Літня, але ще не стара жінка Наталя Гаврилівна проживала в мальовничому селі одна. Чоловіка поховала два роки тому, а єдиний син Федір як поїхав у місто на навчання після служби, так до матері й не повернувся більше.

Працює на заводі інженером, спочатку винаймав квартиру, а зараз все у нього в житті змінилося. Тільки матір він у подробиці не посвячував.

Приїжджав рідко, поки машиною не обзавівся. А останній рік зачастив, ні-ні, та й нагряне без попередження, продуктів привезе, одяг якийсь.

Наталя Гаврилівна відмовлялася, але він усе одно привозив. Останній раз хустку вовняну в’язану ручної роботи подарував.

А про своє життя не поширювався. Усе добре, мовляв. Не переживай. Ось і вся розповідь. Але знайшлися добрі люди, розповіли. Її сусідка, молодуха Варька, до міста вирушила.

Жаліслива мати передала синові гостинця, варення своє, грибочки мариновані. Телефон сина в неї був, тож Варвара з ним зідзвонилася і зустрілася.

– Ой, тітко Наталю, приїхав на машині з фіфою якоюсь. Усе забрав і пішов. Привіт просив передати, сказав, що приїде.

– А що за фіфа? – здивувалася Наталя Гаврилівна.

– Та я ж не знаю? Вона й носа з машини не висунула. Тільки здається мені, що старша за нього, ось їй Богу! Років на п’ять старша, повна, нафарбована.

Жінка задумалася. Ніколи син із нею не ділився своїм особистим життям. Треба б порозпитувати наступного разу. І чекати цього разу довго не довелося.

Йде вона з магазину, а на подвір’ї син із хлопчиськом її чекають. Біля хвіртки машина стоїть. Приїхав! Вона пішла швидше, щоб обійняти синочка, а той посторонився трохи і сказав:

– Привіт, мамо. Ось, знайомся. Це Юрчик. Він тепер мені як син.

– Ну заходьте в хату, чого на подвір’ї-то розмовляти.

Швидко накрила на стіл, благо картопелька ще тепла була. Капуста солона, огірки, м’ясо відварне, м’яке та соковите.

Юрчик понуро сидів за столом і неохоче колупався у своїй тарілці, ні на кого не дивлячись. Поїли, попили чай і відправили хлопчика у двір. Нехай озирнеться, а вони поговорять.

– Мамо, тут така справа, – почав Федір. – Я одружився минулого року. Ну точніше, ми просто розписалися з Аліною. А це її син. Тобі не повідомляв, вже не ображайся. Не хоче Аліна зі свекрухою знайомитися, і все тут.

– Це чому ж? Я що, звір якийсь? Або що сільська, і їй не по чину?

– Та ні. У неї перший шлюб був нещасливий, зі свекрухою до бійок доходило. Злюща була, шкідлива, терпіти її не могла. Вона й пішла від чоловіка через неї. А він через рік пішов засвіти, слідом свекруха. Квартира їй із сином залишилася і машина. Коли познайомилися, вона мене до себе жити покликала, потім розписалися. А про свекруху і чути не хоче.

– А хлопчину тоді навіщо привіз? – запитала здивована мати.

– Так літо зараз, а Аліна при надії, у серпні вже термін. Важко їй із Юрком, за ним стежити потрібне, я цілими днями на роботі. Не доглянеш до осені, а потім я заберу його?

– Нагляну, чому ж не доглянути-то. Тільки він сам захоче тут із бабцею залишитися?

– А хто його питає? Мати сказала, його справа виконувати.

Наталя Гаврилівна здивувалася таким словам, але втручатися не стала. Цю Аліну вона не знає, який з неї попит? Хлопчина восьми років у хаті не завадить. Не грудне. А скоро і свій рідний онук чи онука з’явиться. От радість-то яка!

Наступного ранку син поїхав, а Юрко до вікна припав.
Жінка підійшла до нього і сказала:

– Ну що. Давай наше життя налагоджувати. Можеш звати мене баба Наталя. Ти в який клас перейшов?

– У другий, – буркнув хлопчик, навіть не повернувшись.

– Ну підемо курочок подивишся, город тобі покажу. Полуниця зріє, будеш ягоди збирати скоро, вона в нас рання.

– Не піду я з тобою.

– Це чому ж? Я не кусаюся, і Полкан мій у дворі теж не скривдить, якщо ти його боїшся.

– Мама сказала, що ти погана. І я в тебе не надовго. А Полкана твого я не боюся.

– Ось тобі на! А мама звідки знає, що я погана? Ми з нею навіть не знайомі. Ну сиди тут, коли хочеться. А я на подвір’я піду, у мене справи, онучику.

Наталя Гаврилівна зникла за дверима. Шкода їй було хлопця. Мабуть, цій Аліні сильно дісталося від колишньої свекрухи, що вона і сама її знати не хоче, і сина проти налаштувала. Ну нічого, добром та ласкою якось розтопить його сердечко.

Жінка зайнялася своїм нехитрим господарством. Великої худоби не тримала, а курочки та пара овечок їй були під силу.

Молоко, сир та сметану в сусідів купувала, у матері Варі за копійки. А їм то яєчка зайві принесе, то ягід з городу. Так і жили.

Минув тиждень. Юрчик став поступово виходити у двір. То Полкана поганяє, то полуницю з грядки поїсть. Допомагати особливо не рвався, та вона й не наполягала.

А тут у клуб кіно привезли, старе, звісно. І бабуся покликала свого “онука” на перегляд.

Дорогою додому хлопчина рота не закривав, весь фільм переказав, аж надто йому сподобалася!

– А я вдома мультики дивлюся, баба Наталю! Ти таких і не бачила. Але це кіно кльове!

Так за розмовами дійшли до будинку. І з цього моменту хлопчиська як підмінили. Він і вдома прибере, і вусики у полуниці пощипає, і грядки поллє. Полкана тепер тільки сам годував, із хлопчаками сусідськими подружився. Увечері, бувало, додому не заженеш.

Повеселішав, книжку про Робінзона Крузо став читати. Вона ще Федора, старенька зовсім. Але він із задоволенням, сторінку за сторінкою. І все бабусі переказує, поки вона вечорами сидить і в’яже. І їй пригадалося дитинство сина. Такий самий був веселун, рота не закривав.

У серпні до них нагрянув Федір. Щасливий, із радісною звісткою. Донька в них з Аліною на світ з’явилася, Юленька. Завтра з пологового будинку забирати, а він ось приїхав розповісти про онуку, та дізнатися, як тут Юра.

– Тату, ми з бабусею Наталею добре живемо, мені подобається тут! Можна я ще залишуся? А сестричку потім подивлюся, коли до школи піду.

Так і залишився до вересня. Наталя Гаврилівна віддала синові подарунки для онучки. Зв’язала шкарпетки крихітні, шапочку з пуху, та ковдрочку, теж пухову, легку. А невістці рукавиці з бубонцями. Син подякував, розцілував матір, потиснув синові руку, як великому, і поїхав.

Наближався кінець серпня. Юрко бігав із дітворою вулицею, граючи в м’яч, коли вдалині показалася машина. Усі розступилися, дивлячись на гостей.

Машина під’їхала до будинку Наталії Гаврилівни. З неї вийшла повна жінка з дитиною на руках, потім Федір. Він забрав дорогоцінний згорток у дружини, а до неї вже мчав з усіх ніг Юрко.

– Матуся приїхала! – закричав він, але тут спіткнувся об камінь, впав і отримав садно на коліні.

Але не заплакав, одразу ж зірвав лист подорожника і приклав до рани, як хлопчаки вчили. Аліна поцілувала сина, взяла за руку і пройшла за чоловіком до хати.

– Що ж це Юра у вас без нагляду по вулиці носиться? – запитала вона замість привітання.

– Вітаю, донечко, – відповіла Наталя Гаврилівна. – Ось і побачилися. Хлопчаки у нас завжди по вулиці бігають, граються. А Юра мені помічник і в хаті, і в городі. Що ж йому не погратися-то?

Потім Наталя Гаврилівна підійшла до онучки. Та тихо спала, була гарненькою, як янголятко, і в бабусі на очах виступили сльози від розчулення.

Нагодувала господиня дорогих гостей борщем зі сметаною, коржиками свіжими і почала розпитувати, як та що.

– Ми за Юрою приїхали, – авторитетно заявила Аліна. – До школи скоро. Набрид він вам тут, та й сам уже, напевно, не дочекається, коли в місто поїде.

Хлопчик схопився з місця і голосно сказав:

– Не хочу я в місто! Я з бабусею хочу жити. А ти, матусю, збрехала, що вона погана. Вона добра!

Щоки Аліни вкрилися густим рум’янцем, і обличчя набуло злого виразу.

– Мамі не можна такі слова казати, Юро! Вибачся і йди погуляй, тільки з двору ні кроку, – тихо і спокійно сказала Наталя Гаврилівна.

Хлопчик опустив голову, сказав своє “я більше так не буду” і вийшов за двері.

– Ти, Аліно, не турбуйся за нього. Він дуже славний хлопчик, слухняний. Добре виховала, молодець. І мені яка радість усе літо! Дякую, що привіз, синку. Хоч щоліта нехай приїжджає, тільки рада буду.

Але тут заплакала маленька дівчинка, і Аліна кинулася до неї. Два дні сім’я провела у Наталії Гаврилівни. Син дещо полагодив, підправив.

Аліна не відходила від доньки, її свекруха куховарила, годувала дороге сімейство, а Юра був на підхваті: то батькові допоможе, то бабусі, то біля сестрички з мамою посидить, і все розповідає їм, як йому тут добре жилося.

Нарешті зібралися в дорогу. Федір із сином і донькою попрощалися і вийшли на подвір’я, а Аліна підійшла до свекрухи, обійняла її і сказала:

– Дякую, мамо. Свою-то вже й не пам’ятаю, а що свекрухи такі бувають, і думати не могла. Вибачте мене. А Федю я дуже люблю. Хороший він у вас, турботливий.

– Тепер уже в тебе, донечко. А мені-то радість яка. І Юрочку привозьте, полюбила я його, як рідного.

На тому й розлучилися. І все в родині склалося добре. Маму на зиму до себе забрали, щоб допомогти з дітьми та по господарству.

І свекруха з невісткою добре ладнали, на радість Федору і спритному Юрі, бабусиному улюбленцю.