Сестра в мене та ще зозуля. Поїхала з друзями відпочивати, а двох дітей залишила мамі, якій вже сімдесят років. Дітям, між іншим, п’ять і три, з ними молодий втомиться, що говорити про літню жінку. Мама сестрі відмовити не може, хоча їй і важко, а сестра вдає, що не помічає нічого.

Настя, моя сестра, вже рік як у розлученні. Цей фінал був закономірний, я взагалі не знаю, як вони так довго провели часу разом.

За підсумками вона залишилася одна з двома дітьми, яким тоді було чотири та два роки.

Спочатку вона жила з мамою, а квартира, яка дісталася їй від бабусі, здавалася. Іншого виходу вижити на той момент не було. Від такого співжиття не були в захваті ні мати, ні сестра. Мамі було дискомфортно, бо вона літня людина, яка вже звикла жити в тиші, спокої та за власним графіком, а сестрі доводилося підлаштовуватися під маму і вислуховувати її вчення.

Я живу окремо, мені дісталася квартира від другої бабусі. Сама одружена, теж є дитина. Маму посиденьками з онуком я намагаюся не турбувати, бачу, як їй важко дається таке проведення часу. Сама вона, зрозуміло, нічого такого не каже, але треба бути дурнем, щоби не зрозуміти цього.

Настя ж добре вміє в потрібні моменти “включити” наївність. Тобто вона вдає, що не помічає, як важко мамі возитися з її дітьми.

Мало того, що у мами вік вже далеко не дівочий, то вона ще й гіпертонік, куди їй скакати з двома дрібними карапузами?

Але мама сестру шкодує – бідненька, двох дітей одна виховує. Не треба було від інфантильного маминого синочка народжувати, не довелося б одній ростити дітей. Але коли я про це говорю, мама на мене шикає і називає злюкою.

– Ну не пощастило Насті, невдалий шлюб. Але ж вона ще молода, їй і погуляти, і відпочити хочеться. Що їй тепер, хрест на собі поставити та не вилазити з дому?

Я вважала і вважаю, що людина сама має відповідати за свою дурість. А Настя добре влаштувалася. Колишній аліменти платить, квартиру свою вона здає, працює нормально, бо всі лікарняні з дітьми мати відсиджує. То ще й регулярно кудись їздить відпочивати, скинувши дітей на маму.

Ось і зараз поїхала з друзями кудись, залишивши одну маму з дітьми на десять днів. На маму через два дні вже дивитись без сліз було неможливо, замордували її дітки. Прийшла, дивлюся, а вона мало не по стінці ходить. Поміряли тиск – дуже високий.

– Я зараз трохи полежу, і все буде нормально.

– Лежи вже спокійно! Дітьми я займуся, бо ти себе заженеш такими темпами. Відмовити нещасній донечці вкотре не змогла.

Мовчить, нічого не каже. А що вона скаже?

Так я й моталася до мами всі десять днів, розважала племінників, забирала їх до себе, щоб мама хоч відпочити від них могла. Сестра за весь цей час телефонувала рідко, та і що вона зробить, раніше не повернеться, бо путівка сплачена.

Коли вона повернулася, я була зла до безумства. Навіть мене двоє додаткових дітей змогли доконати, не уявляю, як із цим справлялася мама. А сестра свіжа, як травнева троянда, і безтурботна, як хвилястий папужка. У мене вже стільки накипіло їй сказати, що я вирішила не стримуватися.

Основною претензією, звичайно, було те, що вона скидає дітей на маму, яка іноді через тиск сама ледве ноги тягає. Вже доглядати за нею треба, а не скидати на неї двох малюків.

– Але мама не казала, що їй важко, – округлила Настя очі. – Ти перебільшуєш. Якби мамі було важко, вона б мені про це прямо сказала.

– А очей у тебе немає, сама не бачиш її стан? Чи голови немає, щоби подумати?

Посварилися ми, чим засмутили маму. Вона запереживала, що Настя образиться на неї та не дасть з онуками спілкуватися. Але Настя вкотре вдала, що нічого не трапилося, все чудово. Мої слова, що маму час би вже поберегти, взагалі повз неї пролетіли, як я розумію.

Переживаю за маму, але поки вона сама не захоче щось змінити, я безсила. Настя слів не розуміє, точніше талановито удає, що не розуміє. А мама мовчить, як риба об лід, боїться з дочкою посваритися. Що робити – не знаю. Чоловік радить не лізти, але боюся, що тоді мама зовсім зляже.

КІНЕЦЬ.