Анастасія вийшла з аптеки і попрямувала у бік парку, сьогодні жарко, липень, спека.

Вирішила відпочити в тіні під багаторічними липами. Парк неподалік її будинку, тому і буває вона тут часто, особливо влітку і восени.

Анастасії шістдесят два роки, вона активна та начитана, вдома не сидить, нудно.

Часто їде до дочки та онуків, допомагає. Бо півтора роки тому поховала свого коханого чоловіка.

Дачу продала, вона далеко за містом і добиратися складно, раніше із чоловіком їздили машиною.

Сама керувати машиною не вміє, та й не хоче, боїться, віддала машину дочці, а гроші за дачу синові.

Вирішила відпочити на лавці, подивитися журнал, який щойно купила у кіоску. Захопилася читанням і раптом почула грубуватий голос:

– Привіт, Стася!

– Так могла називати її тільки Тетяна, і такий грубуватий голос належав лише їй.

Анастасія підвела голову і посміхнулася:

– Привіт, привіт, люба. А ти все не міняєшся, така як у далекій нашій молодості, і звички ті самі.

– Коли це ми востаннє бачилися, близько двох років, мабуть пройшло. Давай сідай, чи ти поспішаєш? – поцікавилася Настя.

Анастасія з Тетяною жили в одному дворі, були в одній компанії та навчалися в одній школі, але Тетяна на рік старша, тому й раніше закінчила школу.

– А ходімо он у те кафе, там відкрита веранда, і я там іноді буваю, частенько балую себе, замовляю чашку чорної кави з шоколадом. Нехай і маленька у мене пенсія, але отримую задоволення від такої незначної дрібнички. А чому б і ні? – говорила Тетяна своїм грубуватим голосом, прямуючи у бік кафе.

Тетяна завжди відрізнялася своїм хлоп’ячим характером та чоловічою грубістю.

Зі школи носила коротку стрижку, лазила з хлопцями по горищах і підвалах, одним словом була своєю у компанії хлопців. Характер у неї непередбачуваний, вона й досі така.

А раніше з нею було весело. Вигадувала різні ігри, збирала всіх у походи на найближче озеро.

Сидячи в кафе та попиваючи чорну каву, Тетяна казала:

– Настю, а пам’ятаєш, як чудово було у нас у дворі, особливо влітку на канікулах, усі виходили з квартир і тусувалися на нашому місці під кленами. От би зараз зустрітися всією нашою компанією. Я тут недавно Мишка зустріла – ого, який пузань серйозний, ну він бізнесмен, на крутій машині, але мене впізнав, побалакали.

Добрий він такий самий, як і раніше був. Вітька зовсім лисий став, спочатку навіть не впізнала, але я його три роки тому бачила.

А ти знаєш, що Сергія не стало? Ні? Не стало, так. Це сталося два роки тому, вони з дружиною поверталися з відпустки від доньки на машині… Але дружина жива.

Світлана за кордон поїхала давно вже. Ось такі новини.

Анастасія слухала та дивувалася, що Тетяна знає все і про всіх.

Анастасія живе на іншому кінці міста, а вона тут же в центрі у батьківській квартирі на другому поверсі.

– Слухай, Настю, а давай якось зберемося, я навіть Сашка покличу, твоє перше кохання, ти ж тепер теж одна?

– Ой, не знаю, Таню, якось потім чи що, я зараз до онуків часто їжджу, у дочки третій народився, зовсім маленький ще, ось і допомагаю. А взагалі хороша пропозиція, звичайно, треба.

А як хоч твої справи? Як донька? Все так само?

Тетяна сумно подивилася на Анастасію:

– Та так, нічого справи, а Іринці що станеться, така і є, як була. Сидить у мене на шиї, не працює, вештається де треба і де не треба.

Сваримося. А я беру замовлення додому, шию вечорами і навіть ночами.

До речі, тобі не треба нічого пошити, а то я швидко. У мене добре виходить, адже я довгий час на швейній фабриці працювала, і на пенсію звідти пішла.

Вони довго сиділи за столиком на відкритій веранді кафе, балакали, згадували дитинство та юність.

Тетяна нарікала на свою недбайлу дочку, яку народила у тридцять років, чоловіка немає і не було.

Виховувала сама, ніхто й не знає, хто її батько. У школі дочка погано вчилася, ледве закінчила дев’ять класів, далі ніде не вчилася і тепер лише тягне з матері гроші, ніде не працює.

Домовилися ще зустрітися, обмінялися номерами телефонів, бо Анастасія мала старий її номер…

…Десь через місяць Анастасія їхала від доньки додому в автобусі.

– Ой, Настю, привіт! – раптом почула вона голос позаду себе.

Настя обернулася й ахнула.

Це була Марія, колишня однокласниця Тетяни.

– Привіт! – сказала Настя. – Як поживаєш?

– Та все добре… – відповіла та. – А ти в курсі, що трапилося з нашою Тетяною? – зашепотіла Марія. – Мені знайомі таке розповіли, що навіть не знаю, що робити…

– Ні, не в курсі, – Анастасія не знала, що й думати.

– В лікарні вона… І все через дочку її…

– Ми ж з нею бачилися недавно, – ахнула Настя. – Вона здорова й міцна, ти ж знаєш її сильний характер? Сиділи з нею довго на літній веранді у парку…

…Після того, як вона приїхала додому, Анастасія зайшла в соцмережі і написала своїй знайомій, яка часто зустрічалася з Тетяною. Та їй передзвонила, все розповіла.

Виявляється, Тетяна багато чого не розповіла Анастасії про свою дочку.

Іринці тридцять три роки, ніде не працює і не хоче працювати, частенько влаштовує сварки з матір’ю, хоче від неї грошей.

Тетяна шиє вдома, пенсія у неї маленька, треба платити за квартиру, утримувати дорослу дочку.

Звертаються до неї часто, вона чудова кравчиня, і багато хто про це знає.

Навіть з різними дрібничками йдуть до неї, вкоротити щось, підшити, або навпаки додати, вставити застібки–блискавки, та мало чого.

Гроші від шиття вона намагається від дочки ховати, інакше вона все витягне. Від цього бувають у них сварки.

Дочка знає, що десь у матері є гроші, але знайти не може, от і вимагає з неї.

Анастасія дізналася в якій лікарні та лежить і поїхала її відвідати.

Купила фруктів, солодощів і ще трохи смаколиків. Настя зайшла у палату до Тетяни.

Тетяна важко посміхнулася, побачивши Анастасію.

– Стася! Оце так! Ти звідки дізналася, ти ж живеш далеко, на краю міста? Ну, привіт! Ось і зустрілися. Ніби ж недавно ми з тобою каву пили, – сміялася вона своїм чоловічим сміхом.

Її сміх гучний, як у молодості, навіть можна сказати басовитий.

Вона навіть у такому становищі не переставала жартувати та сміятися.

І навіть про те, що сталося з нею, розповідала з гумором. Ну ось така вона, ця Тетяна.

Анастасія виклала все з пакета і поклала на тумбочку, Тетяна аж ахнула:

– Настю! Ти що, стільки притягла, мені це на цілий місяць.

– Ну, розповідай, що з тобою сталося? – запитала з тривогою Анастасія.

– Ой, Настю, ти ж знаєш мою Ірку. Вона здорова, не працює, тільки їсть, та з мужиками ходить, міняє їх, як рукавички. Вдома нічого не робить.

А тут нещодавно пристала до мене, дай грошей, та дай грошей.

Вона бачте в Київ зібралася поїхати, типу працювати там буде.

Ну я ж знаю, вона і в Київ ще не доїде, а вже все витратить.

– Які в мене гроші, пенсія зовсім маленька, – кажу.

А вона:

– Я знаю у тебе є гроші, ти ховаєш їх від мене. Ти за шиття береш гроші та ховаєш їх, я знаю!

А я справді ховаю, бо треба хоч трохи мати. А раптом щось станеться зі мною? Ось я їй і сказала, щоб вона йшла працювати та заробляти.

Заробиш собі на Київ і їдь. А Ірка мене й відштовхнула… І от…

Анастасія з жахом слухала Тетяну, а та сміється…

Поїхала вона додому…

– Це як треба допекти матір? Та як можна так жити? Не дочка, а не зрозуміло хто!

Потім ще кілька разів відвідувала її Анастасія у лікарні, і на запитання чи приходить до неї дочка, відповідала – ні, не приходить.

Настав день виписки Тетяни. Анастасія обіцяла їй допомогти і приїхала за нею, а та запрошувала приїжджати частіше у гості:

– Настю, приїжджай у гості, все одно поки до мене із замовленнями не приходять, тож час є вільний.

Потім вони пили чай з тортом, який принесла Анастасія.

Якось тихо та спокійно говорила Тетяна:

– Приїжджай до мене частіше, зараз можна, я сама. Виїхала моя Ірка, знайшла мої гроші, вигребла все і поїхала, а куди – не знаю, не повідомила. Мабуть, треба було їй ці гроші раніше віддати, можливо тоді в доньки життя налагодилося б. Жаль мені її…

Тетяна по життю оптимістка і життєлюбка, енергія аж пре з неї, але тут вона якось серйозно подивилася на Анастасію і тихо так сказала:

– Ось Настю, народила я собі доньку, а виховати, як треба не змогла. Нехай хоч у неї життя складеться, раз у мене до ладу не вийшло…

КІНЕЦЬ.