Настя вийшла заміж за Михайла три роки тому. Тоді їй було двадцять вісім.

Про те, що Михайло розлучений і має сина, вона, звичайно, знала. І про те, що частина зарплати майбутнього чоловіка йтиме дитині – теж.

Поставилася до цього спокійно, з розумінням.

Але відразу обмовила:

– Ти можеш спілкуватися з сином коли захочеш і навіть допомагати понад аліменти – в межах розумного, звичайно, але бачити його в нашому домі я не хочу. Постарайся мене зрозуміти.

– Розумію, – не наполягав Михайло і прийняв умову майбутньої дружини. Теж цілком спокійно.

Чоловік з жінкою винайняли квартиру і почали будувати своє сімейне життя.

Мати Михайла спочатку оренду житла не схвалила. Сказала, що молодята могли б жити з нею, а не викидати гроші на вітер.

Михайло хотів погодитися, але Настя категорично відмовилася жити зі свекрухою, мотивуючи це тим, що син Михайла часто гостює у бабусі.

– Коханий, – сказала вона чоловікові, – ми ж домовилися. Твій син – лише твій. Я для нього – чужа тітка, і мене це більш ніж влаштовує.

І Михайло прислухався до думки дружини.

Спочатку все було нормально. Молоді чудово ладнали. Почали відкладати гроші на придбання житла.

Михайло без проблем спілкувався з сином від першого шлюбу, справно платив аліменти, іноді щось купував хлопчику як подарунок. Настю це не напружило.

Так тривало два роки.

А потім Настя помітила, що Михайло дає їй дедалі менше грошей. Справа дійшла до того, що вона почала вкладати до сімейного бюджету майже вдвічі більше.

Звичайно, Настя зажадала пояснень. І почула у відповідь, що синові терміново знадобився комп’ютер і Михайло купив його в кредит. Тепер виплачує кругленьку суму щомісяця.

– Зрозуміло, – вислухавши чоловіка, відповіла Настя. – Тепер без компʼютера – нікуди. Одного не розумію: чому потай?

– Не хотів тебе засмучувати, – озвався Михайло.

– Більше так не роби, добре? Не люблю, коли мене обманюють, – попросила Настя.

Місяця два внесок Михайла до сімейного бюджету не змінювався. А потім знову зменшився. Причому дуже помітно.

– Що цього разу? – Запитала Настя. – Сину знадобився вертоліт?

– Ні, – Михайло не оцінив жарт. – Йому потрібен стоматолог. Причому колишня водила його туди неодноразово. І ще доведеться.

– Це що, у третьому класі у дитини такі проблеми?

– Там у нього щось виправляти треба. Я мало в цьому розуміюся.

– Ясно. Тільки платиш. Міг би уточнити за що. А то, може, там просто пломби ставлять, а ти такі гроші оплачуєш.

– Навіщо ти так? Це ж мій син.

– Син тут ні до чого. А ось дружина… Звідки ти знаєш, що в неї на думці? Треба перевіряти платежі, перш ніж платити.

– Якщо я почну це робити, вона розсердиться і налаштує проти мене дитину. Тож краще заплатити. Мовчки.

– Кому краще? Їй? – погодилася Настя. – А те, що такими темпами ми років двадцять на житло збиратимемо, так це ж – наша проблема.

– Так воно й є.

— Зрозумій, Михайло, твій син — ще тільки в молодшій школі, а в тебе від зарплати, добре, якщо четверта частина залишається. Вже! Що буде, коли хлопчик підросте? Апетит у його мами ростиме з кожним днем.

– Ну, я не знаю, це від мене не залежить, – винно відповів чоловік.

– Зате я знаю…

І Настя вирішила поговорити з колишньою Михайла. Розставити, як кажуть, усі крапки над і.

У чоловіковому телефоні вона знайшла її телефон, зателефонувала і попросила про зустріч.

Жінка дуже здивувалась, але погодилася.

Настя йшла на зустріч, відчуваючи праведне обурення. Подумки промовляла і репетирувала те, що скаже «цій меркантильній жінці».

Вона уявлялася їй злісною, невихованою, жадібною. І навіть десь не красивою.

Проте, за вказаним столиком у кафе на неї чекала тендітна, миловидна жінка з сумними, втомленими очима…

– Що сталося? – запитала вона приємним, оксамитовим голосом. – Щось з Михайлом?

– З Михайлом? – здивувалася Настя. – Що з ним могло статися за добу? Ви ж лише вчора зустрічалися.

– Ви щось плутаєте, – спокійно відповіла жінка. – Ми не бачилися близько півроку.

– Ви впевнені? – розгубилася Настя.

– Абсолютно.

– А син? Він коли бачив батька?

– Тоді ж. До речі, передайте чоловікові, що хлопчик дуже сумує за ним.

Настя остаточно розгубилася. Потім подумала, що колишня чоловіка з неї насміхається.

– Ви обманюєте, – наполегливо заявила вона. – Михайло буває у вас щонеділі. Ще й серед тижня примудряється сина відвідати. Він дуже прив’язаний до нього. А ви користуєтесь цим. Гаразд, комп’ютер… Зрозуміло. Ну, а до стоматолога? Невже вам не вистачає аліментів, щоб зводити хлопчика до стоматолога? Чи ви вирішили, що ми маємо друкарський верстат?

Жінка слухала Настю здивовано. Її очі ставали дедалі більші.

Проте обурену співрозмовницю вона не зупиняла. Чекала, поки та закінчить висувати претензії.

Нарешті Настя замовкла – видихнувши останню фразу: – Совісті у вас немає!

– Знаєте, я не дуже зрозуміла, про що ви говорите, – тон колишньої був абсолютно спокійним. – Про який компʼютер йде мова? Про які щотижневі зустрічі? І до чого тут стоматолог? У мого сина все гаразд.

– Як ви можете так безсоромно обманювати? – У голосі Насті вже чулося не тільки обурення, але й нотки сумніву. – Ви ж не думаєте, що Михайло мене обманює?

– Цього я не знаю. Одне вам скажу точно: навіть аліментів від нього регулярно не отримую. А щодо сина… Ми тут поряд живемо, в сусідньому будинку. Ходімо. Поговоріть із ним самі. Дитина обманювати не буде, скаже все як є.

– А ходімо! – погодилася Настя.

За десять хвилин жінки увійшли до квартири.

Назустріч їм вибіг хлопчик, дуже схожий на Михайла:

– Мамо! – Він підлетів, цмокнув маму в щічку і з цікавістю подивився на Настю, – а ви хто?

– Синку, – замість гості відповіла мати. – Це Настя, вона хоче з тобою поговорити. Запрошуй гостю до кімнати, зараз чай питимемо.

Поки господиня поралася на кухні, Настя влаштувала хлопчику справжній допит:

– А де твій комп’ютер? У ремонті?

– У мене немає комп’ютера. Мама поки що не може його купити, – не замислюючись відповіла дитина.

– А давно ти бачив тата?

– Давно. Ще взимку.

– Ти нічого не плутаєш? Минулої неділі ви не ходили на атракціони?

– На атракціони? Ми взагалі ніколи туди не ходили. А минулими вихідними ми з мамою їздили до бабусі. А ви чому питаєте?

– Я просто… Шукаю твого тата…

– Я не зможу допомогти, – голос хлопчика став серйозним. – Я давно його не бачив. Він до нас не приходить… Тільки дзвонить іноді.

– Сумуєш?

– Звісно!

– А у бабусі ти давно був?

– Не пам’ятаю, коли. Давно.

– Чому?

– Не знаю. Вона мене не любить.

– Чому ти так вирішив?

– Вона також ніколи не приходить і в гості не запрошує.

До кімнати зайшла мати хлопчика. З усмішкою простягла Насті якийсь папірець:

– Ось останній переказ від Михайла: він надіслав його синові на день народження. 500 гривень. Погодьтеся, на це комп’ютер не купиш.

– Ви казали, що аліментів також немає? – тихо спитала Настя, якій чомусь стало дуже соромно.

– Ні.

– А чому ви не домагаєтесь?

– Так він обіцяв, що сам буде гроші приносити. От і приносить, – жінка посміхнулася. Я чекаю, що колись він згадає про сина.

– І все-таки дивно, – Настя промовила вголос свої думки, – якщо він вам не допомагає, то куди він три роки витрачає стільки грошей?

Колишня дружина Михайла трохи знизала плечима, а потім з усмішкою порадила:

– А ви запитаєте його самого. Безпосередньо. Або в його мами.

– У свекрухи? – Здивувалася Настя, – вона-то тут до чого?

– А вона весь час із Михайла гроші тягла. Ми ж після весілля жили з нею. Саме вона зробила все, щоб ми розлучилися. У вас, наскільки знаю, зовсім інша ситуація. Однак спробуйте з’ясувати, чи не їй Михайло гроші віддає.

– А сенс?

– Не знаю… З’ясовуйте самі.

Увечері Настя влаштувала чоловікові грандіозну сварку. Чоловік відмовлявся від звинувачень, але коли Настя буквально притиснула його, Микита здався.

Зізнався, що справді обманював дружину з самого початку. Підтвердив, що не сплачує аліменти.

– Чому?! – обурилася Настя.

– Тому що вона витрачатиме ці гроші на себе!

– Та хай вона робить з ними, що хоче. Ти маєш їх платити! Якщо, звісно, ​​ти чоловік.

– Ти сумніваєшся?

– Тепер – так! Поясни, куди ти ходив щонеділі на кілька годин? Кому віддавав гроші? Чи ти їх десь складав? Тільки не обманюй мене! У тебе є інша жінка?

Михайло захвилювався. Якось не сподівався, що Настя зробить саме такий висновок. Тому вирішив більше не обманювати:

– Немає в мене нікого, Настя. Я люблю лише тебе. А ходив я до мами. Вона дуже просила відвідувати її регулярно. Розумієш, вона дуже самотня.

– Допустимо – Настя трохи розслабилася, – А гроші? Куди ти дівав стільки грошей?!

– Я переказував гроші мамі. Ти ж знаєш, у неї маленька пенсія. Дуже маленька. А їй треба на  щось жити.

– А комп’ютер?

– Теж їй. Мама навіть на курси ходила, щоби його освоїти.

– Тобто ти платив аліменти не синові, а мамі?

– Можна й так сказати. Зрештою, я маю про неї піклуватися.

– Ну, звичайно: про неї – повинен піклуватися, а мене – просто обманювати? Більше не вийде, мій любий!

– У сенсі?

– Я подаю на розлучення! Після стількох років обману я не зможу тобі довіряти.

– Настя, ти серйозно? Підеш від мене через гроші?

– Ні, Михайле, не через них, – сумно промовила Настя – ти навіть не зрозумів, як сильно мене образив. Зрадив по суті. Наші мізерні заощадження – заберу собі! Твою частину – ти вже віддав своїй матері.

Так вона і вчинила.

Свекруха, дізнавшись про все, сварилася, обурювалася, але це ніяк не вплинуло на перебіг подій.

А Михайло… Він у всьому звинуватив колишню дружину.

Зрозуміло. А кого ж ще?

КІНЕЦЬ.