Настя відкрила двері автомобіля, де я сиділа, і сказала: на вихід! Моєму обуренню не було меж. Вона ще не такий з досвідом водій, щоб сідати за кермо і їхати сто кілометрів від дому. Я не хочу ризикувати собою, ось і попросила, щоб за кермо сів син. Але невістці це не сподобалося. А ще Настя постійно мене виправляє, що це їх спільна автівка, а не лише Сергія. Але я звикла казати, що машина чоловіка. В нашій сім’ї завжди так було

Настя відкрила двері автомобіля, де я сиділа, і сказала: на вихід! Моєму обуренню не було меж. Вона ще не такий з досвідом водій, щоб сідати за кермо і їхати сто кілометрів від дому.
Я не хочу ризикувати собою, ось і попросила, щоб за кермо сів син. Але невістці це не сподобалося.
А ще Настя постійно мене виправляє, що це їх спільна автівка, а не лише Сергія.
Але я звикла казати, що машина чоловіка. В нашій сім’ї завжди так було.
– Я на цю машину гроші давала, то ж не дозволю так говорити і себе знецінювати. Вона наша! Запам’ятали, Ірино Богданівно?
Минулих вихідних ми їхали до свахи на ювілей, а живе вона від нас далеченько.
Але так я і не доїхала, бо ще на подвір’ї Насті не сподобалося, що я попросила за кермо сісти не її, а сина, бо їй ще зарано.
Ну як можна бути такою безпечною? Я, діти, чоловік…
Настя різко смикнула дверцята автівки.
– На вихід!
Я спочатку не зрозуміла, що відбувається.
– Що? – здивовано перепитала я.
– Ви не довіряєте мені за кермом? Ну то й не їдьте з нами! – різко кинула вона.
Я застигла на місці. Ну як це? Ми ж усі разом збиралися на ювілей до свахи, їхати далеко, більше ста кілометрів! І тут мене просто виставляють із машини?
– Настю, що ти таке кажеш? – спробувала втрутитися я. – Я ж лише попросила, щоб за кермо сів Сергій. Він досвідченіший, дорога далека…
– Це НАША машина! – різко перебила мене невістка. – Наша з Сергієм! Ми разом її купували, разом вирішуємо, хто керує!
– Але ти ще не маєш достатньо досвіду, – спробувала пояснити я спокійно.
– Досить! – гнівно вигукнула Настя. – Не хочете їхати зі мною – залишайтеся вдома!
Я озирнулася на сина.
– Сергію, ти це чуєш?
Він знітився, опустив очі.
– Мамо, ну… Не будемо зараз сваритися.
– Тобто ти нічого не скажеш?
Він мовчав.
А Настя вже грюкнула дверима, завела мотор.
– Сідаєш чи ні? – звернулася до Сергія.
Він ще на мить затримав погляд на мені, потім зітхнув і мовчки сів у машину.
А я стояла біля хвіртки і дивилася, як вони їдуть, піднімаючи куряву.
Я залишилася вдома. Одна.
Скільки часу я простояла так, не знаю. У голові не вкладалося, що сталося.
Вони поїхали. Без мене.
Я зайшла в хату, сіла за стіл і подивилася на святкову коробку цукерок, які приготувала для свахи. Готувалася, хвилювалася, думала, як усе буде… А в результаті залишилася тут, ні з чим.
День минув у тиші.
Ввечері на телефоні висвітився Сергіїв номер.
– Мамо, ти як? – запитав невпевнено.
– Чудово, – відповіла я. – Як вам святкування?
– Та… нормально.
– Вам там не було соромно?
Настала пауза.
– Мамо, ну не починай…
– Я не починаю, Сергію. Я просто питаю: вам не було соромно?
Він мовчав.
А я думала: чи зможемо ми після цього спілкуватися так, як раніше? Чи завжди стоятиму для них осторонь? І найголовніше – як жити, коли рідні люди ось так виставляють тебе за двері?