Ох і щасливою була Настя, коли виходила заміж за Віктора.

Він щойно отримав хорошу роботу і після весілля збирався їхати в інше місто з молодою дружиною.

Весілля відгриміло гучною музикою та радісним сміхом гостей, і ось молоді вже в дорозі.

Настя дивилася у вікно вагона, не відводячи свого погляду від краси природи, а Віктор вмостився на верхній полиці з журналом й іноді посміхався, поглядав на дружину, яка із захопленням сприймала пропливаючі краєвиди за вікном.

– Вікторе, ну яка ж краса! Я давно не їздила поїздом, все автобус, та й автобус, – щебетала Настя. – Вікторе, ну подивися ж за вікно, дивишся в свій журнал.

– Настю, та я часто їздив поїздом додому на канікули і назад, надивився, сама дивись і милуйся, – промовив чоловік, милуючись своєю молодою дружиною.

Так починалося їхнє сімейне життя завдовжки майже сорок років.

Віктор із дружиною та двома дітьми кілька разів переїжджали. Він працював, Настя підробляла й виховувала дітей.

Здебільшого майже всі домашні справи були на ній, бо робота чоловіка забирала багато часу.

Багато знайомих та друзів змінилося у них за тридцять років.

Діти виросли, донька вийшла заміж, син закінчив інститут і вже жив з молодою дружиною.

Все знову повторювалося спочатку, так вже влаштоване життя…

Дожили вони до того часу, коли Віктор вийшов на пенсію.

Проживши у квартирі два роки на пенсії, захотілося Віктору та Анастасії жити у власному будинку.

З віком, мабуть, це бажання у багатьох з’являється. Хочеться тиші та спокою, хочеться вийти вранці на своє подвір’я, зайнятися своїми господарськими справами.

От і в Насті з Віктором одночасно з’явилося це бажання.

– Вікторе, а тобі не хочеться пожити у своєму будинку, ну звичайно зі зручностями і без сусідів за стіною. Коли Микола сусід починає сварки за стіною, то неможливо просто. Як він набрид зі своїми веселощами, бідна його дружина, співчуваю їй, – говорила вона чоловікові.

– Та чому ж не хочеться. Я давно виношую це у своїх планах, але думав, що ти не погодишся. Я ще добре – в селі народився, а ти в мене міська панночка, – підтримав він дружину. – Можна поки ще й будинок довести до ладу. Звичайно, доведеться продати квартиру, щоб будинок купити.

– Давай продамо квартиру, ми з тобою не такі багаті, щоб купувати хороший будинок, а занедбаний теж не хочеться, – погодилася дружина.

Вони продали квартиру, позичили ще трохи в родичів і купили гарний будинок на околиці міста у приватному секторі.

Анастасія раділа:

– Ой, Вікторе, нарешті є чим зайнятися і в будинку, і у дворі. Посадимо з тобою невеликий сад, а ще я розводитиму троянди.

Дочка привозила внучку в гості, раділи першому врожаю та яблукам у своєму невеликому саду. У будинку зробили ремонт, у дворі чоловік збудував альтанку, Анастасія посадила квіти й декоративні чагарники. Часто приїжджала дочка з чоловіком та онукою в гості.

З сусідами якось швидко подружилися. Сусідка Тетяна часто була у них на подвір’ї, все не могла намилуватися квітами, особливо трояндами.

Часом проходила повз і сусідка Марина Петрівна. Старенька стояла й милувалася доглянутим двором.

– Ну Настю й господарська ти жінка, все в тебе цвіте й пахне, хоч і нещодавно з квартири приїхала, – казала Тетяна. – Видно, що з душею підходиш. А мені ніколи, та й не люблю я розводити квіти, город посадила і добре. Картоплю, моркву й огірки. А квіти… Вони мені не потрібні. Але на твої приємно дивитись.

– Тетянко, давай я тобі допоможу, разом посадимо в тебе квіти, – пропонувала Настя.

– Ой, та ні до чого вони мені, ось до тебе зайду, помилуюсь і все, – сміялася сусідка.

Жили Віктор із Настею дружно, дбали один про одного.

Ось тільки у Віктора слабе серце було.

Настя шкодувала чоловіка, контролювала його здоров’я.

Вирішили вони поїхати у відпустку, поніжитися на морському узбережжі, заразом і донька з онукою зібралися з ними, а зять не зміг, відпустка в нього восени.

За будинком попросили доглянути сусідку Тетяну.

– Їдьте, подивлюся, а як же ж, – обіцяла вона.

Коли вони поверталися назад і поїзд підходив до міста, раптом задзвонив телефон в Насті.

Вона відповіла й почула схвильований голос сусідки:

– Настю, слава Богу додзвонилася до тебе! Дзвоню – поза зоною, ти пробач мені, неприємна новина – вашого будинка нема. Було диму на все село – нічого не залишилося. Вибач, не додивилася, поки не знаємо, що трапилося…

Настя так і сіла від почутого. Вона дивилася на чоловіка і дочку і не могла вимовити ані слова.

– Як це Таню, як це? Як нічого нема? – тільки й змогла промовити вона.

Чоловік із дочкою в один голос запитали:

– Кого нема?

– Нашої хати, – сумно промовила Анастасія й заплакала.

Чоловік тримався за серце, дочка дала йому води, а потім матері.

– Мамо, як так? Весь вщент? – запитувала дочка, а мати знизувала плечима і плакала – вона не знала.

З вокзалу вони приїхали на таксі, вискочили, а перед очима пустир… Все сталося рано вранці, а сусідка не могла додзвонитися, вони їхали в поїзді й не було зв’язку. У будинку вони прожили всього шість років. Потім з’ясувалося, що пішло все від холодильника. Вони витратили всі гроші, недавно роздали борги, і це було у них єдине житло…

Зібралися сусіди, побачивши, що господарі повернулися.

– І куди нам тепер? – стоячи поруч із валізою, промовила Анастасія.

– Матусю поїхали до нас, – промовила донька, зараз мій Олежик приїде і забере нас.

Дочка із зятем та онукою жили на іншому кінці міста у двокімнатній квартирі, матері не хотілося їх обмежувати, але що робити.

– Навіть і не знаю доню, тут стільки справ, а ми поїдемо, було б хоч ближче. Тетяно, а ти не зможеш нам кімнату виділити на якийсь час, за оплату звичайно, – запитала вона сусідку.

– Ой, ні, у мене донька завтра з онуком приїжджає, не сподобається їй, що чужі в хаті, – промовила вона й пішла додому.

В цей час підійшла Марина Петрівна, сусідка через три будинки.

Старенька дивлячись на Анастасію, промовила:

– Настуню і ти Вікторе, ходімо до мене. Хоч не великий мій дім, але я сама, ходімо, ви з дороги. Відпочинете, а потім візьміться за справи, розбирати треба буде і будувати новий будинок…

– Дякую, Марино Петрівно, дякую, – щиро дякувала Анастасія старенькій.

Так і вирішили, поки що побудуть у Петрівни. Дочка поїхала з чоловіком додому і обіцяла допомагати в усьому.

А зять пообіцяв допомогти з будматеріалами, все ж таки працює в будівельному магазині.

Все звалилося в одну мить. Сидячи у дворі у Петрівни на лавці ввечері, Анастасія казала:

– Я думала, що таке тільки у фільмах буває, приїхали з відпустки, а дому нема.

Добре хоч документи при нас були, та трохи грошей лишилося, але зовсім небагато.

Ми залишилися буквально в чому були, а у валізі тільки все літнє. Як жити, Вікторе? Як житимемо? Віктор, завтра з’їздь в адміністрацію міста, може чимось допоможуть, та ще й страховка у нас є, треба оформити документи.

Чоловік хитав головою, він ніяк не міг відійти від того всього, раз у раз тримався за серце, а дружина з тривогою на нього поглядала.

– Вікторе, ти чого?

Але той тільки махав рукою – пройде.

Як то кажуть – біда не приходить одна. Не пройшло у чоловіка…

Вночі відвезли на швидкій, та в лікарню не довезли, не стало Віктора.

Анастасія після поминок довго не могла прийти до тями.

Приїжджав син, допоміг із грошима та поминками. Допомагала дочка, забрала до себе.

Минув деякий час, оформили страховку, допомогли зять із донькою, возили на машині Анастасію по всіх кабінетах.

Ніхто не допоміг їй.

Ніхто не винен, вірніше винні самі, що продали квартиру й купили будинок.

Але це були ще не всі випробування, що випали на долю Анастасії.

У її дочки не стало чоловіка Олега. І теж серце. Знову поминки. Залишилися Анастасія з донькою та онукою.

Як жити, що робити? Вона постійно запитувала – навіщо небеса їй посилають випробування?

Через тиждень після поминок зятя подзвонила Анастасії сусідка Тетяна і заговорила улесливих голосом.

– Настю, ти вибач, що турбую, чула я про твоє нещастя, співчуваю. А може, ти продаси нам свою землю. Адже не будеш ти тепер дім будувати, ні чоловіка, ні зятя. Дочка моя хоче купити та побудувати будинок поряд з нами. Може домовимося дешевше, га Настю?

Анастасія була ще засмучена, дочка теж сама не своя від горя. А Тетяні потрібна терміново земля і подешевше!

– Тетяно, я не можу тобі нічого сказати, ми ще не оговталися, – промовила важко Анастасія і поклала слухавку.

– Мамо, не продавай їй землю, коли ти попросилася до них, що вона сказала? Петрівна виявилася хорошою людиною, запропонувала допомогу в біді.

Через два дні Тетяна знову зателефонувала, а потім ще. Вмовляла продати подешевше:

– Ну хто в тебе купить пустир, а дочка моя згодна. Тепер немає у вас із донькою чоловіків, а гроші тобі потрібні.

– Тетяно, не буду я продавати свою ділянку, у мене теж є дочка та ще й син із сім’єю, так що не дзвони більше з цього питання, не продам.

Ох і наслухалася Анастасія від сусідки поганого, вона казала, що Бог все бачить і не дарма з їхнім будинком таке сталося, і жадібна вона, і що на цей будинок її донька давно око поклала, просто не встигла купити,

Анастасія з чоловіком випередили, мовляв, а донька вичікувала дешевшу ціну.

І не по людськи ця Настя робить і вся родина її така і багато-багато всього наговорила.

Після сварки сусідки, Анастасія не могла прийти до тями – виявляється ось так пізнаються знайомі в біді.

…Минув час. Потроху Анастасія з дочкою прийшли до тями. Життя йде й жити треба далі. Жили разом. Анастасія якось сказала доньці:

– Давай купимо мені однокімнатну квартиру десь неподалік від вас з онукою. Все-таки онука росте, дорослішає, а я старію.

У двокімнатній квартирі нам потім буде складно, раптом я слаба буду ще та й взагалі краще жити окремо. Як ти дивишся на це дочка?

– Загалом ти нам не заважаєш, але я тебе розумію мамо, тож давай купимо. Грошей у тебе небагато, та й я майже нічим не допоможу. Від страховки щось залишилося, та й кредит візьмемо, якось викрутимося.

Зібрали все, що в них було і взяли кредит, щоправда, не на дуже велику суму і купили їй квартиру.

Вирішила Анастасія майже у шістдесят років шукати роботу.

Спочатку було важко, але потім втягнулася.

Їй дуже подобалася її робота, кредит виплатила. А потім знайшлися покупці ділянки.

Ох і бісилася Тетяна, коли дізналася, що земля знову не дісталася її доньці. Вони давно плекали мрію об’єднати обидві ділянки та побудувати будинок поряд.

Анастасія пережила багато чого і винесла з цього урок на все життя.

Не радість, а саме горе допомагає подивитися на багато речей та багатьох людей іншими очима.

Без жалю видалити номери телефонів непотрібних або колишніх знайомих.

Вирішила, що випробування надіслали їй небеса, щоб вона розібралася і зрозуміла, хто є, хто в її житті. Щоб ніколи не опускала руки.

А Петрівну вона іноді відвідувала і привозила їй на подяку щось смачненьке і вони разом пили чай.

Вона проходила повз місце, де був її колишній будинок. Там вже будували новий.

Життя продовжується…

КІНЕЦЬ.