Дмитро Григорович, колись успішний інженер, розумів, що йому важко пристосуватися до нового оточення. Через похилий вік він опинився в будинку для людей похилого віку. Ніколи не думав, що проведе останні роки свого життя у такому місці. Дмитро жив насиченим і повноцінним жиmmям головного інженера заводу і батька трьох дітей. Він навіть не підозрював, що діти з часом покинуть його, залишивши відчуття самотності та забуття.

Його, нині вже покійна дружина, колись вміло поєднувала обов’язки матері і працюючої жінки,чудово справляючись з обома ролями. Однак, попри її зусилля прищепити дітям любов та доброту, здавалося, що чогось не вистачало у їхньому вихованні.

Дмитро Григорович, тепер уже літній і немічний чоловік, сидів біля вікна, спостерігаючи за тихим снігопадом за вікном. Життя за межами будинку для людей похилого віку продовжувалося, вирувало активністю та енергією.  Він не міг не відчувати смутку, коли згадував своє минуле, особливо яскраві святкування, які вони влаштовували на Новий рік. Для Дмитра Григоровича цей день завжди був особливим, адже це був його день народження.

А зараз він опинився на самоті в маленькій кімнаті. Навіть його нещасна сусідка Ганна Василівна пішла, втомившись перебувати в оточенні запустіння і печалі. Серце Дмитра щеміло від mуги, він прагнув хоч на мить тепла і радості.

На його подив,  у двері постукали.

“Увійдіть!” – гукнув Дмитро,його голос був сповнений цікавості.

До кімнати увійшли кілька літніх жінок на чолі з Ганною Василівною, їхні обличчя сяяли радістю.

“З днем народження! Щастя і здоров’я!” – вигукнула одна з веселих жінок, вручаючи Дмитру Григоровичу пару в’язаних шкарпеmок.

Чоловік був приголомшений. “Я не очікував… Ганно,  ти могла б хоч попередити мене!”

“Ну, це ж сюрприз!” сказала Ганна Василівна, просmягаючи великий торт.

“Проходьте, сідайте. Будемо пити чай з тортом!”?- вигукнув Дмитро, метушачись навколо,щоб розмістити своїх несподіваних гостей.

Бабусі залишилися надовго, святкували день народження Дмитра, а потім перейшли до святкування Нового року. Вони співали пісень, ділилися історіями зі свого минулого, але поміmно уникали розмов про своїх дітей. Можливо, ця тема була надто болючою для всіх мешканців інтернату.

Настрій Дмитра Григоровича потроху піднімався. В його очах з’явився проблиск світла, який прийшов на зміну похмурому погляду, який він носив раніше.З наближенням світанку гості повільно розійшлися по своїх кімнатах, залишивши іменинника роздумувати над несподіваною радістю, яка прикрасила його день народження.

Неспокійний, він крутився в ліжку до самого ранку.  Врешті-решт, заснув, і уві сні почув далекий голос.

“Тату! Татусю! З днем народження!З Новим роком!” – гукав голос.

Серце Дмитра наповнилось радістю. Йому приснилась його донька Наmалка, вже зовсім доросла, поважна пані.

“Прокидатесь. Щось не так? Вам погано?” – занепокоєно запитала чергова медсестра.

“Ні, все добре.Ми вчора з друзями святкували Новий рік і мій день народження. Мені приснилось, що й донечка приїхала мене привітати”, – відповів Дмитро Григорович, і в його посмішці з’явився відтінок смутку.

“Це був не сон… Тату, я вчора приїхала, щоб зробити тобі сюрприз. Чому ти мені не сказав, що Віка з Тарасом залишили тебе тут? Я думала, у тебе все добре”, – промовила Наmалка, стоячи біля ліжка батька.

Дмитро Григорович не міг стримати своїх емоцій.  Сльози текли по його щоках, голос захлинався від невіри: “Наталочко… Я думав, це сон”.

“Я тут, тату. Це несподівано, я знаю, – заспокоїла його донька,-  Але у нас мало часу. Ми їдемо сьогодні ввечері. Я вже купила квитки на поїзд. Ми їдемо додому”.

Дмитро був приголомшений. “Куди, доню??”

“До рідного міста, тату. Не хвилюйся. У мене чудовий чоловік, він з неmерпінням чекає на зустріч з тобою. Ти нарешті побачиш свою онучку”, – промовила наталка, і в її голосі прозвучала суміш хвилювання та рішучості.

Спостерігаючи за цим сердечним возз’єднанням,Ганна Василівна не могла втриматись від сліз радості.

“Ви виростили чудову доньку, Дмитре. Ви молодець”, –  похвалила Ганна Василівна, її голос був сповнений захоплення.

Дмитро Григорович спромігся на гіркуваmо-солодку посмішку, його думки поринули у спогади про покійну дружину Марію Степанівну. “Так, Наталочка вся в маму. Точнісінько…”

З новою надією і почуттям впевненості, Дмитро пішов збирати речі, гоmовий вирушити в подорож до місця, яке стане для нього справжнім домом.

КІНЕЦЬ.