– Геть! Геть жени негідника, – Інна Михайлівна, хапаючись за серце, вигукувала дочці в телефонну трубку, – щоб ноги його, зрадника, не було в твоєму будинку. Ти ще знайдеш того, хто цінуватиме тебе, моя зірочка.

Інна Михайлівна вирувала, як океан. Наталя, дружина її сина, тихенько втиснулася в крісло, спостерігаючи, як благородне обурення свекрухи буквально “виходить із берегів”.

– Запам’ятай, дитинко, – звернулася Інна Михайлівна до невістки, – вірність і порядність стосунків – запорука сімейного щастя.

Минуло три роки. Наталя виявилася розумною, тактовною молодою жінкою, яка зуміла порозумітися із бурхливою свекрухою, і з норовливою сестрою свого благовірного.

Якось, напередодні Різдва, Наталя готувала кутю, та різні страви. Раптом в двері постукали, жінка побігла відкривати. На порозі стояла Інна Михайлівна – свекруха Наталі. З кам’яним обличчям свекруха пройшла в вітальню і, розташувавшись у кріслі, заговорила:

– Наталю, ти сама винна у тому, що трапилося. Чоловікові потрібна турбота та увага. Ти ж розчинилася у дитині. Звичайно, мій син вимушений був шукати стосунки на стороні. Павлик просив передати, що він полюбив іншу жінку і розлучення неминуче.

Наталя була вражена. Навіть не тим, що чоловік їй зраджує. А тим, що він сам не наважився сказати про це. Як завжди, всі проблеми вирішувала мама.

– А чому Павло сам не захотів усе пояснити? – Запитала Наталка.

– Ну ти ж знаєш, мій син – людина з вразливою душею. Йому зараз дуже важко.

– А мені легко? – Наталя здивовано розвела руками. – У мене маленька дочка, я валюсь з ніг від утоми. Павло навіть ніколи не допомагав мені в господарстві.

– А він і не повинен, – підняла брови свекруха, – він чоловік. А ти навіть не жінка. Від справжніх жінок чоловіки не йдуть. Тож змирись і присвяти себе вихованню доньки. Це все, що тобі лишилося.

Інна Михайлівна сама зібрала речі Павла та відвезла на таксі. Щоб синочок не засмучувався від відвідування колишньої дружини.

Минув рік. Спочатку Наталя опинилася в страшному розпачі від цієї подвійної зради. Вона любила чоловіка, і біль від такого розставання без пояснень був сильним. Потім вийшла на роботу, раділа підростаючій дочці. І одного разу зрозуміла, що Павло – це не та людина, на яку можна покластися. Він мамин синочок. А такий чоловік їй не потрібний.

…Павла Наталя помітила одразу. Він стояв, нервово смикаючи букетик із хризантемами, біля під’їзду.

– Привіт, Наталя. З тобою можна поговорити? – Колишній чоловік від хвилювання кусав губи.

– Про що? Ти зі мною не захотів порозумітися, коли йшов до іншої жінки. Маму за речами прислав. Про що ще з тобою розмовляти?

– Наталя, пробач мені. Я припустився помилки. Тепер хочу повернутися до родини.

– Що, нове кохання тебе вигнало? Чи не стала терпіти розкидані шкарпетки? – Усміхнулася Наталка, – більше сюди не приходь. Ти сам усе втратив. Букетик матусі віднеси, вона оцінить, – і спокійно увійшла до під’їзду, зачинивши двері.

Наступного дня до квартири до Наталі увірвалася Інна Михайлівна:

– Як ти могла? Не прийняти мого сина, свого чоловіка? Він же вибачився, зрештою. Ти маєш його пробачити і зберегти сім’ю. Де твоя жіноча мудрість? Ти хочеш дитину позбавити рідного батька?

– Батько рідної дочки жодного разу за рік не відвідав, – відповіла Наталка.

– А пам’ятаєте, Інно Михайлівно, як Ви кілька років тому говорили своїй дочці, щоб вона на поріг не пускала чоловіка-зрадника. Чи не хочете тепер мені ці слова повторити?

– А ти себе з моєю донечкою не рівняй, – гидливо посміхнулася колишня свекруха, – вона – птах іншого польоту.

– Ну ось і відлітайте разом з усією своєю сімейкою, і більше я вас нікого бачити не хочу, – спокійно і впевнено сказала Наталка і виставила колишню свекруху геть.

А потім заварила собі запашний чай, сіла в крісло і посміхнулася: усі, погане в її житті закінчилися. Попереду лише сонце та щастя.