– Артем, я не зрозуміла, вона що, пожартувала?

– Ні.

– Слухай, як так можна, га?

– Ти не знаєш мою матір. Можна, та ще й не так! – відповів чоловік.

Настя сиділа і дивилася в одну точку, їй було лячно за своє майбутнє. І це лише початок. Нііі… Треба поїхати якнайдалі, і там жити. Лише так…

– Мамо. Я одружуся.

– Яке щастя, хлопчику мій! Дочекалася, батюшки мої! Що ж робити, що ж… Так! Тихо. Треба заспокоїтися.

“Мати у своєму репертуарі”, – думав Артем, дивлячись, як мати бігає по кімнаті, не знаходячи собі місця. Метушиться, хапає предмети, та ставить їх назад.

Ледве не розбила свою улюблену вазу, поставивши з неуважності на край столу, але Артем її вчасно підхопив. Він був спокійний і чекав, поки вона поставить головне питання.

– Хто вона?! – нарешті спитала мати, зупинившись посеред кімнати.

– Мамо, послухай мене. Вона із гарної родини. Так, зірок там з неба не хапають, але цілком собі пристойні люди. Точніше – він один. Я знайомий тільки з татом Насті. Мами в неї немає.

– Ну, точніше була, просто я не став питати подробиці, навіщо нагадувати про болюче? Там усе сумно. Батько працює інженером на підприємстві. Настю виховував один. Молодець, знаєш який! Рукатий, скромний, без шкідливих звичок. А…

– Настя, значить? – перебила сина Ганна Іванівна. – Настенька … Настюша … Ну що ж. Добре. Коли познайомиш?

Артем запросив Настю на чай наступного дня, і вона сподобалася Ганні Іванівні. Мати щебетала про те, про це, не забуваючи майстерно (можна сказати, професійно, адже вона була за освітою юристом), випитувати у майбутньої невістки про її родину, достаток і про все, про що ще не кожен наважився б запитати.

Настя, з честю витримавши дві години розпитувань, просто без сил йшла вулицею. Після чаю, наречений проводжав її додому. Розмовляли про Ганну Іванівну.

– Знаєш, тато мене вчив, що не пристойно розпитувати людину про здоров’я, її дохід і…

– Ох, Насте, ти не знаєш мою матір. Вона ж слідчим колись працювала! Вона про все запитає, і не скривиться.

– Оце так! Я сиділа, ніби на допиті: “Дивитись у вічі, відповідати тільки правду”! – засміялася Настя. — А насправді я її не боюсь, я не така.

– Що мені приховувати? Я в батька на шиї не сиджу, вивчилася, працюю, отримую хорошу зарплату, молодець та розумниця, правда?

– Правда! – Артем обійняв дівчину і притяг до себе. – І я теж молодець!

– Ооо, що ти молодець, то я вже зрозуміла! – Знов засміялася Настя. – Твоя мама так тебе розхвалювала, що я мало не почала самій собі заздрити.

– Це вона вміє! Моя мати, вона, знаєш… Вона пережила багато лиха. Я ставлюся до неї з великим теплом та терпінням.

– Я не розповідав тобі, але в мене трагічно не стало батька, коли мені було вісім років. Нещасний випадок на виробництві. Але це ще не все!

– Через десять днів мамі зателефонували й повідомили, що не стало її матері та рідної сестри. Вони обидві хворіли. Серйозно хворіли, лежали довго, а пішли одна за одною. З різницею в один день.

– Ось так. Як мати це пережила, я не знаю, я тоді боявся, що мене ось-ось здадуть у дитячий будинок, до того вона була ніяка… Плакала цілими днями й ночами.

– На роботі їй дали відпустку, а краще було б, напевно, щоб вона працювала, там дивишся, і забулася б. Я приходив зі школи, а на кухні пусто. Їсти нічого.

– Вона пила лише чай, порожній чай, навіть без цукру. Ну, іноді кашу варила вівсянку. Я її ненавидів. Але їв. Холодну, прямо з каструлі в тарілку накладав собі, й давився нею. А куди було подітися?

– Їсти хотілося. З друзями побіжимо, бувало, в яблуневий сад, що на околиці міста, там яблук натрясемо, вже й ситий. А коли й хліба у шкільній їдальні наберу в кишені, теж добре.

– А потім сусідка прийшла до нас за сіллю, чи ще чимось, не пам’ятаю. Як глянула, що у нас діється! Довго розмовляла з матір’ю на кухні за зачиненими дверима.

– Вони дружили з нею колись, то мати, мабуть, її й послухала. Каже, мовляв, дивись, відберуть дитину, хтось настукає, куди треба!

– Навіть зі школи можуть! Тут одного погляду достатньо, щоб зрозуміти, що Артему в дитбудинок треба. Що ж ти за мати?

– Хустки! Хустки… – плакала Ганна Іванівна. – Недарма люди кажуть, хустку отримати в подарунок – до сліз!

– Які хустки, що ти несеш? – відсахнулася від неї сусідка. Вона подумала, що Ганна зовсім збожеволіла.

Тим часом маленький Артем припав вухом до кухонних дверей, і підслуховував, про що говорили дорослі.

– Та сестра двоюрідна мені напередодні цього нещастя хустки подарувала, коли я до неї в гості їздила. Ну як подарувала? Дала.

– Ось, каже, коли мого дядька не стало, ні в кого хустки на голову чорної не було. Довелося мені, мовляв, в крамницю бігти спішно, шукати. Я й купила два метри чорної мереживної тканини.

– Розрізали, та всім на голову пов’язали. І тобі ось, на. Не дай Боже що трапиться, буде, що на голову пов’язати, а то потім не до цього!

– І як наврочила! Навіщо я тільки взяла в неї ці хустки?!! – голосно, схлипнувши, продовжила розповідь Ганна Іванівна. – Троє! Один за одним пішли!

– Дурниці все це! – зупинила її сусідка. – Збіги. Хлопчик у тебе залишився! Бігає, як безпритульний! Ось твій сенс життя зараз! Досить вити й вбиватися! Дивись і його втратиш!

Артем, ціпеніючи від жаху, ще дужче притулився вухом до дверей, так, що воно заклякло. Йому було моторошно.

А мати, як схопиться з табуретки, та на сусідку з кулаками!

– Що ти мелеш? Ти що, наврочити збираєшся?!! Не лізь не у свою справу! Зрозуміла?

Різко відчинилися кухонні двері, Артем відлетів у коридор, і туди ж вибігла сусідка, голосячи, що мати несамовита, і точно потрібно повідомити, куди слід, а то з такою мамкою, що збожеволіла від горя, пропаде зовсім дитина!

– Повідомила вона органи опіки, уявляєш? Виконала загрозу, – розповідав Артем Насті. – Довго вони до нас ходили, все оглядали та записували. Зараз розумію, що акти, мабуть, складали.

– Думали мене в дитбудинок, і справді, влаштувати. А мати, знаєш, після того візиту сусідки змінилася. Злякалася, мабуть, взяла себе в руки, й стала потихеньку готувати, прибиратися.

– Я знову почав ходити прасований і чистий! Вдома пирогами запахло. Тож не було до чого причепитися органам опіки. Походили-походили, та пішли ні з чим.

– Я незмінно на розпитування їм відповідав, що маму люблю і вона в мене найкраща. Годує і доглядає мене. І все купує, навіть півника на паличці, якого я дуже в ті роки любив.

– Так… Страшно, коли так, – сказала Настя зіщулившись. – От і став ти в неї сенсом життя! На тебе всі сподівання. І як живеться тобі під тягарем такої відповідальності?

– Та нормально живеться! І моя мати насправді найкраща. Тільки ось бувають у неї чудасії. Думаю, що все-таки ті страждання для неї дарма не пройшло …

Вони підійшли до під’їзду, де мешкала Настя.

– Зайдеш? – спитала дівчина.

– Ні, дякую, я побіжу. Мама, напевно, хвилюється, що я зник, взагалі-то я обіцяв тільки швиденько провести тебе, а ми з тобою загулялися, заговорилися.

Весілля вирішено було влаштувати «по першому розряду». Так хотіла мати Артема. А тато Насті не заперечував, йому для єдиної дочки було нічого не шкода.

Накопичення в нього були, він допоміг дочці придбати сукню та туфлі, а також вклався у святковий бенкет. Ганна Іванівна запросила на весілля всіх своїх двадцять родичів.

– Свати, брати, куми, сестри двоюрідні, троюрідні! Боже мій, вони що, й справді сюди приїдуть? І не шкода їм грошей на дорогу? – Дивувалася Настя.

– Ні, – флегматично відповів Артем. – Не шкода. У них так заведено. Раз весілля, значить усім «табором»!

З боку Насті був лише батько, та давня подруга, вона ж свідок. І все. Батько Насті, Микола Григорович, більше не одружився, бо не хотів. Зумів грошей накопичити Насті на власну квартиру.

З розумом справу провернув. Як не стало дружини, так вони трикімнатну, в якій жили – продали, і купили двокімнатну, а різницю поклав Микола Григорович у банк під відсотки.

І збирав, додавав туди регулярно. Ось до вісімнадцятиліття накопичив Насті на окрему квартиру – живи, мовляв, сама дочка, незалежно.

– Що тобі зі мною з непритикою робити? Скоро наречені підуть.

– Тату! Який ти непритика? Це не про тебе, – усміхалася Настя, і обіймала батька. – Це коли зовсім неодружений і самотній.

– Ну, от я й говорю, – усміхався батько.

Настя не стала сперечатися, і ще міцніше обійняла батька. Вона його дуже любила і була вдячна за такий щедрий подарунок.

Вступила дівчина в інститут, вивчилася. Вона була тямуща, тому батько їй і довіряв повністю. А потім зустріла Настя Артема, покохали одне одного. Відносини розвивалися стрімко, і йшлося до весілля.

– Гірко! Гірко! – скандували гості.

Настя страшенно бентежилася, і подумки лаяла тих, хто придумав цей звичай, цілуватися прилюдно щоразу, коли комусь із захмелілих гостей заманеться крикнути «Гірко!».

Настав час дарувати подарунки. Тато Насті скромно вручив молодятам тонкий конверт і сказав, що там лежить якась сума, для підтримки на початку подружнього життя, а можливо, на подорож, якщо молоді задумають.

– А може, купіть меблі! Як бажаєте! – з усмішкою сказав Микола Григорович.

Настя розплакалася і подякувала батькові. Вона щоразу дивувалася, як він примудрявся накопичувати зі своєю середньою зарплатою?

– Слово надається матері нареченого! – скомандував тамада, і всі погляди звернулися на розчервонілу Ганну Іванівну.

Обмахуючись величезною листівкою, вона підвелася і завела святкову промову, суть якої зводилася до того, що Артем виріс прекрасним сином, бо вона, його мати, не спала ночей, не перестаючи, дбала про нього, виховувала, щоб з нього виросла «людина»!

– Іііі… Головне! Я хочу подарувати молодятам розкішний подарунок! Ось: сто тисяч гривень!

Вона переможно подивилася на батька Насті, який трохи знітився. Скільки грошей подарував він, ніхто не знав, адже його конверт не відкривали, проте стало зрозуміло, що Ганна Іванівна була впевнена, що всіх «переплюне».

Численні родичі з боку Артема схвально загомоніли, та проголосили тост за Ганну Іванівну. Вона почервоніла ще більше.

Було видно, що вона саме про цей момент і мріяла, і саме на таку реакцію і розраховувала. Це була її хвилина слави.

Вранці наступного дня після весілля Ганна Іванівна зателефонувала до Артема і сказала, що їй треба терміново до них приїхати. Він дуже здивувався, проте назвав адресу і вони з Настею, трохи нервуючи, почали чекати на гостю.

Настя заварила чай, а Артем збігав у кондитерську за тістечками. Однак, тільки-но увійшовши у квартиру, Ганна Іванівна заявила, що часу на чай у неї немає, а приїхала вона по важливій справі.

– Пройдімо до кімнати, – скомандувала Ганна Іванівна. Насті стало трохи неприємно через те, що свекруха командує в її будинку, але вона вирішила не псувати настрій ні собі ні іншим.

Адже тільки вчора було її весілля, це мати її чоловіка, і крім того, вона подарувала такий щедрий подарунок.

– Де той конвертик, що я вам учора вручила? – блиснувши очима за товстими окулярами, запитала вона.

Замість відповіді, Артем відчинив дверцята шафки, і витяг конверт.

– Річ у тім, що… Загалом, там лише десять тисяч справжніх. А решта – фальшиві. На них написано «сувенір», та ще й дещо відрізняються. Однак вони дуже схожі, і я розраховувала на те, що навіть якщо ви відкриєте…

– Мамо. Ти серйозно? – Запитав Артем, витягаючи не справжні гроші.

– Цілком! А що робити? Наші родичі вони, знаєш, які язикаті. І наврочити можуть! Це ж я для вас намагалася! Щоб, як у всіх, гарне весілля, щедрі подарунки, все, як у найкращих будинках.

– Але в мене понад десять тисяч – немає. Ось і дала останнє. А щодо пристріту, скажу тобі, Насте, була зі мною історія…

Ганна Іванівна розповіла, майже слово в слово, ту історію з подарованими її сестрою чорними хустками.

– І от вона, сестра, сидить! Повна така, бачила ж ти її вчора, у фіолетовій сукні! І нічого їй! А у мене такі втрати! І фіолетовий колір він удовій! А вона його любить.

– Змарнувала обох своїх чоловіків. І перший і другий від невідомої хвороби, як свічки згоріли. А не запросити її не можна було.

– Ще гірше. Це знаєте, як у казці про сплячу красуню, коли відьму не запросили, і як вона там помстилася від образи! А сказати вам я не могла. Ось і приїхала.

Настя та Артем мовчали, перетравлюючи почуте, а потім Настя сказала:

– Ви, Ганно Іванівно, не хвилюйтеся. Ходімо все ж чаю вип’ємо! А гроші ці, ваші десять тисяч справжні, ми не візьмемо. Навіщо ж останнє відбирати, справді, Артем?

Артем кивнув головою.

За пів години всі весело розмовляли за столом, і здавалося б, забули про інцидент із фальшивими купюрами. Тільки Настя не забула.

Вона все думала про те, що ті «чудасії» матері, про які говорив Артем, можуть бути дуже не маленькими. І, напевно, треба «робити ноги» поки ще не пізно.

Адресу Насті вона знає, значить «чудасії» Ганни Іванівни разом з нею самою, можуть міцно оселитися прямо тут, у цій квартирі.

– А ми з Артемом, мабуть, переїдемо, – раптом заявила Настя, непомітно трохи наступивши Артему під столом на ногу, щоб він мовчав. Він знизав плечима і запитливо глянув на дружину. Настя приклала палець до губ. Ганна Іванівна ж здивувалася:

– Куди?!

– Далеко. Кілометрів вісімсот звідси. Мені на роботі пропонують підвищення у філії, а вона знаходиться в іншому місті, далеко. Ось ми і вирішили.

Настя брехала на ходу, проте того ж вечора у них відбулася серйозна розмова з чоловіком, під час якої вони дійсно вирішили переїхати в інше місто.

– А тобі, мамо, ми часто дзвонитимемо, – говорив Артем. Та фото будемо надсилати, там гарні місця!

– Ох, дітки, я так сумуватиму! Але що вдієш, мій хлопчик виріс… – зітхала Ганна Іванівна. Вона навіть не уявляла, від чого ми біжемо. Достеменно не відомо, чи це в неї забобони, чи психічний розлад.

Але кожного разу випробовувати на собі всю цю маячню ми не збиралися. Можливо ми чогось не розуміємо, і всі ці пристріти, перелоги, наговори – маячня? А ви як вважаєте, це збіг, чи дійсно наврочили?

КІНЕЦЬ.