У одного чоловіка зникла дружина. Вийшла викинути сміття, до смітника, вибачте, – і зникла. Головне, дружина була домашня така, тиха, спокійна. І завжди вона була поряд.

Ні, вона працювала, звісно. Зрідка виїжджала до старенької мами на день-другий. Ходила в поліклініку, магазинами, – не прикута була до будинку, ясна річ. Але вона завжди була поряд. На зв’язку, як то кажуть. І за тридцять років жодного разу такого не було такого, щоб дружина зникла.

Чоловік пропадав кілька разів. Скажімо, чесно: в молодості якось у друга заночував після іменин. Якось із риболовлі приїхав на день пізніше, ніж обіцяв. Тоді мобільних телефонів не було, дружина страшенно переживала. І ще кілька разів було таке. Пропадав на ніч. За тридцять років не так часто. Але ж було.

А на цей раз дружина телефон залишила вдома. Чоловік дзвонити почав за годину приблизно, спочатку він навіть не зрозумів, що дружини довго нема. Він ламінат на кухні клав, був вихідний день. Дружина сказала: “Ваня, я іду до смітника!”. Чоловік мотнув головою, мовляв, зрозумів, не заважай.

О, як він злякався, коли зрозумів, що минула година. А телефон грає на дивані. Спочатку розгубився. Потім сам себе умовляв, що нісенітниця. Зараз прийде. А потім злякався. Вийшов на балкон, – хоча балкон не надвір же виходив. Нема дружини.

Тоді чоловік одягнувся швидко. У голову всяке лізло. Раптом Наталя послизнулася, ожеледиця ж. Впала десь. Раптом хулігани напали. Нині це рідкість, але раптом? Раптом маніяк… Або під машину може ще людина потрапити.

І цей чоловік не пішов, а побіг надвір. А дружини немає. Він двічі двір оббіг, все перевірив, навіть у контейнер зазирнув. Ось лежить зелений пакет зі сміттям. Їхній. А дружини нема! Завжди була. А тепер ні.

Чоловік повернувся додому. Раптом Наталка повернулася? І зараз усе буде гаразд. Він скаже: “Ти збожеволіла! Де ти була?”, – посвариться, а потім все стане добре. Як раніше.

На вулиці хуртовина почалася. Темніло, – взимку швидко темніє. І чоловік знову бігав, шукав, майже плакав, як у дитинстві, коли маму втратиш. Він дихати не міг. І не знав, що робити. Не в поліцію ж бігти, минуло лише півтори години. Але він все одно був готовий бігти до поліції. Хоч куди, аби знайти Наталку.

І він молився уривками молитов, які колись чув. І клявся бути найкращим у світі чоловіком. І бігав, до магазинів заходив, питав, чи не бачили повну вродливу жінку в сірому пуховику? Наталія її звуть. Наталія Віталіївна. Не бачили?

Він вийшов із магазину, пішов вулицею. І бачить – Наталя йде назустріч. Усміхається! З снігу і з пітьми його Наталя вийшла. Жива та здорова.

– Ой, – каже, – Ваня, я забарилася в магазині. А ти куди зібрався? Я тобі подарунок купила. Хотіла сховати, ніби сюрприз до Нового року. А не змогла втриматися, бачиш, розповіла. Ти ж мій характер знаєш. Ось , дивись, тобі подобається?

І показує пакет із рукавичками, найкращими… І сніг йде. І ліхтар спалахнув, чоловік і дружина опинилися прямо в колі світла. І чоловік схопив дружину в обійми. Навіть на рукавички не глянув. Він вищий набагато був, тому дружина не бачила, як на його обличчі танув сніг, – мокре обличчя було. І чоловік так кашляв, щоб приховати схлипи. Він же був дорослий дядько, а не маленький хлопчик.

І вони разом пішли додому, чоловік та дружина. За руку як діти. І дружина розповідала, які це чудові рукавички, найкращі! А чоловік бурчав тихенько, – мовляв, треба телефон із собою брати, я тебе мало не загубив

Мало не загубив. Але знайшов. Так не завжди буває… Не завжди. І тому помічати треба близьких. І цінувати їх. І обіймати частіше. І пам’ятати, що не всі повертаються з хуртовини та темряви. І все життя потім ми шукаємо та шукаємо, хоча знаємо, куди пішли ті, кого ми любимо…

КІНЕЦЬ.