Лариса Петрівна, статна пані з пишним сивим начосом, сиділа за столом у затишній, але трохи захаращеній кухні.

Її гострі очі, обрамлені тонкими окулярами, пильно стежили за Настею, молодою сусідкою, яка гарячково порпалася в холодильнику.

На столі вже красувалися тарілки з бутербродами, вазочка з печивом і заварений чайник, але Лариса Петрівна, склавши руки , демонстративно фиркнула.

— Настю, а де тортик до чаю? — образливо буркнула вона.

— Чи ви гостей усіх пригощаєте повітрям?

Настя, рум’яна дівчина з веселими ямочками на щоках, різко обернулася, тримаючи в руках банку з маринованими огірками. Її брови здивовано підскочили.

— Ларисо Петрівно, та який тортик? — засміялася вона.

— Я ж казала, що просто на чай вас запросила! Ви ж самі напросилися, коли я в під’їзді з пакетами возилася.

Лариса Петрівна скривилася, але в її очах промайнула лукава думка. Вона відкинулася на спинку стільця, поправляючи свою шаль із бахромою.

— Ой, не виправдовуйся, дитинко, — протягнула вона.

— У пристойних сім’ях до чаю завжди є щось солоденьке. А ти що? Огірки мені пропонуєш? Я, між іншим, у молодості такі торти пекла, що весь завод за ними ганявся!

Настя поставила банку на стіл і, витираючи руки об фартух, хитро посміхнулася.

— Ну, раз ви така майстриня, то розкажіть, як воно було. Може, я у вас навчуся, і наступного разу тортик буде!

Лариса Петрівна, явно задоволена увагою, розправила плечі й почала свою розповідь, яка несподівано для всіх затягнулася на довгі години, наповнені сміхом, спогадами і навіть маленьким детективом.

— Уявляєш, Настю, — почала Лариса Петрівна, розмішуючи ложечкою цукор у чашці, — я тоді ще молоденькою була, працювала на кондитерській фабриці.

Це було в сімдесятих, у нас у місті тільки-тільки відкрили нову лінію для тортів. І от, одного разу директор, такий поважний дядько з вусами, викликає мене до себе.

Каже: «Ларисо, ти дівчина талановита, придумай нам торт, щоб на виставку в Київ поїхати. Щоб усі ахнули!»

Настя, сівши навпроти, підперла щоку рукою, слухаючи з цікавістю.

— І що, придумали? — запитала вона.

— Аякже! — гордо відповіла Лариса Петрівна. — Я тоді два тижні не спала, все рецепти перебирала. І вигадала торт — «Золота осінь».

Коржі з горіховим кремом, зверху шоколадна глазур, а по боках — марципанові листочки, наче справжні. На виставці він такий фурор викликав, що навіть з Європи приїжджали рецепт випрошувати.

Але я, — вона хитро примружилася, — нікому не дала. Сказала: «То секрет фірми!»

Настя розсміялася, уявляючи молоду Ларису Петрівну, яка гордо тримає в таємниці свій рецепт.

— А чому ж ви тепер не печете? — поцікавилася вона. — Я б із радістю скуштувала ваш шедевр.

Лариса Петрівна зітхнула, її погляд на мить став сумним.

— Ех, Настю, часи змінилися. Раніше все було простіше — борошно, яйця, цукор, і твори собі. А тепер? То духовка барахлить, то продукти не ті. Та й сил уже не так багато. Але, — вона раптом оживилася, — якщо ти мені допоможеш, я, може, й згадаю молодість. Що скажеш?

Настя задумалася. Вона не була великою любителькою готувати, але цікавість узяла гору.

— Домовилися! — кивнула вона. — Але тільки якщо ви розкажете ще якусь історію. Про той торт, наприклад. Там же точно не все так гладко було, правда?

Лариса Петрівна посміхнулася, її очі заблищали.

— Ох, дитинко, ти навіть не уявляєш, яка то була пригода!

— Усе почалося з того, що мій рецепт хтось украв, — драматично почала Лариса Петрівна, попиваючи чай.

— Я тоді торт готувала вночі, щоб ніхто не підглядав. Записувала все в зошит, а зошит ховала в шухляді під замок. Але одного ранку приходжу на фабрику, а замок зламаний, зошит зник!

Настя округлила очі.

— Справді? Хтось украв рецепт? Але хто?

— От і я собі те саме питала, — кивнула Лариса Петрівна. — Підозрювала всіх! Навіть нашу прибиральницю тітку Галю, бо вона завжди крутилася біля мого столу.

Але потім я згадала, що напередодні бачила, як один кондитер, Василь Іванович, нишпорив у моєму кабінеті. Він був такий собі, знаєш, заздрісний тип. Усе мріяв, щоб його торт на виставку відправили.

— І що ви зробили? — нетерпляче запитала Настя.

— А що я могла? — Лариса Петрівна розвела руками. — Пішла до директора, усе розповіла. Він спочатку не повірив, але коли я показала зламаний замок, наказав провести розслідування.

Тільки ж яке там розслідування на фабриці? Усі шепотілися, але ніхто нічого не знав. А мені ж торт треба було встигнути зробити до виставки, часу обмаль!

Настя схопила печиво, жуючи його з азартом.

— І як ви виплуталися?

— Я вирішила перехитрити злодія, — з гордістю сказала Лариса Петрівна.

— Написала новий рецепт, але навмисне змінила пропорції. Замість двох склянок цукру написала чотири, а замість вершкового крему — сметанний. І цей фальшивий рецепт «випадково» залишила на столі. А сама сховалася за шафою в цеху й чекала.

— І що, спіймали? — Настя аж підскочила на стільці.

— Аякже! — Лариса Петрівна засміялася. — Уночі Василь Іванович прокрався, схопив той зошит і почав пекти торт за моїм «рецептом».

Уяви, Настю, в нього вийшла така солодка гидота, що навіть директор, коли скуштував, скривився й питає:

«Василю, ти що, нас отруїти хочеш?» А я вийшла з-за шафи й кажу: «Ой, Василю Івановичу, це ж не мій рецепт, мій-то в іншому місці!»

Настя залилася сміхом, уявляючи цю сцену.

— І що з ним сталося?

— Та нічого страшного, — махнула рукою Лариса Петрівна.

— Директор його посварив, а мене похвалив за кмітливість. А торт мій усе-таки поїхав на виставку й узяв перше місце. Тільки після того я нікому більше рецептів не показувала. Навіть удома пекла, коли нікого не було.

Настя, дослухавши історію, задумливо постукала пальцями по столу.

— Ларисо Петрівно, а давайте ваш торт спечемо! — раптом запропонувала вона. — У мене є борошно, яйця, горіхи. А ви розкажете, як правильно все зробити. Буде як у старі часи!

Лариса Петрівна спочатку здивувалася, але потім її обличчя розпливлося в теплій посмішці.

— Ти серйозно, дитинко? — перепитала вона. — Ну, гаразд, давай спробуємо. Але попереджаю: я вимоглива!

Наступні кілька годин кухня Насті перетворилася на справжню кондитерську. Лариса Петрівна, закотивши рукави, командувала процесом, наче генерал на полі бою.

— Яйця збивай сильніше, Настю! — гукала вона. — І не сип цукор одразу, поступово додавай!

Настя, хоч і не була досвідченою пекаркою, старалася з усіх сил. Вона слухала розповіді Лариси Петрівни про її молодість, про те, як вона танцювала на заводських вечорах і як одного разу мало не спалила кухню, експериментуючи з новим кремом.

— А знаєш, — сказала Лариса Петрівна, коли коржі вже пеклися в духовці, — я ж ніколи не думала, що знову пекти буду. Думала, усе, старість прийшла, тільки спогади й залишилися. А ти, Настю, мене наче в молодість повернула.

Настя зніяковіла, але посміхнулася.

— Та що ви, Ларисо Петрівно, це ви мене надихаєте! Я ж ніколи не думала, що пекти торт — це так цікаво.

Коли торт був готовий, він виявився не зовсім ідеальним — глазур трохи потекла, а марципанові листочки вийшли трохи кривуватими. Але Лариса Петрівна, скуштувавши шматочок, задоволено кивнула.

— Непогано, Настю, непогано, — сказала вона.

— Для першого разу — просто чудово. А наступного разу я тебе навчу, як глазур рівною зробити.

Настя засміялася.

— То ви ще прийдете? І знову тортик вимагатимете?

— Аякже! — підморгнула Лариса Петрівна.

— Тільки тепер я сама продукти принесу. І, може, ще одну історію розповім. Про те, як я на весіллі торт у п’ять ярусів пекла!

Того вечора Лариса Петрівна пішла додому з маленьким шматочком торта, загорнутим у серветку, і з посмішкою, якої сусіди не бачили вже давно.

А Настя, прибираючи кухню, думала про те, як одна випадкова фраза про торт може змінити вечір, а може, й ціле життя.

Вона вирішила, що наступного разу обов’язково запросить Ларису Петрівну знову — і не тільки за чаєм, а й за новими історіями, які, як виявилося, ховалися за суворим поглядом і лукавою посмішкою її сусідки.

Джерело