Віктор був задоволений. Він купив дачу у селі. Не в дачному масиві, а саме в селі. Ділянка велика, село вздовж річки розкинулося – простір, краса.

***

Віктору було лише тридцять п’ять, і він вже володів стоматологічною клінікою. Він завжди прагнув до того, щоб стати якщо не багатим, то, як мінімум, забезпеченим. Народився він у невеликому селі, виховувала його одна мати, і він завжди хотів бути найкращим.

Марія Антонівна народила сина, як то кажуть, від заїжджого чоловіка, коли їй уже виповнилося тридцять сім. Просто для себе, бо більше не могла одна. Вона відчувала себе винною перед сином, адже жили вони небагато. Але обидва уникали цієї теми і ніколи не розмовляли про гроші та достаток.

Звичайно, можна було спробувати рвонути в місто, знайти роботу і жити по-іншому. Але Марія Антонівна боялася. Тут у них гарна хата, у неї нехай і не високооплачувана, але стабільна робота, свій город. А там? Раптом щось не вийде, що тоді? Так і жили вони, а Віктор готувався до того, що він поїде і ніколи більше не повернеться сюди.

Коли мама спитала, куди він хоче вступати, Віктор відповів чесно:

– Мамо, яка різниця, куди я хочу. Вступатиму я тільки туди, де є можливість заробляти.

І ось він досяг успіху — і купив будинок для своєї матері. Ну, і собі теж. Мама, коли він забрав її з села, якось зажурилася, хоч намагалася не показати виду. Справа в тому, що кілька років тому їм довелося продати будинок, щоб Віктор зміг придбати обладнання до свого кабінету. Мама ні секунди в ньому не сумнівалася, тільки жити в місті їй не подобалося. Та й сам Віктор сумував за простором, тому вже рік підшукував будиночок, щоб місця багато, щоб річка чи озеро.

***

Віктор озирнувся. Ну все. Ремонт дороблено, все готово, можна робити сюрприз матері. Через три дні у неї день народження, ось він і привезе її сюди.

Увечері, за вечерею, мама завела свою улюблену розмову:

– Вікторе, а у тебе на робрті є молоді жінки?

Він одразу зрозумів, куди хилить матір, і зітхнувши, відповів:

— Звичайно, є, мамо, так, мама, вони гарні, так, мама, серед них є незаміжні, ні, мама, жодна з них мені не подобається настільки, щоб стати в майбутньому моєю дружиною.

Марія Антонівна навіть руки в боки вперла:

– Смішно тобі, так? А мені? Сидиш цілими днями на своїй роботі, а мама вдома одна. От був би онучок чи внучка, я б при справі була.

– Мамо, скільки можна? Я тобі сто разів пояснював – у мене ще купа планів! І дитина, та й дружина, лише завадять.

Віктор не планував поки що одружуватися, він збирався розвиватися, відкривати нові кабінети, нові клініки. А весілля? Може, колись, але точно не зараз. Тим більше що нестачі в жіночій увазі він не відчував.

– Вікторе, тобі вже тридцять п’ять. А мені скільки знаєш? Так і не встигну онуків дочекатися…

Він знову хотів різко відповісти, але глянувши на матір, стримався. А може, й справді одружитися? Ну щоб вона від нього відстала. Віктор раптом подумав про те, що якщо взяти за дружину просту сільську дівчину, то можна буде поселити її в новому сільському будинку, приїжджати по можливості та й усе. А якщо дівчина завжди жила в селі, то їй там і комфортніше буде.

Ця думка буквально засіла Віктору на думку. Щоправда, мамі він її озвучувати не став.

***

У день народження матері він оголосив на роботі, що його пару днів не буде, і поїхав магазинами, а потім зателефонував їй:

– Мамо, збирайся. Бери із собою… Не знаю, загалом, бери все, що може знадобитися на два дні.

– Ой, Вікторе, що ти придумав?

– Як що? Ми їдемо святкувати твій день народження.

– Ой, а я думала, що ти забув… А може, ми вдома, тихенько? Я торт спекла.

– Наполеон?

– Він самий.

Віктор мимоволі проковтнув. Мамин торт це щось. Ніколи в житті він нічого смачнішого не їв.

– Ось і його теж бери з собою!

Коли вони зупинилися біля будинку, Віктор допоміг матері вийти і… протяг ключі.

– Ось, мамо. Це тепер наша хата, наша дача. Ми з тобою багато часу проводитимемо тут.

Вона здивовано обернулася до Віктора:

– Ти не жартуєш?

– Ні. Ти ж завжди казала, що тобі тяжко без села. Тут навіть город є, як годиться.

За стіл вони сіли не скоро. Поки Марія Антонівна не оминула всі свої нові володіння, навіть у хату не зайшла.

– Так, ось тут треба посадити яблуні. Тут вишні та сливи. Ой, Вітя, а як же ми все це перекопаємо?

Він зітхнув:

– Мамо, а без копання ніяк? Може, просто купимо газонокосарку і відпочиватимемо?

– Ти з глузду з’їхав? Де це бачено, таку ділянку мати і нічого не садити? Ти подивися, земля яка гарна!

– Мамо, ми ж можемо все купити.

– І не кажи мені більше! Порівняв, покупне та своє.

За столом мама одразу оголосила йому:

– Я до міста не поїду. Привезеш мої речі, а восени побачимо.

– Добре, мамо… А хто мене годуватиме?

– Хто хто? Ця твоя з губами.

– Мамо, Аліса …

– Та яка різниця? Ось що тебе пов’язує з нею? Добре б одружитися збирався, а то ні. Та й яка з неї дружина?

Віктор промовчав. Майже місяць тому Аліса заявилася до нього додому, наївно вважаючи, що знайомство з мамою наблизить їхнє весілля. Віктор тоді розлютився. Неодноразово він говорив Алісі, що весілля у його плани не входить.

– Мамо, Аліса просто моя знайома.

– Ось і добре. А взагалі, до міста недалеко, тож раз на кілька днів зможеш приїжджати до мене. Роботи тут багато …

***

Через тиждень, він, у шортах, майці та наскрізь мокрий, копав город, мамі під огірки. Він, звичайно, запропонував найняти когось, але тут же отримав від матері відповідь:

– А тобі що, вже й грядки не подужати?

Взагалі мама дуже змінилася. Вона ніби помолодшала, ніби сил набралася, навіть щоб ним командувати. І він підкорився – що він, не чоловік, зрештою? Фізична робота корисна для організму.

***

– Доброго дня. Може, компоту холодного?

Він підняв голову. За парканом стояла молода дівчина і посміхалася до нього.

– Дякую, це було б чудово.

Вона зникла і з’явилася вже в їхньому городі із запітнілою банкою. Поки Віктор пив, вона мовчки посміхалася. Потім сказала:

– Мене Настя звуть. Я сусідка Марії Антонівни.

– А я…

– Я знаю, ви Віктор. Мені ваша мама про вас розповіла.

– Боюся навіть подумати, що?

Настя показала йому, як краще тримати лопату, щоб спина не втомлювалася. Вони трохи побалакали, і Віктор раптом зрозумів, що Настя йому дуже сподобалася. Коли вона збиралася йти, він сказав:

– Настя, а приходьте ввечері до нас? Я шашлик посмажу. Посидимо, ви мені про село розповісте.

Вона не роздумувала.

– Дякую. Прийду!

***

Серце дівчини тримтіло. Вона знала про Віктора з чуток від його мами. Але такого красеня вона побачити не очікувала. Ішла додому і сама себе лаяла, як маленька! Ще не вистачало закохатися.

Але вона закохалася. Вона втрачала всю волю, коли Віктор опинявся поряд. Трималася з останніх сил, щоб він нічого не помітив. Куди їй! Все своє життя прожила в селі, спочатку з бабусею, потім одна. Вивчилася на агронома та повернулася. Роботи за спеціальністю не було, тож пішла працювати кухарем до школи. А Віктор… Гарний, багатий. З такими їй ще не доводилося дружити.

Віктору дівчина теж сподобалася. Коли мама в черговий раз завела розмову про те, то непогано б йому одружитися, він з усмішкою сказав:

– То може, ось на Насті й одружуся.

Мама глянула на нього.

– Знову жарти?

– Чому? Я дуже серйозно.

***

Через декілька місяців вони розписалися. Віктор узяв кілька вихідних, провів їх із молодою дружиною у селі. Він тріумфував – виявилося, що у Насті не було серйозних стосунків до нього. Коли настав час їхати, він сказав:

– Поки що у мене дуже багато роботи, тому я приїжджатиму тільки на вихідні. Можливо, потім вийде частіше.

Настя здивовано глянула на нього.

– Я думала, що я поїду з тобою.

– А навіщо? Я ж із восьми до десяти, а то й пізніше на роботі. Ти нікого там не знаєш, тільки будеш в чотирьох стінах сидіти.

Вона погодилася, легко усміхнувшись.

– Напевно ти правий. Ми займемося чимось із Марією Антонівною.

– От і займіться.

Спочатку Віктор приїжджав навіть частіше. Його тягло до Насті, до її молодого тіла. Вони багато гуляли у його приїзди, розмовляли. Якось він спитав, чого вона хоче.

– В сенсі?

– Знаєш… Я хочу тобі щось подарувати, ось що скажеш, те й подарую.

– А на яку суму розраховувати?

Настя хитро глянула на нього.

Віктор зітхнув. Ну ось, вона така сама, як і всі. Він назвав їй суму, і вона заплескала в долоні.

-Я можу замовити саме те, що хочу, і ти не здивуєшся і не відмовишся?

Віктор трохи роздратовано відповів:

– Точно.

– Вітя, у місті, поряд із технікумом, де я навчалася, є притулок для тварин. Я завжди допомагала їм, ну не грошима, звісно, ​​а руками. Я вже давно не можу їм нічим допомогти. А найбільше проблеми у них з їжею. Ти не міг би купити за всі гроші те, що я напишу, і передати туди?

– Ти серйозно? На всю суму?

– Так. Чи ти передумав?

– Ні… Але ти уявляєш, скільки це?

Вона радісно закивала і цмокнула в губи.

– Ти в мене найкращий.

Настя втекла вихвалятися Марії Антонівні, а Віктор задумливо дивився їй услід. Буквально позавчора Аліса мала день народження. Він запропонував їй вибрати подарунок, а суму назвав удвічі більше. Вона так зневажливо кривилася, коли вибирала собі сережки. І, зітхаючи, скаржилася, що напевно ніколи в її вухах не заблищають діаманти.

Цими вихідними він приїхати не зміг. Зателефонував, сказав, що прийшло нове обладнання і що він живе на роботі. Настя засмучено поклала слухавку, а Марія Антонівна запитала:

– Ну, що сталося? Ти наче привид побачила.

– Він не приїде. Роботи багато. А мені треба було сказати…

– Що?

Настя заплакала:

– Я хотіла йому сказати, що ми матимемо дитину.

– Господи, нарешті! Збирайся! Їдь до нього, приготуєш вечерю, зустрінеш його з робота і все розкажеш!

***

Настя відчинила двері ключем, який їй дала Марія Антонівна, і озирнулась. Вона жодного разу тут не була. Дивно якось. Ну, нічого, Тепер вона все розгляне. Віктор буде здивований, а який щасливий… Вона пройшлася по кімнатах. Нічого собі квартира. Відчинила двері в одну кімнату – все зрозуміло, ця належить Марії Антонівні. Ось ще двері, мабуть, це кімната Віктора. Настя штовхнула двері і застигла. Це справді була кімната Віктора, зважаючи на те, що він спав на ліжку. Але спав він не один. Поруч із ним лежала дівчина. Коротке яскраво руде волосся, надто пухкі губи.

– Вікторе …

Настя відчула, як у очах усе пливе. Він розплющив очі і глянув на дружину.

– Настя! Що ти тут робиш?

Настя розвернулась і побігла. Віктор вилаявся. – Чо*т! Нащо вона приїхала? Такий добрий план був, а тепер? Але, на подив, відчував він не роздратування, а страх. Страх втратити Настю.

Він почав одягатися.

– Алісо, збирайся. То була моя дружина, і я буду повним іді*том, якщо не поверну її.

– Дружина? Ти коли одружитися встиг?

Аліса лютувала, але Віктор вже не слухав її. Він вискочив надвір, потім із двору, і майже відразу побачив натовп. Він неначе щось відчув, і він кинувся до цього натовпу.

Настя лежала на дорозі. Поруч стояв автомобіль. Водій хапався за голову:

– Я не знаю, звідки вона взялася! Вискочила, не дивлячись на всі боки…

Віктор сів навколішки перед Настею. Обережно взяв її руку в свою. Здавалося, вона непритомна.

– Настя, Настя… Пробач мені… Я такий… Я нічого не розумів. Зовсім нічого. Мені було так легко, легше думати, що я нікого не люблю. Щоб любити, потрібен характер, потрібна сміливість, бо доведеться віддати себе людині, яку любиш. Як це зробила ти. А я не встиг. Якби ти знала, як я хочу повернути все назад, зробити все по-іншому! Тільки коли ти втекла, я зрозумів, як тебе дуже люблю.

Люди навкруги притихли. Віктор плакав. Він навіть не почув, як під’їхала швидка. Його відтіснили, а потім запитали:

– Ви поїдете з нею?

– Звичайно…

Він сидів у швидкій, тримав руку Насті і все повторював:

– Господи, будь ласка…

Якоїсь миті вії Насті здригнулися. Вона розплющила очі, подивилася на Віктора. Злегка посміхнулася і прошепотіла:

– Я все чула. Вдруге не пробачу…

– Настя! Не буде вдруге! Клянусь! Мені ніхто, крім тебе, не потрібен…

Але його дружина вже спала, а може… тільки вдавала.