні, – відповіла Олена Володимирівна.

– Точно? Просто Наталка сказала, що на цьому місці стоятиме якась Олена Володимирівна…, – почав говорити чоловік.

– Наталка?! – Олена Володимирівна була здивована. – Наталка сказала так? Взагалі-то, я на неї чекаю.

– А! Зрозумів. Тоді ходімо, сьогодні я буду вашим супроводжуючим, – заявив чоловік.

Олена Володимирівна думала, що це жарт, але виявилось, що ні. Чоловік, як фокусник дістав квитки на виставу і запропонував їй руку.

Олена Володимирівна зітхнула, руку не прийняла, але рушила до входу до театру.

Усю виставу вона принципово не розмовляла зі своїм супутником. А після вистави першою вийшла із зали та з театру і на виході її чекала Наталка.

– Олено Володимирівно! Вам сподобалось? – Наталка кинулася до неї і Олену Володимирівну обдав солодкуватий аромат парфумів Наталки. – Вибачте, що не змогла піти з вами, але сподіваюся, що мій дядько склав вам приємну компанію.

Олена Володимирівна зніяковіла: вона думала, що Наталя хоче звести її з цим чоловіком, а виявилося, що вона просто попросила його сходити замість неї.

– Моя клієнтка обіцяла дістати ще квитки за кілька тижнів. Тоді я точно з вами схожу, – продовжила говорити Наталка.

– Дякую, Наталко. Вистава мені дуже сподобалася. Твій дядько вийде згодом. Я дуже втомилася, піду вже, – Олена Володимирівна не хотіла бачити цього чоловіка, бо все виявилося не таким, як було насправді.

– Добре. До зустрічі, – сказала Наталка.

Наталка залишилася стояти і чекати свого дядька, а Олена Володимирівна кинулася до своєї машини. Вона сіла в неї, посміялася з себе і з своїх не розумних припущень і неквапливо поїхала до будинку.

Олена Володимирівна поставила машину в гараж, потім дійшла до входу в будинок, відчинила двері і одразу відчула аромат парфумів Наталки. Коли вона йшла, то цього аромату точно тут не було. Вона озирнулася на всі боки – нічого. Потім кинулась у свою спальню до скриньки. Скринька явно була зсунута і в спальні теж відчувався той самий солодкий аромат. Олена Володимирівна відкрила кришку скриньки, переглянула весь вміст та зрозуміла, що все на місці. А потім зателефонувала своїй подрузі та попросила приїхати з ночівлею.

…………………….

Олена Володимирівна крокувала своєю вітальнею від однієї стіни до іншої.

– Марино! Що робити? Що? Вона має ключ від мого будинку. Вона спеціально відправила мене до театру, а сама заявилася сюди і щось шукала і, зауваж, знову у мене в брязкальцях! Я переживаю! – підсумувала Олена Володимирівна.

– Олено, ти двері зараз зачинила? Закрила! На ланцюжок? На ланцюжок! Я в тебе залишусь сьогодні. Тож хвилюватися не треба. А ось завтра треба поміняти всі замки та своєму синові не давати ключі ні від чого, – заявила подруга.

– Так! Я так і вчиню. Тільки я не розумію, що вона шукає у мене, – задумливо промовила Олена Володимирівна.

– Я не знаю, – сказала Марина. – Давай почнемо з простого. Скажи, що ти знаєш про Наталю? – запитала вона.

Олена Володимирівна знизала плечима.

– Тільки те, що вона дівчина мого сина та працює масажисткою. Усе. Більше нічого.

– Замало якось. А з батьками її ти не знайома? – знову запитала Марина.

– Ні, – Олена Володимирівна похитала головою.

– Отже. Перше, міняємо усі замки. Друге, говориш із сином на тему, чи планують вони одружитися і коли. Скажи, що можеш допомогти із весіллям. Запитаєш, що думають собі батьки Наталки… Даремно ти з цим її дядьком не поговорила. Він міг дати якусь інформацію, – почала давати розпорядження Марина.

– Ну, я ж не знала! – вигукнула Олена Володимирівна.

– Гаразд, – Марина відмахнулася. – Третє, треба стежити за Наталкою. Якраз дізнаємося до кого вона ходить робити масаж і чи справді цей масаж робить. Та й четверте, можна познайомитися з її клієнтами.

– Слухай, Марино, а може просто спитаємо Наталку і все? – Олена Володимирівна з надією подивилася на свою подругу.

– Ага, спитаємо! Так вона тобі й скаже. Ні. Робимо так, як сказала я, – Марина була непохитна.

……………

За тиждень Олена Володимирівна знову зустрілася зі своєю подругою. До цього моменту замки скрізь були поміняні і вона не хвилювалася, що хтось проникне без її відома до її будинку.

– Загалом, мій Андрій поїхав у відрядження на тиждень. Він сказав, що одруження вони з Наталкою поки що не обговорювали, але він її любить і рано чи пізно, одружиться з нею, – почала розповідати Олена Володимирівна.

– А з батьками її він знайомий? – запитала Марина.

Олена Володимирівна заперечливо похитала головою і важко зітхнула.

– Андрій сказав, що її виховувала лише мама. А хто її батько, вона не знає. І зі своєю мамою, Наталка його не познайомила. Сказала, що вона живе в іншій країні.

– Сумно, – сказала Марина.

Подруги помовчали.

– Так! – першою стрепенулась Олена Володимирівна. – А ти за нею простежила?

– Звісно! Зробила все, як домовлялися, – кивнула Марина. – Тільки вона справді масажистка. Першу половину дня проводить у мед.центрі, а потім робить масаж у приватному порядку. До речі, непогано так робить, – зауважила Марина і, впіймавши здивований погляд Олени Володимирівни, додала. – Так, я теж стала її клієнткою.

– І все? – Запитала Олена Володимирівна.

– Так, – відповіла Марина.

– Виходить, що ми так нічого до ладу і не дізналися, – сумно сказала Олена Володимирівна.

– Слухай, що ж Наталка шукала в тебе в скриньці? Зазвичай ти носиш тільки свої улюблені сережки та обручку, хоча на твоєму місці, я б її вже давно зняла, – сказала Марина.

– Ой , Марина…Я дуже сентиментальна. Так, Вадима не стало, але ми завжди були разом із ним. Це як данина пам’яті. І, до речі, я і його обручку ношу з собою, – виявляється, на кофті у Олени Володимирівни була кишенька і обручка лежала в ній.

– Навіщо? – запитала Марина.

– Нуууу…, – Олена Володимирівна зніяковіла. – Просто мені здається, що, якщо обручка зі мною, то і чоловік мій зі мною.

– Тепер усе зрозуміло, – раптом сказала Марина. – Наталка шукає цю обручку.

Олена Володимирівна застебнула кишеньку на кофті і здивовано запитала:

– А навіщо вона їй?

– Не знаю, – Марина знизала плечима. – Але якщо ми дізнаємося навіщо вона їй, то наша справа буде розкрита.

Олена Володимирівна мовчала, а потім видала:

– Я ніколи не віддам її їй! Це ж нечувано!

Олена Володимирівна навіть схопилася за кишеню своєї кофти, ніби боялася, що зараз перед нею постане Наталка і відбере в неї те, що їй дорого.

– Та почекай ти, Олено! – Марина з докором подивилася на свою подругу. – Хіба твій чоловік мав якусь особливу обручку? Ні! Так що ми можемо купити схожу і покласти в твою скриньку і запросити Наталю на чергове прибирання твого будинку, а потім простежити за нею. І все! Наша загадка буде розгадана.

– Ааааа. Якщо потрібно просто купити схожу, то тоді я погоджуюся, – промовила Олена Володимирівна.

……….

Олена Володимирівна зі своєю подругою ретельно підготувалися до операції “Обруяка”. Вони довго шукали схожу обручку. Потім Олена Володимирівна почала активно натякати, що їй важко помити вікна у хаті, а вони такі брудні! Потім погодили день, коли Андрій з Наталею повинні приїхати. Олена Володимирівна поклала куплену обручку до своїх коштовностей, та почала чекати.

У назначений день до Олени Володимирівни приїхали Андрій із Наталкою та привезли з собою все для миття вікон.

– Я піду в альтанку, – сказала Олена Володимирівна. – Так погано почуваюся. Тиск скаче вже кілька днів, – поскаржилася вона.

– Мамо, ти до спеціаліста ходила? – Олена Володимирівна бачила, що син турбується про неї.

– Звісно. Не турбуйся. Я виконую усі його інструкції. Він сказав прийти за кілька днів.

Сказавши це, Олена Володимирівна справді пішла в альтанку та залишила весь будинок у розпорядження Андрія та Наталі.

А вечір їй зателефонувала Марина, якій не терпілося дізнатися про новини.

– Ну, розказуй, ​​– сказала подруга Олени Володимирівни. – Вона забрала обручку?

– Вона? Обручку? – Олена Володимирівна спеціально почала тягнути час.

– Олена! Я місця собі не знаходжу від цікавості, – засміялася Марина.

– Забрала, Марино… ти мала рацію, саме вона була потрібна Наталці, – Олена Володимирівна посміхнулася. – Але вона ще прихопила з собою футболку чоловіка і його чашку, – додала вона. – У тебе є якісь припущення, навіщо вона це зробила?

– Хм … ні. Олена, та розслабся. Головне, що пташка залетіла в клітку і через пару днів ми точно знатимемо для яких цілей їй все це потрібно.

…………..

Так, Олена Володимирівна та Марина сподівалися, що найнятий детектив розкриє їм усі секрети Наталки. Але, ніяких відвідувань підозрілих місць після отримання обручки, у Наталки не було. Той самий медцентр і клієнти.

– Олено, а може треба дізнатися всіх її клієнтів, як думаєш? Може, кого з них ти знаєш? – припустила Марина.

– Звісно знаю! Тих, хто живе у селищі, – сказала Олена Володимирівна. – І тебе, – додала вона. – Ти випадково не просила її прихопити обручку мого чоловіка?

– Так давай ми з тобою простежимо за нею і вистачить говорити нісенітниці, – обложила Олену Володимирівну Марина.

І вони, справді, майже тиждень стежили за переміщенням Наталки та навіть склали список її клієнтів та з тими, що живуть у селищі, Олена Володимирівна потоваришувала.

Але це не дало їм нічого. Якихось нових ідей у ​​них не було і їхня детективна діяльність затихла.

…….

Ішов час.

Андрій одружився з Наталкою, як і збирався і після цього, Наталя постійно намагалася організувати у Олени Володимирівни прибирання. На прибирання Олена Володимирівна погоджувалася, але двері своєї спальні замикали на ключ. Вона розуміла, що Наталя, швидше за все, хоче їй підкинути ту саму обручку назад.

– Олено Володимирівно, чому ви не хочете, щоб я прибрала у вашій спальні, – вкотре запитала Олену Володимирівну Наталя.

– Наталю, скажи, а навіщо тобі знадобилася обручку мого чоловіка? – запитала вона. – І його футболка із чашкою? – Олена Володимирівна уважно дивилася в обличчя Наталки.

– Мені? – Наталка спробувала зробити здивований вигляд. – Я не розумію про що ви.

– Наталю, – вкрадливо почала говорити Олена Володимирівна. – Саме тому я й не хочу, щоб ти прибирала мою спальню. То навіщо тобі все це було потрібне?

Взагалі-то, Олена Володимирівна думала, що Наталя скаже їй, що їй час забути свого чоловіка і жити далі, позбавившись його речей, і подружитися з кимось. Тому що ось це все говорили їй час від часу всі її друзі та син. Але Наталя сказала зовсім інше:

– Олена Володимирівна… Розумієте… Якось я зустріла ворожку. Я не хотіла, щоб вона мені ворожила. Мені це не потрібне. Але та, навіть не дивлячись на мою руку, почала вигукувати, що мені, щоб мій хлопець зробив пропозицію, треба взяти обручку свекра, почепити її на нитку і, тримаючи за нитку, обійти по периметру всього будинку. Потім покласти цю обручку на якусь річ свекра, яку він носив і накрити чашкою, з якої він пив.

Наталка трохи помовчала і додала:

– І знаєте, це спрацювало! Щойно я провела цей ритуал, Андрій зробив мені пропозицію. Вибачте мені, Олено Володимирівно.

– Та що там, – Олена Володимирівна махнула рукою. – Давай сюди обручку. Сама покладу на місце.

…….

А увечері Олена Володимирівна розповіла цю ситуацію Марині.

– Смішно…, – сказала Марина. – Олено, я сподіваюся, що ти не сказала їй, що обручка насправді не твого чоловіка?

– Звичайно, не сказала. Нехай вірить, що зробила так, як їй сказали, і все в її житті буде добре.

КІНЕЦЬ.