Я й не зогляділася, як минуло вже 12 років з того дня, коли я поїхала з України на заробітки.

Завжди розглядала, звісно, Італію, адже там багато працює наших жінок і добре таки заробляють, я не заздрила, але, як росли їх статки тут в Україні добре бачила сама.

Але моя подруга дуже добре влаштувалася в Португалії, заміж там вийшла, в Україні добре забезпечує дітей.

Ольга з чоловіком бізнес хороший там має і мене до себе покликала:

– Наталко, в тій Італії наших дівчат вже багацько, там працюють за копійки, їдь до мене, гарно влаштуєшся тут, допоможу, чим зможу. А там тобі й пригорнутися не буде до кого, та й не молода ти вже дуже.

Я вагалася, якщо чесно, про гарування за кордоном, але в нашій родині тоді були дуже важкі фінансові часи, тому таки наважилася, допомогло те, що просто вибору не було.

Але рятували думки, що це не надовго, трохи підзароблю і зовсім скоро додому повернуся, але вже з грошима, от тоді вже ми усі заживемо, бізнес будемо власний будувати.

Якби мені тоді хтось сказав, що я за кордоном буду так довго працювати, я й не повірила б ніколи, бо в Португалії на заробітках, я аж 12 років була.

За ці роки у мене вже вдома виросли діти, я, щиро кажучи, багато пропустила, адже мене не було в їх житті, коли вони росли і розвивалися.

Згодом донька моя вийшла заміж старша, я навіть бабусею стала за цей час.

Ми спілкувалися по відеозв’язку, я щовечора майже виходила до рідних у скайп, так чикала цих розмов і новин з дому, адже постійно сумувала за Україною і родиною своєю.

– Мамо, що ви там? Як здоров’я? Скільки грошей відклали? – цікавилися мої доньки завжди і питання у них бути ті самі.

– Я, діти, тут маю 700 євро, лише 200 вам маю дати, а решту відкладаю собі, – казала я донькам постійно, щоб знали і собі і на мої гроші не розраховували дуже, а самі заробляли собі.

Звісно, донькам така відповідь подобалася не дуже, але вони, бачила по них, досить таки спокійними були, адже розраховували, що якщо я відкладаю гроші, то все одно вони будуть належати їм, рано чи пізно. Адже кому мати передпенсійного віку ті євро може віддати.

Спочатку я 700 євро в місяць таки мала, а потім і 800 заробляла, а останні роки вже тисячу з хвостиком мені платили.

Скажу вам, що хоч грошей я чимало наскладала, а працювала я дуже важко і на складах, і прибиранням, а потім вже сімейну пару людей похилого віку доглядала і була разом з ними до останнього.

Вони гарно ставилися до мене, донька їх з зятем добре платили мені, я їх сприймала, як близьких людей, а коли їх не стало, спочатку жінка пішла, потім чоловік, я більше ні в кого не могла працювати, ще й сама давно немолода, тому вирішила повертатися додому і влаштовувати і своє життя.

Коли повернулася додому, стала жити в маминій старій квартирі невеличкій, в якій до мене квартиранти жили.

Гроші берегла, донькам лише по тисячі євро дала, решту залишила собі.

А потім з сусідом познайомилася, його дружини не стало давно і він сам став ходити до мене. Жив він з батьками в невеличкій квартирі, тому відразу, як тільки у нас все стало гарно складатися, Леонід перебрався жити до мене.

Ще рік ми так пожили, одружилися, а потім вирішили продати квартиру і купити собі будинок за містом, щоб мати город, господарство тримати, я все життя мріяла про таке життя.

Але чоловіка мого не стало давно, я ще молода тоді була, розуміла, що сама жити не зможу в приватному будинку, бо одній жінці без чоловіка там ніяк.

В селі працювати багато потрібно, ремонтувати все і біля земельної ділянки роботи чимало.

От тепер і з Леонідом жили ми добре, я відчувала, що це моя людина, споріднена душа, на яку я можу покластися завжди, він не підведе і не лише саму.

Доньки давно жили своїм життям, на мене не зважали особливо, хоча були спокійні за євро, які я заробила, знали, що я їх бережу.

А тут, як я виставила мамину квартиру на продаж, щоб докласти гроші і купити гарний будинок за містом, відразу стали телефонувати мені:

– Мамо, для чого ви це робите? Мало того, що ви заміж за Леоніда вийшли, тепер ві матиме право, на бабусину квартиру, так ти тепер хочеш її продати, щоб і наші всі гроші вкласти в хату, щоб він ще й на них право мав?

– Які наші гроші, дитино, я ж їх важкою працею заробляла сама? Хіба я вам казала за кого заміж виходити? Чому ви тепер вказуєте мені? Ми кохаємо жиро і хочемо разом жити в будинку нашої мрії. А коли мене не стане, той ви і мій чоловік розділите майно між собою. Що поганого в цьому, він дуже добра людина, я з ним щаслива.

– Але чому, мамо, ви все своє вкладаєте, а його гроші де?

– Я не буду виправдовуватися перед вами, діти, це моє рішення і моє майно, я в ваші сім’ї ніколи не лізла, от і не лізьте в мою.

Доньки, після того, навіть розмовляти не хочуть зі мною. Але хіба я щось не вірно зробила? Хіба я помиляюся?

Чому не можу бути щасливою, хоч на схилі літ? Чи вони таки праві і жити нам далі в цій квартирі старій, а гроші мені для дітей своїх берегти і далі?

Джерело