– Ти знову пізно прийдеш? – Настя стояла у дверях кімнати та дивилася, як Максим одягається.

– У мене ненормований робочий день. Якщо нічого форс-мажорного не станеться, то прийду вчасно.

Максим затримався на мить у дверях, ніби щось забув, окинув дивним поглядом Настю, потім рішуче вийшов із квартири. “Все нормально”, – вирішила Настя. Вона знизала плечима і пішла будити Олежика.

Синочок солодко сопів, їй не хотілося його будити, але до роботи ще треба завести його до мами. Вона погладила теплу круглу щічку.

– Вставай, соня. Вставай, малюк, – ласкаво проворкувала вона.

Олежик закрутився і запустив пальчики у своє коротке волосся, таке ж світле, як у мами. Він розплющив очі, крізь вії подивився на неї і не зміг стримати посмішки.

-Симулянт! – Настя полоскотала синочка, і він, сміючись, простягнув свої ручки до неї. Без ранкового ритуалу з лоскотанням та сміхом Олежик не вставав. Поки син збирав машинки, які брав із собою, Настя підфарбувала вії і одяглася.

– До бабусі, до бабусі поїдемо! – Олежик, радісно підстрибуючи, підбіг до ліфта, намагаючись дотягнутися до кнопки виклику.

– Мамо, підніми, – озирнувся він і відстовбурчив капризно нижню губу.

– Ні милий. Ти великий та важкий. Потерпи трохи. Скоро доростеш. – Настя сама натиснула кнопку.

Кабіна ліфта, гуркотячи і скрипучи, зупинилася на поверсі, двері розійшлися в сторони, і Олежик перший заскочив усередину. У машині Настя увімкнула обігрівач. Надворі стояли морозні дні останнього місяця зими. У динаміках тихо звучала простенька пісенька, гарний настрій, день обіцяв бути спокійний, як завжди.

Увечері, коли повернулися додому, Олежик побіг до своїх іграшок, за якими за день скучив, а Настя почала готувати вечерю. Потім увімкнула ноутбук перевірити пошту. Рекламні повідомлення одразу видалила. Хотіла видалити листа з незнайомої пошти, але в останню хвилину передумала і відкрила, застигнувши перед екраном.

На трохи змазаному знімку чорнява дівчина сиділа на колінах у Максима, обіймаючи його. Вони посміхалися та виглядали щасливими. Він був без сорочки.

Настю кинуло в жар. Неприємний холодок пробіг по спині, немов від протягу, що невідомо звідки взявся. Горло перехопило спазмом. Вона провела спітнілими долонями по стегнах. Потім уважніше розглянула фотографію. У вухах зашуміло, голова закружляла. Не вірячи своїм очам, вона перевела погляд на шпалери кухні, покривало дивана.

Помилки не могло бути. Знімки зроблені на їхній кухні. Чоловік приводив якусь дівчину в їхній будинок, можливо спав з нею на їхньому ліжку… Вона ротом хапала повітря, як риба, раптово викинута на сушу, немов повітря в одну мить закінчилося.

– Мамо! Я хочу їсти, – до кухні з вигуками вбіг Олежик.

Настя зачинила кришку ноутбука, щоб, не дай Боже, син не побачив знімки і не впізнав на них тата. Уберегти, затулити його від зради батька було першою думкою Насті.

Олежик дивився на маму, намагаючись зрозуміти, чи не на нього вона сердиться, тому що обличчя у мами застигло.

– Скоро будемо їсти, – сказала Настя і напружено посміхнулася.

Олежик щасливі вибіг до кімнати.

Ледве стримуючи гнів, образу, сльози, що рвуться назовні, вона тремтячою рукою відкрила ноутбук у пошуках коментаря до знімків. Нічого. Швидко почала набирати відповідь, ставлячи одне за одним питання: хто, навіщо надіслав знімок… Але потім відсмикнула пальці від клавіатури. Ні. Хоч би хто був, він не дочекається від неї істерики, діалогу. Так друзі не роблять.

«Може, сама дівчина й надіслала. Саме їй вигідно посварити, розвести, відібрати чоловіка. Напевно, втомилася чекати на активні дії з боку коханця, вирішила втрутитися і прискорити розлучення». Вона зачинилася у ванній і дала волю сльозам, затиснувши рота рушником, щоб не налякати сина.

Притихлий Олежик сидів на підлозі з машинками і насторожено дивився на маму, коли вона увійшла до кімнати. Дитяче серце чуйно вловило настрій мами. Настя взяла телефон та набрала номер чоловіка. Через три гудки він скинув. Вона знову набрала. «Телефон поза зоною дії…» Настя не дослухала і натиснула на відбій. “Завадила любовним втіхам”, – з гіркотою подумала вона.

Після вечері ходила з кута в кут кімнати, намагаючись заспокоїтися. Вона вже вкладала сина спати, коли в замку брязнув ключ.

Максим довго порпався у коридорі, не зазирнувши до кімнати, одразу пройшов до кухні. Настя почула приглушений дзвін посуду.

Коли син заснув, вона вийшла до Максима. Побачила відкритий ноутбук, його напружене обличчя. «Забула зачинити. Може, це і на краще. Подивимося, що скаже», – подумала вона, стоячи у дверях та спостерігаючи за чоловіком.

– І давно ти зраджуєш мені? І затримки на роботі – це через неї? Якщо є що сказати, то для цього самий час. – Як не намагалася здаватися спокійною, голос тремтів, як натягнута струна.

Максим підняв на неї сірі холодні очі.

– Я втомився. Це… – він махнув рукою у бік ноутбука, – старі фотографії.

– Упевнена, що нові ще крутіші. Негідник. Приводив її до нас додому, спав із нею на ліжку, де твій син спить. – прошипіла вона, вклавши в шепіт весь гнів і образу, розвернулася, щоб піти.

– Зачекай! – гукнув Максим.

– Нам немає про що говорити. Все зрозуміло. Брехні і виправдання чути не хочу, – кинула Настя через плече.

– Вона вагітна. Я… не можу її покинути. – сказав Максим.

– П’ять балів! А нашого сина, значить, можеш покинути? Мене можеш? Не тримаю. Іди до неї. – Настя ледве впоралася з бажанням грюкнути дверима, але побоялася розбудити Олежика.

Максим ночував у кухні. І Настя всю ніч не могла заплющити очей. Лежала, ковтаючи сльози, програвала в думці варіанти помсти, сценарії подальшого життя однієї…

Наступного дня на роботу прийшла з опухлим від сліз обличчям. Носити такий біль важко, розповіла подрузі, шукаючи підтримки. Спроби інших дізнатися, що з нею різко обривала.

– Ось негідник! Ні, треба так! Пробачиш? – Запитала подруга.

– Не знаю. Ні. Не зможу з ним жити після цього, тим паче спати. У нього незабаром буде дитина від тієї. Бачити його не можу. Забути роки спільного життя не можу. – Настя розплакалася, закривши обличчя долонями.

Увечері квартира зустріла її тишею та порожніми шафами. Максим забрав свої речі та пішов. Ні записки, ні дзвінка. Але стало спокійніше від того, що по-чоловічому зробив вибір, обійшлося без сварок та істерик. Хоча ще довго металася у сумнівах, чи правильно вчинила, що не втримала, а раптом усе налагодилося б… Ні. Розбиту чашку не склеїти.

Максим щовихідних став приходити до сина. Але насправді сподівався повернутись. Настя зрозуміла, що не все там добре. Мстиво раділа його помилці. Не все ж таки їй плакати. Але до себе не підпускала, назад не кликала.

Розлучення пройшло гладко. Час послабив образу, притупив біль зради. Олежик радів татові, але тримався відсторонено і стримано. Через два місяці Максим прийшов із сумним обличчям. З сином грав похмуро, більше мовчав, сидячи в кутку дивану.

– Вона народила … – Максим підняв зволожені очі на Настю, – слабу дівчинку. – сховав обличчя в долонях. – Як же так?!

Серце Насті стислося від жалості не до Максима, а до малечі. Вона погасила перший порив пошкодувати, поспівчувати.

– Як же так? – повторила вона його запитання. – Ти покинув здорового сина. Пелюшки, безсонні ночі – все позаду. Він все розуміє, розмовляє, з ним грати та спілкуватися можна, а ти покинув. – Настя схлипнула, стримуючи чи сльози, чи сміх. – Набридло спокійне життя? Захотів гострих відчуттів, адреналіну, неземного кохання на стороні? Ось і одержав. Співчуваю, але не тобі, вибач. Не приходь більше.

Максим схопився з дивана, стиснувши кулаки.

– Не виженеш. Це мій син. Якщо не даси спілкуватися з ним, я до суду подам. Я на нього маю таке саме право, як і ти.

– Ах, ти … – Настя без сил впала на диван.

Вхідні двері зачинилися за Максимом. Сліз не було. Була злість та страх. Не вірила словам, але й водночас боялася, що він виконає те що обіцяв. Адже суду начхати, який він батько. Головне, що вона є у дитини. А якби коханка народила здорову дівчинку, то про сина не згадав би.

Вона не перешкоджала спілкуванню колишнього чоловіка з Олежиком, але лише у її присутності і на її території. Намагалася не сваритися, коли він намагався повернутися до неї. Але не могла вибачити зради.

Історія не нова. Скільки не грай почуттями інших людей, рано чи пізно доведеться платити за рахунками. Усе повертається. Часто не відразу і не нам, а тим, хто дорогий.