Анастасія Ігорівна поклала останній перевірений зошит на край столу.

Тепер потрібно виставити в журнал оцінки за чверть.

За вікнами вчительської давно стемніло, у світлі вуличних ліхтарів повільно падали сніжинки.

Вона почула, як за дверима гримнуло відро. Це прибиральниця Валентина Іванівна, яку навіть вчителі називали бабою Валею, піднялась на другий поверх школи мити коридор.

Побачивши смужку світла під учительськими дверима, баба Валя забурчала:

– Сидять тут до ночі, топчуться по підлозі, ні щоб піти додому.

Швабра невдоволено шаруділа по лінолеуму, наче підтакувала їй.

– А на мене ніхто не чекає. Доведеться тобі, Валентино Іванівно, ще пів години потерпіти мене, – зітхнула про себе Анастасія Ігорівна і відкрила журнал.

Через сорок хвилин вона втомлено закрила його, поставила на полицю шафи до інших і прислухалась.

Навіть не помітила, коли за дверима стало тихо.

Анастасія одягла шубку перед дзеркалом, взяла сумочку, окинула учительську поглядом і вимкнула світло.

Підлога ще не просохла і волого поблискували в тьмяному світлі чергової лампочки наприкінці коридору.

Анастасія спустилася на перший поверх. За столом охоронця теж нікого не було.

Вона зайшла в його комірчину, почепила ключ у шафу зі скляними дверцятами.

– Я пішла, учительську замкнула, ключ почепила! – гукнула вона.

Ніхто не відповів, не вийшов до неї. Але вона знала, що школа ніколи не пустує. На ніч у ній завжди залишається сторож.

– До побачення! – голосно попрощалась вона і вийшла на вулицю.

Відійшовши на кілька кроків від школи, Анастасія озирнулася й побачила літнього охоронця, який зачиняв двері зсередини.

Анастасія обережно перетнула шкільний двір і вийшла за ворота залізного паркану.

Вулиця давно спорожніла, навіть машини проїжджали рідко. Анастасія поспішила додому…

…Настя з дитинства мріяла стати вчителькою. А ким іще, якщо мама теж викладала? Після школи легко вступила в інститут.

Хлопців у них вчилося мало. Та й ті звертали увагу лише на красунь, до яких Настя себе не відносила. Тому до закінчення інституту вона так і не мала ані чоловіка, ані навіть хлопця.

Вона не засмучувалась з цього приводу – встигне.

Виглядала Настя молодша за свої роки. Її мати переживала. Вона вважала, що професія педагога накладає відбиток на характер, і що далі, то складніше доньці знайти гідного супутника життя.

Батьки купили їй квартиру і дали свободу.

Але що з цією свободою робити, якщо колектив у школі теж жіночий? Окрім фізрука, який готовий любити всіх жінок, вчителя з ОБЖ, який має вже трьох онуків. Ну і ще були два літніх охоронці.

– Не дай Боже тобі мою долю – пізнє заміжжя і народження єдиної дитини до сорока років, – висловлювала доньці мама свої побоювання.

Але хіба переживання та розмови на цю тему допоможуть знайти чоловіка?

У багатьох вікнах будинків блимали новорічні гірлянди. Настя не збиралась ставити ялинку в себе. Навіщо?

Святкувати все одно вона піде до батьків, як завжди. Настя завернула в тихий провулок і невдовзі почула за спиною кроки. Їй стало ніяково, і вона озирнулась.

На невеликій відстані від неї йшов молодий чоловік. Обличчя не розгледіти, бо накинутий на голову каптур відкидав на нього тінь. Настя міцніше стиснула ручку сумочки і додала кроку.

Дійшовши до найближчого будинку, вона завернула за ріг і притулилася спиною до стіни. Минуло кілька секунд, а чоловік так і не пройшов повз. Настя, нарешті, не витримала, визирнула і зіткнулася з тим самим чоловіком!

– Що вам треба? Навіщо ви ходите за мною? – сказала вона.

Чоловік раптом відкинув каптур з голови.

– Анастасія Ігорівно, це ж я, Павло, – сказав він і посміхнувся.

– Павло? – Настя справді не впізнала у цьому високому широкоплечому чоловікові колишнього учня з першого її випуску. – Ти чого хочеш? – спитала вона, дивлячись на нього круглими очима.

– Та що ви! Який день поспіль я проводжаю вас вечорами додому. Темніє рано, у дворах немає ліхтарів. Сьогодні ви щось особливо довго затримались у школі.

– Часто проводжаєш? – перепитала Настя. – Не помічала. Сьогодні справді пізно… Та я із зошитами засиділась, оцінки за чверть виставляла.

– А ялинка у школі вже була? – спитав, так само посміхаючись, Павло.

– Була, вчора, – Настя нарешті теж усміхнулась.

– Як я любив, коли посеред коридору стояла жива новорічна ялинка, що пахла святом і подарунками. І як же складно було вчитися останніми днями перед святами, – замріяно зауважив Павло. – Ходімо, я проведу вас додому.

– Не треба, Павле, – почала заперечувати Настя, вже цілком заспокоївшись. – Тут зовсім недалеко…

– Та не переживайте ви. Я вас давно не бачив. Так близько… – додав Павло вже серйозно.

Вони йшли порожньою вулицею. Настя розпитувала свого колишнього учня, як він влаштувався в житті, ким працює.

Павло розповів, що займається всім потроху – від ремонту комп’ютерів до їхнього продажу. Планує відкрити з другом свій магазин.

– Та ви знаєте його. Це Сергій. Тож якщо треба, з комп’ютером можу допомогти, – запевнив Павло свою вчительку.

Вони зупинилися біля будинку Насті.

– Проводжаючи вас, я жодного разу не бачив, щоб у ваших вікнах було світло. Отже, на вас ніхто не чекає…

Павло глянув на вікна будинку.

– Бачу ти спостережливий, – зауважила Настя, подякувала Павлові і попрямувала до свого під’їзду.

– А в гості не запросите, Анастасіє Ігорівно? – почула вона за спиною.

– Пізно вже. Я втомилася, – відповіла Настя, обернувшись.

…Наступного дня вона пішла зі школи рано. Не встигла вона переодягнутися і випити чаю, як пролунав дзвінок у двері.

– Мабуть мама вже в гості прийшла, – подумала Настя. – Зараз буде перевіряти, як я тут живу.

З такими думками Настя швидко пішла в коридор. Вона відкрила двері й ахнула!

На порозі стояв Павло! В одній руці він тримав ялинку, а в другій якусь картонну коробку.

– Здрастуйте, Анастасіє Ігорівно, – сказав Павло. – А я до вас. Ось тримайте! Мені здається, що у вас немає ялинки. Про всяк випадок я й іграшки прихопив!

Настя застигла від здивування.

– Дякую, звісно, тільки я не збиралась ялинку ставити. Все одно зустрічати свята буду в батьків.

Настя побачила, як посмішка почала гаснути на обличчі Павла.

– Ну, проходь, – вона теж усміхнулась і ширше відкрила двері.

Павло встановив пухнасту ялинку біля вікна і квартира наповнилась свіжим хвойним запахом. Потім вони разом її вбирали, раз у раз випадково торкаючись один одного рукою.

Від цього обом ставало ніяково. А потім вони пили чай на кухні.

– А можна я називатиму вас Настею? – раптом запитав Павло? – Ми ж не у школі. І взагалі, довго на ім’я по батькові.

Просто я зайшов на вашу сторінку в соцмережі і побачив, що друзі вас так називають, – анітрохи не бентежачись, пояснив Павло.

– Що ти ще про мене знаєш? – напружилась Настя.

Павло засміявся.

– Чи не буде дуже великим нахабством, якщо я перейду на «ти»? Ми ж більше не вчителька й учень.

І, не даючи їй часу схаменутися, Павло продовжив.

– А я в тебе був закоханий у школі. Ти так смішно червоніла, коли викликала нас до дошки і ставила двійки.

Настя не знала, як відреагувати на таке зізнання. Вона помічала його погляди під час уроків. Але учні часто симпатизують вчителям, тим більше тим, хто від них мало відрізняється за віком. Але вона не могла, не мала права відповідати взаємною симпатією.

Це був її перший, а тому такий, що запам’ятався випуск. На випускному вечорі Павло запросив її танцювати.

Вони одні кружляли у вальсі по залі під пильними поглядами інших.

Дорослих чоловіків на вечорі не було, а молодь просто не вміла вальсувати. Настю навчила мати.

– Знаєш, я ж через тебе почав добре вчитися. Соромно було перед тобою виглядати недолугим. Спочатку підтягнув мову, а потім й інші предмети.

Я вирішив, що намагатимусь багато чого досягти в житті, щоб відповідати тобі. Мріяв, що якось прийду до тебе… – Павло на мить замовк. – Але терпіння забракло. Боявся, що хтось може випередити мене.

Настя розглядала його. Перед нею сидів не школяр, а досить симпатичний молодий чоловік. Трохи різкі риси обличчя, уважний і теплий погляд.

– Павле, я старша за тебе… – сказала Настя тихо.

– Хіба це має значення? І всього на чотири роки. Знаю, вважається, що чоловік має бути старшим за дружину. Але в наш час люди не надають цьому такого значення, як раніше.

– А ти маєш на мене плани? Як дружини? – здивувалась Настя від такої заяви. – Ти подорослішав, не заперечую. Але і я виросла, Павле…

Він опустив очі, а потім знову підняв їх на неї.

– Я стільки років любив тебе. Стільки чекав, щоб ось так прийти і сказати тобі про це, – Павло виглядав схвильованим. – Так, ми обоє змінилися й виросли. Тому я пропоную зустріти свята разом і краще пізнати один одного. Звісно, якщо ти захочеш. Повір, мені можна довіряти. Дай мені тільки шанс. Не відштовхуй…

– А чому б і ні? – подумала Настя, почервонівши від збентеження. – Он як змінився, виглядає ровесником. Батьки будуть раді. Мені не доведеться вислуховувати нарікань мами з приводу відсутності перспективи вийти заміж і народити. А далі буде видно…

– Добре, – сказала Настя, несміливо глянувши на Павла.

– Що, справді? – Павло помітно повеселішав і пожвавішав. – Тоді накриємо стіл!

Він підвівся.

Настя встала слідом. Вони стояли якийсь час, дивлячись один одному в очі. Павло першим порушив незручне мовчання.

– Вже пізно, – хриплуватим голосом сказав він. – Завтра побачимося і про все домовимось.

Настя бачила стільки благання, надії, ніжності в його погляді, що запереживала в ньому заблукати, тому опустила очі.

Вона зачинила за Павлом двері і притулилася спиною до них. Щоки були червоні, серце схвильовано стрепенулося.

– Мамо, я зателефонувала, щоб попередити, на Новий рік я не прийду до вас. Не турбуйся, я не сама, – подзвонила вона наступного дня мамі.

Та відразу примчала розпитати, з ким, нарешті, дочка завела стосунки.

Настя промовчала, що це її колишній учень. Для мами, існувало непорушне правило, що не можна заводити такі стосунки.

Перед літніми канікулами Настя вела уроки з тонкою обручкою на безіменному пальці і помітним животиком.

Павло щодня зустрічав її біля школи після уроків.

Самотні вчителі проводжали їх заздрісними поглядами, а учениці обговорювали її просторі ошатні сукні.

І щоб хто не думав з цього приводу, та Настя й Павло були неймовірно щасливі…

КІНЕЦЬ.