Настя прийшла додому пізно. Вона швидко роззулася й пішла на кухню.

– Привіт, – зустрів її на порозі чоловік. – І де ж це ти знову ходиш так довго? Я вже тебе не чекав і суп з фрикадельками розігрів.

– Та як де ходжу? – ахнула Настя. – Катю ж в лікарні провідую!

– Щось ти зачастила сестру свою провідувати, – невдоволено сказав Андрій. – Кожного дня біжиш туди з повними сумками.

– А чому це тебе так дратує? – здивувалася Настя.

– Та не те, щоб дратує. Я все розумію, вона твоя рідна сестра. Але все ж таки Катя не така вже й слаба, та й є кому її відвідувати, окрім тебе. Чоловік, дочка, син з невісткою… Ти чого тягаєшся туди щодня? Чи там працює симпатичний лікар і ти заради нього щодня відвідуєш сестру?

– Що за нісенітницю ти городиш, Андрію! – сказала Анастасія…

– Ні, Настю, справді, поясни. Яка необхідність щодня після роботи бігти до сестри? Ти встаєш тепер о шостій ранку, готуєш усілякі морси, бульйони… Потім після роботи біжиш додому, збираєш сумку і мчиш до сестри? Це що таке? Ти ж уже втомилася, не висипаєшся…

— Добре, — зітхнула Настя, прибираючи зі столу посуд. – Доведеться тобі все розповісти.

Андрій здивовано дивився на дружину…

…Сімнадцятирічна Настя, закінчивши школу, приїхала у велике місто, щоб вступити в інститут чи технікум, як вийде. Народилася і виросла вона у невеликому селі й можливості продовжити освіту та здобути професію там не було. А Настя дуже хотіла здобути диплом і стати юристкою.

Іспити дівчина провалила, зате їй вдалося вступити в юридичний технікум, чому вона була дуже рада.

Дуже вже не хотілося повертатися в село, де не було жодних перспектив. Працювати продавчинею, як її мама, дівчині не хотілося. Та й жити у селі зовсім не було бажання.

Анастасія твердо вирішила зачепитися в місті. Вивчитися, знайти роботу й особисте життя влаштувати.

А в село вона приїжджатиме в гості, і батькам допомагатиме, коли сама на ноги встане.

І в тому, що так все й буде, дівчина не сумнівалася, у неї були дуже далекоглядні плани.

Вступивши в технікум, Настя отримала місце в гуртожитку й почала звикати до нового життя.

Дівчина намагалася добре вчитися, щоб отримувати підвищену стипендію.

Батьки щомісяця надсилали їй гроші, і Настя загалом не бідувала. Не шикувала, звісно, але їсти було що.

…Той осінній день Анастасія досі пам’ятає у найдрібніших деталях…

Вона вийшла з переповненого автобуса й зітхнула з полегшенням. І тут раптом в цей момент Настя побачила, що її сумка розщебнута… Дівчина оторопіла, коли вона зрозуміла, що в неї нема гаманця…

Але найгірше було те, що Настя саме сьогодні отримала стипендію, а вчора гроші від батьків, і всі ці гроші були в гаманці.

Вона не встигла сховати їх під матрацом у своєму ліжку, як завжди робила.

І ось тепер гаманця нема, а вона залишилася без копійки…

Ситуацію погіршувало ще й те, що нещодавно Анастасія дзвонила батькам, і мама повідомила, що батькові затримують зарплату, тому попросила її бути економнішою, розтягувати гроші, бо невідомо, коли наступного разу вони зможуть їй надіслати.

Сльози лилися з її очей, вона сварилася на себе за те, що вчасно не переклала гроші і за те, що в автобусі була недостатньо уважною.

Усі її гроші… І на що вона тепер житиме? Що буде їсти? З продуктів залишилися лише пачка маргарину, дві цибулини, чай, трохи гречки та макаронів. На місяць цих запасів, певна річ, не вистачить.

– Ти чого плачеш? – запитала її Юля, сусідка по кімнаті.

Дівчина розповіла про неприємності, що трапилася з нею.

– Та–а–к… – простягнула Юля. – Не пощастило тобі. Але ти сама винна. Хто ж усі гроші з собою тягає? І в автобусі треба було сумку до себе притиснути, або взагалі гроші десь в одязі сховати. Зараз час такий, що треба постійно бути напоготові… Розумієш ти, Настю, ніби й вчишся на відмінно, а от в інших справах поводишся, не зрозуміло як…

Настя й сама все це чудово розуміла і від слів Юлі їй було зовсім не легше. Вона навіть не образилась на сусідку по кімнаті.

Але гроші не повернути, а жити якось треба.
Від думки зателефонувати батькам Настя відмовилася.

Їй було соромно зізнатися мамі й батькові в тому, що вона така неуважна. У них зараз і так важко з грошима, батьку затримують зарплату, і вони живуть на те, що мама заробляє в магазині.

А вона майже всю свою зарплату вибирає продуктами. Харчуватися треба, до того ж окрім Насті є ще молодша дочка Катя…

– Напевно, доведеться влаштовуватись на роботу, – подумала Настя. – Це можна, але тільки хто ж мені одразу заплатить? Спочатку доведеться відпрацювати місяць або хоча б два тижні, щоб отримати аванс… Що ж робити? Якась безвихідь…

– Ой, а хочеш, я тебе з кимось познайомлю? – несподівано запропонувала Юля.

– З ким? – не зрозуміла Настя.

– Ой, ти що від життя відстала? З багатеньким мужиком, який тебе забезпечуватиме, а ти натомість… Ну ти розумієш, напевно. Чи теж треба пояснювати?

– Не треба, дякую… – Настя скривилася від слів подруги.

Настя ще трохи подумала, лягла на ліжко й від того всього солодко заснула…

…Прокинулася Анастасія бо хтось легенько трусив її за плече.

– Що трапилося? – вигукнула дівчина, скочивши з ліжка.

– Ти чого так кричиш? Наснилося щось? – запитала Марина, ще одна сусідка Насті по кімнаті.

– Так, сон поганий наснився, – відповіла Анастасія, моментально згадавши і про гаманець, і про не найприємнішу розмову з Юлею…

І від цих спогадів вона знову не змогла стримати сльози…

– Ти чого? – вигукнула Марина. – Через поганий сон отак засмутилася? Та облиш ти, мало що насниться, не бери в голову.

– Та якби ж тільки через сон, – схлипуючи відповіла Настя…

– А що? Трапилося щось?

І Настя розповіла про все.

– Тож я залишилася без копійки і що мені робити, не знаю…
Дівчина була впевнена, що Марина зараз скаже приблизно те саме, що й Юлька. Що Настя сама винна в тому, що трапилося, не можна бути такою неуважною й недолугою… Але Марина, уважно вислухавши сусідку по кімнаті, несподівано запитала:

– Ти голодна?

– Так, – відповіла Анастасія, згадавши, що вона сьогодні тільки обідала, а повечеряти ще не встигла.

Дівчина справді дуже хотіла їсти і швидко почала прикидати, що приготувати з того мізерного запасу продуктів, який у неї залишився.

Макаронів і гречки, мабуть, вистачить дні на три. Цибулю можна посмажити на маргарині… А що потім? Про це й подумати було страшно…

Спробувати позичати грошей у Марини? Ні, це не варіант. Це у Юлі гроші водяться, завдяки її… Стосункам з багатіями… А Марина ледве кінці з кінцями зводить. Це Настя добре знала.

Марина була з дуже небагатої родини. Батька в неї не було, тільки мама й старенька бабуся, яка постійно була слаба.

Жили вони в якомусь селі, яке було від міста ще далі, аніж село, з якого приїхала Настя.

Мама Марини зовсім не могла допомагати дочці, тільки зрідка, до свята, надсилала трохи грошей. Та бувало, що вона передавала з кимось зі знайомих, які їхали в місто, сумку з продуктами. Із соліннями, овочами зі свого городу.

Але це траплялося далеко не щомісяця.

А так Марина жила на стипендію та свою зарплату прибиральниці. Вона мила підлогу в цьому ж гуртожитку, де вони й жили.

Платили їй копійки, але без них виживати було б набагато складніше.

Стипендію вона отримувала звісно, не підвищену. Навчання давалось Марині не так легко, як Насті.

А жалісливі викладачі, знаючи про важке становище дівчини, часто підтягували їй четвірки замість заслужених трійок, щоб Марина могла й надалі отримувати стипендію, яка була їй життєво необхідна.

Тож у Марини про гроші можна було не питати. Треба було подумати, у кого ще можна позичити до стипендії…

І це була велика проблема, бо окрім Юльки Настя, не знала у кого ще водяться гроші. Не у викладачів же ж питати…

– Давай зараз поїмо, – сказала Марина, зупинивши роздуми Насті. – Я зварила борщик. Правда, він без м’яса, але ніби непоганий вийшов. Будеш?
– Буду, – кивнула Настя, не в змозі відмовитися від тарілки гарячого борщу.

Марина принесла з кухні каструлю і розлила борщ по тарілках.

Дістала з тумбочки маленький пакетик майонезу, нарізала житній хліб і запросила Настю до столу.

Ніколи ще Настя не їла такого смачного борщу! Марина, безперечно знала якийсь секрет, примудрившись приготувати таку смакоту без м’ясного бульйону.

До цього дня Настя й не уявляла, що суп, чи борщ без мʼяса можуть їй так сподобатися. Вдома мати такі супи ніколи не готувала, а для борщу завжди брала мʼясце на кісточці. Батько любив, щоб бульйон був наваристий.

– Ну як? – несміливо запитала Марина. – Напевно, не дуже смачно?

– Дуже! Дуже смачно! – щиро відповіла Анастасія. – Ти, Маринко, просто чарівниця. Дякую тобі дуже! Я, справді, такого смачного борщу ніколи не пробувала.

– Напевно, ти просто дуже їсти хотіла, – соромлячись, усміхнулася Марина.

– Ні, я хоч і справді була голодна, але кажу тобі чесно. Твій борщ гідний найвищої похвали.

– Мене мама навчила готувати. Ми ніколи багато не жили, завжди доводилося економити. А мама вміє з найпростіших продуктів таку смакоту приготувати! Не гірше, аніж у дорогому ресторані. Напевно. Тому що у ресторані я ніколи не була. Чула тільки, як Юля вихвалялася, які страви пробувала вона в ресторані.

– Так, Юля любить вихвалятися, – погодилася Настя і розповіла Марині про те, що їй пропонувала Юля.

– Ти ж не збираєшся погоджуватися на її пропозицію? – запитала Марина.

– Ні, звісно, це так бридко… Але що мені робити, теж не уявляю. Не знаєш, у кого можна грошей позичити до стипендії? Щоб хоч на хліб та макарони вистачило.

– Не знаю, Настю. Зараз мало у кого з наших зайві гроші водяться, сама розумієш.

– Розумію…

– А тобі гроші тільки на продукти потрібні?

– Так, на автобус у мене проїзний є, я встигла купити. Добре, що він не в гаманці лежав, а в кишеньці сумки. А то б і його загубила. Без шампуню я якось обійдуся, і милом голову помию. А ось без їжі мені не прожити.

– Якщо так, то це взагалі не проблема. Харчуйся разом зі мною!

– Як це? – дуже здивувалася Настя. – Ні, я не можу тебе об’їдати. Одна справа один раз борщу твого поїсти, і зовсім інша цілий місяць сидіти на твоїх харчах. Ні, Маринко, дякую, але мені незручно…

– Слухай, Настю, а що тут незручного? Грошей позичити я тобі не можу, у мене їх просто немає, а от нагодувати я тебе цілком можу. Продукти я маю, я зі стипендії закупилася. А через десять днів у мене зарплата, ще куплю. Проживемо!

– Марино, я навіть не знаю… – Настя була збентежена й не знала, погоджуватися на пропозицію сусідки по кімнаті, чи ні.

Подругами вони з Мариною не були, і до сьогодні ніколи так відверто не розмовляли… І ось тепер Марина пропонує Насті цілий місяць харчуватися її продуктами.

Це, звісно, вихід для Насті, але чи має вона право погоджуватися, знаючи, що Марина сама ледь зводить кінці з кінцями.

– А що тут знати? – впевнено сказала Марина. – Мені тобі тарілки супу або каші точно не шкода. Чи ти думаєш, що я зможу спокійно їсти, знаючи, що ти нічого не маєш? І шампунь мій бери, я купила сьогодні. І пральний порошок теж.

– Маринко, дякую тобі, – сказала Настя, ледве стримуючи сльози…

Звісно, вона погодилася на пропозицію Марини, і цілий місяць, поки Настя не отримала стипендію, Марина годувала її. І вони дуже непогано харчувалися. Сусідка по кімнаті, як і її мама, вміла з найпростіших продуктів створити кулінарний шедевр…

…– Це все дуже цікаво, звісно, – сказав Андрій, вислухавши дружину. – От тільки я не зрозумів, яке це має відношення до того, що ти щодня бігаєш до Катки в лікарню…

– Так я ще ж до кінця не розповіла. З Маринкою ми за той місяць дуже подружилися, а потім вона була змушена залишити навчання і поїхати в село.

Несподівано не стало її мами, і не було кому доглядати за старенькою бабусею… Так ми з Мариною й загубилися…

Мобільних телефонів у нас тоді не було. Марина, правда, записала мені свою адресу на папірці, коли виїжджала, але я її не зберегла.

Юля вирішила навести лад у кімнаті перед приїздом своєї матері і викинула той папірець.

З того часу я про Марину нічого не чула. Та й не згадувала, чесно кажучи.

Після технікуму заочно в інститут вступила, роботу знайшла, тебе зустріла… Робота, сім’я, діти… Життя закрутило…

А коли Катя потрапила в лікарню, я поїхала її відвідати і там зустріла свою Маринку! Уявляєш! Я її, якщо чесно, не впізнала, вона дуже змінилася, зате вона мене згадала і покликала мене по імені.

– Здається, тепер я починаю розуміти… Ти їздиш у лікарню не лише до Каті, а й до своєї студентської подруги?

– До неї і їжджу щодня. Катю є кому відвідувати, а ось Маринку нікому. Життя в неї не склалося, Андрію.

Була заміжня, але пішла від чоловіка, тому що він гульбанив. А єдиного сина не стало кілька років тому. У неї зовсім нікого не залишилось…

Зараз вона після процедур, ніхто до неї не приходить, ось я й доглядаю її… Як колись вона у скрутний момент подбала про мене.

А я нічого не забула, Андрію. Не забула того добро, яке вона мені зробила. І абсолютно безкорисливо.

Я їй потім грошей пропонувала, коли батьки мені надіслали, але вона не взяла. Навіть образилася, що я заплатити їй за продукти хочу.

– Могла б і одразу мені розповісти про все.

– Просто не подумала, що ти так здивуєшся тому, що я їжджу до Каті в лікарню і почнеш ставити запитання… Але я не могла зробити інакше, Андрію. І навіть рада, що в мене з’явилася можливість відповісти Маринці добром… Вона так і живе в тому селі, одна зовсім. Працює прибиральницею, бо технікум так і не закінчила, професію не здобула.

А коли здоров’я почало підводити, її відправили у місто на обстеження і врешті–решт поклали. Ось така історія, Андрію. Сподіваюся, що ти мене розумієш.

– Звісно, Настю, – сказав чоловік. – Все правильно. Колись Марина допомогла тобі, а тепер настала твоя черга їй допомогти. Знаєш, я завжди вірив, що добро повертається, якщо робити його від щирого серця, безкорисливо…

…Анастасія з чоловіком вирішили допомогти Марині, коли вона остаточно одужала.

Знайомий Андрія давно хотів купити будинок з ділянкою у мальовничому місці, де можна було б проводити відпустку та вихідні, рибалити, насолоджуючись природою й чистим повітрям.

А Марина була не проти продати свій будинок і перебратися в місто.

На отримані гроші їй вдалося купити маленьку квартирку.

Настя з Андрієм допомогли з ремонтом, все зробили самотужки, і в Марини з’явилося цілком пристойне житло.

Анастасія допомогла подрузі з роботою, а через пів року жінка познайомилася з чоловіком, вдівцем, який зробив їй пропозицію…

Тепер Марина не самотня. Діти й онуки Анатолія прийняли його обраницю, тому що в Марини дуже добре серце, не дивлячись на всі негаразди і втрати…

І посіяне нею колись зернятко добра, через довгі роки проросло і принесло прекрасні плоди…

КІНЕЦЬ.