– То ти все-таки зважилася?

– Володимир дивився на дружину з погано прихованим роздратуванням.

– І що далі? Як ділити будемо?

Наталя підняла очі. У них не було ні сліз, ні благань – тільки рішучість, яка з’явилася після безсонної ночі, проведеної за роздумами про своє загублене життя…

– Забирай все, – сказала вона тихо, але твердо.

– Що означає «все»?

– Володимир недовірливо примружився.

– Квартиру, дачу, машину, рахунки. Все, – вона обвела рукою простір навколо.

– Мені нічого не потрібно.

– Ти жартуєш? – він почав посміхатися.

– Або це якийсь жіночий трюк?

– Ні, Володю. Ні жарти, ні трюки. Тридцять років я відкладала своє життя на потім. Тридцять років я прала, готувала, прибирала, чекала. Тридцять років я чула, що подорожі – це марна трата грошей, що мої захоплення – це примха, що мої мрії – це дурниці. Знаєш, скільки разів я хотіла поїхати до моря? Дев’ятнадцять. Знаєш, скільки разів ми їздили? Три. І всі три рази ти бурчав, що дорого і нема чого тут робити.

Володимир хмикнув.

– Знову ти за старе. У нас був дах над головою, була їжа…

– Так, була, – кивнула Наталя. – А тепер у тебе буде ще й все інше. Вітаю з перемогою.

Адвокат дивився на те, що відбувається, з неприхованим здивуванням. Він звик до сліз, криків, взаємних звинувачень.

Але ця жінка просто віддавала все, за що зазвичай борються до останнього.

– Ви розумієте, що говорите? – тихо запитав адвокат Наталю. – За законом ви маєте право на половину спільно нажитого майна.

– Розумію, – вона посміхнулася так світло, ніби скинула з плечей невидимий тягар. – А ще я розумію, що половина порожнього життя – це просто порожнє життя в мініатюрі.

Володимир насилу приховував радість. Звичайно, він не очікував такого повороту подій. Планував торгуватися, можливо погрожувати, точно маніпулювати. А тут – такий подарунок долі!

– Ось це по-дорослому! – він ляснув долонею по столу. – Нарешті ти проявила розсудливість.

– Не плутай розсудливість із звільненням, – тихо відповіла Наталя і підписала документи.

Додому вони їхали в одній машині, але були немов на різних планетах.

Володимир щось тихо насвистував собі під ніс – здається, марш або стара пісенька з дитинства.

Машина м’яко погойдувалася на купинах, і від цього його свист теж то пускав коло в повітрі, то раптом затихав.

Наталя не слухала — вона взагалі майже не чула навколишнього, тому що її погляд був прикутий до каламутного скла, за яким проносилися веселі ялини і сосни, а серце тремтіло, немов молодий птах у першому польоті.

Як дивно: звичайна дорога, втомлений вечір, і раптом — невимовне відчуття простору всередині.

Ніби важкий ком за довгий час раптово випарувався. Наталя посміхнулася, торкнулася пальцями прохолодної щоки і подумала: “Ось воно, це і є свобода…”

Людині іноді достатньо однієї миті, одного погляду крізь вікно на дерева, що зникають у далині, — щоб все життя заграло новими, давно забутими фарбами.

Через три тижні Наталя стояла посеред маленької кімнати, куди переїхала.

Орендоване житло виглядало скромно: ліжко, шафа, стіл і невеликий телевізор.

На підвіконні притулилися два горщики з фіалками — перша самостійна покупка на новому місці.

— Ти дійсно здуріла, — голос сина Кирила звучав у телефонній трубці з виразним роздратуванням. – Кинула все і поїхала в цю діру?

– Я не кинула, синку, – спокійно заперечила Наталя. – Я залишила. Це різні речі.

– Мамо, але як же так? Тато сказав, ти йому все віддала добровільно. Він тепер навіть дачу збирається продавати – каже, навіщо йому одному стільки клопоту.

Наталя посміхнулася, дивлячись на себе в маленьке дзеркало на стіні. Вже тиждень вона ходила з новою зачіскою, яку ніколи не наважилася б зробити при Володимирі.

«Занадто молодіжна», «несолідна», «що люди скажуть» – звичні фрази луною відбивалися в пам’яті.

– Нехай продає, – легко погодилася вона. – Твій батько завжди знав, як розпоряджатися майном.

– А як же ти? У тебе зовсім нічого не залишилося!

– У мене залишилося найголовніше, Кирило. Моє життя. І знаєш, що дивно? Виявляється, в п’ятдесят дев’ять можна почати його заново.

Наталя влаштувалася адміністратором у невеликий приватний пансіонат для літніх людей.

Робота виявилася непростою, але цікавою. А головне – з’явилися нові знайомства і вільний час, яким вона тепер розпоряджалася сама.

Володимир тим часом насолоджувався своєю перемогою.

Перші два тижні він ходив по квартирі, немов господар нового замку, розглядаючи все навколо з почуттям повного володіння.

Більше ніхто не буде робити йому зауважень, ніхто не стане нагадувати про неприбрані шкарпетки або невимитий посуд.

– Ти щасливчик, Володя, – говорив йому друг, попиваючи пінне на кухні. – Інші чоловіки втрачають половину всього, а то й більше, а ти – в повному шоколаді! І квартира, і дача, і машина – все твоє.

– Так, – Володимир самовдоволено посміхався. – Нарешті Наталя проявила розсудливість. Мабуть, зрозуміла, що без мене пропаде.

До кінця першого місяця ейфорія почала змінюватися першими незручностями.

Чисті сорочки дивним чином перестали з’являтися в шафі. Холодильник зяяв порожнечею, а готувати повноцінний обід виявилося складніше, ніж здавалося.

На роботі колеги почали помічати, що Володимир виглядає не таким охайним, як раніше.

– Щось ти схуд, Вово, – зауважив начальник відділу. – Все гаразд вдома?

– Більш ніж, – бадьоро відповів Володимир. – Просто невелика реорганізація побуту.

Одного вечора він відкрив холодильник і виявив там лише пляшку кетчупу, пачку плавленого сиру і розпочату пляшку пінного. Шлунок зрадницьки забурчав, нагадуючи, що вранці Володимир встиг проковтнути лише бутерброд.

– От халепа, – буркнув він собі під ніс, з явним роздратуванням грюкнувши дверцятами. – Так далі не піде… Треба щось вирішувати.

Немов рятуючись від цих думок, Володимир одразу ж замовив їжу – куди без доставки, якщо холодильник знову як степ навесні: порожній, лише рідкісні паростки несвіжої зелені на нижній полиці.

Поки чекав кур’єра, звично розбирав стос рахунків. І ось тут його, як холодною водою, обдали цифри: комуналка, інтернет, картка, телефон…

Раніше все це здавалося якоюсь фоновою метушнею, проблемою з паралельної реальності.

Напевно, так буває: поки поруч хтось є, побут йде сам собою. Не помічаєш витрат, не замислюєшся – просто живеш.

Тут пролунав наполегливий дзвінок. Його немов висмикнули з виру думок. Кур’єр простягнув йому пакет і термінал.

– Двісті вісімдесят гривень, – рівним тоном.

– Скільки?! – підскочив Володимир так, що мало не впустив ключі. – За що, вибачте, за печеню і воду?

– Ну… стандартна ціна зараз, – знизав плечима кур’єр з виглядом людини, яка таке здивування чує по сто разів на день.

Він мовчки заплатив, повернувся в квартиру і зупинився на порозі кухні.

Все тихо. Навіть холодильник гуде якось напружено, ніби і йому самотньо. Квартира – велика, з модними лампами і дзеркалами, з усіма цими речами, про які раніше мріяв…

Але тепер здається просто кімнатою очікування. Холодною. Порожньою. Такою величезною, що вітер міг би завивати в коридорі — точно так само, як у душі у Володимира.

А Наталя стояла на березі Чорного моря, підставляючи обличчя сонцю і солоному вітру.

Навколо галасувала група таких же «вікових» туристів — клуб активних пенсіонерів організував тижневу поїздку до Криму.

Вперше в житті вона подорожувала без постійних нагадувань про гроші, витрачені «даремно», без бурчання і підрахунків, скільки можна було б заощадити, залишившись вдома.

– Наталка, йди фотографуватися! – окликнула її нова подруга Ірина, енергійна вдова шістдесяти років, з якою вони познайомилися в гуртку малювання.

Наталя радісно побігла до групи, яка вмощувалася для спільного знімка.

Хто б міг подумати, що в її віці можна носити яскравий сарафан, ходити з розпущеним волоссям і сміятися як дівчинка?

– А тепер селфі! – скомандувала Ірина, дістаючи довгу палицю для телефону. – І обов’язково викладемо в групу!

Увечері, сидячи в номері, Наталя розглядала отримані фотографії. На них була жінка з сяючими очима і щасливою посмішкою – жінка, яку вона майже не впізнавала.

Коли зникла та вічно напружена зморшка між бровами? Коли плечі розправилися, а в рухах з’явилася легкість?

– Треба б викласти в соцмережі, – сказала собі Наталя і, затримавшись, опублікувала кілька знімків у своєму майже забутому профілі.

А Володимир тим часом боровся з прорваною трубою на кухні. Вода залила підлогу, зіпсувала тумбочку, а викликаний сантехнік байдуже повідомив, що «таких вже не роблять» і доведеться міняти весь стояк.

– Якого дідька! – лаявся Володимир, витираючи мокру підлогу старими рушниками. – Де цей чортів телефон сантехніка? Наталя завжди знала, кому дзвонити.

Він раптом усвідомив, що дружина тримала в пам’яті десятки телефонів – від сантехніка до хорошого перукаря, від перевіреного м’ясника на ринку до надійного майстра з ремонту взуття.

Цей невидимий каркас побутового комфорту звалився в одну мить, залишивши його наодинці з проблемами, які раніше вирішувалися немов за помахом чарівної палички.

– Дурна труба! – він з люттю кинув мокру ганчірку. – І готувати треба, і прати треба, і ще ця чортова робота…

Того вечора, коли воду нарешті перекрили, а калюжу якось прибрали, Володимир згадав, що давно не заходив у соціальні мережі.

Від нудьги він почав гортати стрічку і раптом завмер – на екрані світилося радісне обличчя Наталі на тлі моря.

Вона була в якомусь яскравому сарафані, з новою зачіскою і виглядала… щасливою?

– Що за нісенітниця, – пробурмотів він, збільшуючи фотографію. – Вона ж практично без коштів залишилась!

Коментарі під фото тільки посилили його збентеження:

«Наталонька, така молода на фото!»

«Чудово виглядаєш, подруго!»

«Море тобі до лиця!»

Він перегорнув профіль далі і виявив ще більше дивного: якісь посиденьки в бібліотеці, група людей з мольбертами в парку, Наталя з букетом польових квітів, що сидить на лавці.

– Що за чортівня, – Володимир відклав телефон і оглянув порожню кухню з брудним посудом у раковині. – Вона ж повинна була… повинна була…

Він не міг закінчити фразу, бо раптом усвідомив – він дійсно очікував, що Наталя буде страждати без нього, без усього того, що він вважав важливим.

Але на фотографіях була зовсім інша жінка, яка немов скинула роки і знайшла свободу.

Через кілька днів на дачі продірявився дах. Насувалася гроза, і потрібно було терміново вкривати горище.

– Семенич, виручай! – благав він по телефону. – Хоч цвяхів привези, я один не впораюся.

– Вибач, Вовчику, – відгукнувся друг. – У мене теща в лікарні, я з нею сиджу. Слухай, а чого Наталю не покличеш? Вона ж завжди тобі допомагала.

– Вона… – Володимир запнувся. – Вона поїхала.

– Як поїхала? – здивувався друг. – Куди?

– Просто поїхала, – відрізав Володимир. – Гаразд, сам впораюся.

Але впоратися виявилося складніше, ніж він думав. Дощ барабанив по даху, коли він, лаючись, намагався натягнути плівку на ділянку, що протікала.

Раптово нога зісковзнула, і Володимир з криком покотився вниз. Грохнувшись на землю, він відчув гострий біль у щиколотці.

– Розтягнення зв’язок, вам пощастило, – байдуже повідомив молодий лікар у травмпункті. – Могло бути й гірше. Тиждень спокою, ногу тримати в піднятому положенні.

– Тиждень? – Володимир скривився від болю. – А хто ремонтом займатися буде? У мене дах тече!

– Це ваші проблеми, – знизав плечима лікар, виписуючи рецепт. – Нехай дружина доглядає, а ви лежіть.

Володимир хотів щось заперечити, але промовчав.

Три дні він провів у повній самоті, з трудом пересуваючись по квартирі на милицях.

Замовлена їжа закінчилася, та й коштувала недешево. Спроби приготувати щось самому закінчувалися невдало – стояти біля плити на одній нозі було майже неможливо.

На четвертий день він не витримав і зателефонував синові.

– Кирило, привіт, – почав він навмисно бадьорим голосом. – Як справи?

– Нормально, тату, – в голосі сина чулася настороженість. – Щось сталося?

– Та ні, просто… – Володимир запнувся. – У мене невелика травма ноги. Може, заскочиш, допоможеш старому?

Зависла пауза.

– Вибач, тату, я зараз у відрядженні. Повернуся через три дні.

– А… ну добре, – розчарування застрягло в горлі. – Нічого, впораюся.

– Слухай, – нерішуче промовив Кирило, – а ти мамі дзвонив? Вона б могла…

– Ні! – різко обірвав його Володимир. – Навіщо їй дзвонити? Я прекрасно справляюся сам.

Він першим повісив трубку і кинув телефон на диван. Недоречна гордість не дозволяла зізнатися, що він сумує за Наталею, за її турботою, за її присутністю в будинку.

Раніше він ніколи не помічав, скільки всього вона робила – просто тому, що все робилося непомітно, без шуму і вимог подяки.

Через півтора тижні Володимир нарешті зміг ходити без милиць.

Насамперед він поїхав на дачу оцінити збитки від дощу. Видовище виявилося гнітючим – стеля в мансарді вкрилася плямами цвілі, улюблений диван був безнадійно зіпсований, а в повітрі стояв затхлий запах вогкості.

– Та що ж таке, – пробурмотів він, опускаючись на лавку в саду.

Яблуні, за якими завжди доглядала Наталя, стояли недоглянутими. У високій траві майже не було видно доріжок, які вона колись любовно викладала камінням. Все навколо немов осиротіло без її дбайливих рук.

На зворотному шляху він зупинився біля придорожнього кафе. Втомлений і засмучений, Володимир замовив борщ і компот.

Перша ложка несподівано викликала ком у горлі – борщ був зовсім не такий, як у Наталії, занадто кислий і несмачний.

– Все гаразд, чоловіче? – співчутливо запитала офіціантка, що проходила повз.

– Так, просто… – він не знайшов, що відповісти. Як пояснити, що простий борщ раптом нагадав про ціле життя, яке він втратив?

Повернувшись додому, чоловік довго сидів у тиші, розглядаючи фотографії на полиці. Ось вони з Наталією молоді, посміхаються на тлі моря. Ось сімейний знімок, де Кирило ще маленький. Ось їх двадцятиріччя весілля…

– Який же я дурень, – прошепотів він, дивлячись на щасливе обличчя дружини на старій фотографії.

Набравшись рішучості, він взяв телефон і написав повідомлення. Але відповідь прийшла зовсім не такою, як він очікував…

Наталя переїхала в приморське містечко. Навколо сміялися нові друзі, лунала музика, і життя, справжнє життя, нарешті належало їй цілком.

У свої майже шістдесят вона нарешті почала жити.