Вадим зійшовся з Ритою, коли його дружина втекла з коханцем, покинувши і чоловіка, і двох маленьких дітей.

Те, як Вадим любив свою дружину, Ларису, не піддавалося жодній логіці.

Вони всі втрьох були знайомі з дитинства. Росли в одному дворі. І якщо Рита завжди мовчки зітхала, дивлячись на Вадима, то він по-іншому зітхав за Ларисою.

Чому вона пішла до нього? Все просто. Її напоумила мати.

– Що тобі дадуть твої круті хлопці на мотоциклах? А Вадим вчиться, професію здобуває. Любить тебе знову ж таки – будеш за ним, як за стіною.

Лариса до матері прислухалася. Не хотіла повторювати її долі. Коли у доньки немає батька, і доводиться працювати, щоб одягнутися-взутися і продуктів на стіл купити.

Вадим не знав, чому Лариса раптом вирішила вийти за нього. Та йому це було й неважливо. Не знав він і того, що після весілля Лариса зрідка продовжувала зустрічатися зі своїм колишнім Павликом.

– От же ж недолуга! – сварилася мати. – Вадим дізнається, то покине. І кому ти потрібна будеш?

Лариса відмахувалася. Потім народилася Настя. А потім Ігор.

– Дякувати Богу, діти хоч на батька схожі! – хрестилася мати Лариси. – А то я думала, ти зовсім вже.

Вадим багато працював, а приходячи додому, займався домашніми справами. Про це ніхто не знав – це була їхня сімейна справа.

А то друзі засміяли б, звісно. Але часу дружити у Вадима було менше. А батьки після його весілля поїхали жити в село. Вадиму було все одно, що він такий, що взяв на себе непосильну ношу. Головне, що кохана була поряд.

Але Лариса пішла від нього. І від дітей.

– Ти їх краще виховаєш, Вадимчику. – сказала вона. – Ну яка з мене мати? А я з Павликом у Київ поїду. Він там місце знайшов, де музику свою буде грати. Спочатку у ресторані, а потім видно буде. Одним словом, вибач мені, Вадимчику.

– За що? – хрипко спитав він. – Хай, ти зі мною так. А з дітьми… За що?

– Та годі тобі, вони малі ще зовсім! Що вони зрозуміють?

…Вірна подруга Рита, яка з дитинства була закохана у Вадима, прийшла допомогти з дітьми.

А потім якось все налагодилося само собою. Стали жити разом. Рита хотіла народити свою дитину, але нічого не виходило.

– Не плач! – втішав її Вадим.

– Та я хіба плачу? – здивувалася Рита. – Мені твоїх вистачає. Я їх, як своїх, люблю.

У Павлика з Ларисою все склалося вдало. Він спочатку грав у ресторані, а потім пройшов прослуховування в гурт і став учасником музичного колективу.

А Лариса від нудьги ходила по кастингах, і потрапила в рекламу.

Побачивши її в рекламі, один продюсер зацікавився і покликав Ларису в серіал, на роль жінки з важкою долею. Виявилося, що вона має талант. Зіграно було добре, щиро…

…Вадим натиснув кнопку на пульті, і вимкнув телевізор.

– Хто б міг подумати! – сказав він, намагаючись вгамувати тремтіння в голосі.

Та що ж він ніяк не забуде її, підступну цю?!

Рита повела дітей спати. Десятирічна Настя крутилася, влаштовуючись зручніше, і сказала, наголосивши на «ти»:

– Я тебе люблю. Ти моя мама!

Рита ледь стримала сльози:

– Я тебе теж дуже люблю, моя дівчинко!

Вона справді змирилася, що своїх діток немає. І вважала дітей Вадима рідними.

З Настею стосунки склалися дуже теплі, а з Ігорем було складніше. Він нервував і часто сварився на Риту, кажучи про те, що вона йому ніхто.

А його мати, справжня мати – зірка. А потім, отримавши наганяй від сестри, і засмутившись, приходив просити вибачення.

– Рито… Не гнівайся. Я не хотів.

Рита обіймала Ігорчика і казала, що не сердиться. Звісно, не сердиться. Вона розуміла Ігоря.

Як би Рита не намагалася, а він знає, що його мати – Лариса. Не може цього забути. Злиться, що відлучений від матері. А Рита для нього – суперник. Жінка, яка посіла мамине місце.

Згодом Ігор перестав сваритися на Риту, все увійшло в свою колію.

Вадим, від початку життя з новою дружиною відчув різницю, коли приходиш додому, а в тебе порядок, смачна вечеря, і діти доглянуті, то був майже задоволений. Вдячний Риті. Намагався відплатити за турботу й увагу. Тільки не давало йому спокою одне – він не міг забути Ларису.

Не міг і все тут!

Часто ночами лежав без сну і думав про неї. Згадував. Йому було б набагато краще, якби у колишньої нічого не склалося. Щоб життя влаштувало їй за те, як вона вчинила з ними. А у Лариси все було добре, і вона стала такою нескінченно далекою. Коли ж, коли він перестане згадувати її?!

…Насті виповнилося шістнадцять. Вони готувалися до випускного із дев’ятого класу. На нервах дівчинка схудла, і сукня, куплена заздалегідь, виявилася занадто вільною.

– Мамо, що ж робити? – сумно запитала Настя, прихопивши тканину, що бовталася на талії.

Ігор, який лежав на дивані і грав у щось гучне в телефоні, звично скривився, як і завжди, коли Настя називала мачуху мамою.

Ледве помітно, інстинктивно, але це відбувалося щоразу. Сам він звик до Рити, змирився з нею, не сварився, але називав виключно на ім’я.

– Знімай. Я тобі її вшию, та й усе, – сказала Рита. – Ігорчику, допоможеш машинку дістати?

– Ага. Зараз, постривай, дограю. Дві хвилини лишилося.

Настя пішла в кімнату знімати сукню, Рита зникла у ванній, і тут раптом у двері подзвонили.

Ігор щось невдоволено буркнув собі під ніс і пішов у коридор.

Він відкрив двері, глянув хто стоїть на порозі й аж очі округлив від здивування.

Там стояла… Лариса з купою різнокольорових пакунків!

– Ну, нічого собі, ти вимахав! – ахнула вона. – А сестра де? Я із подарунками.

– Мама… – нерішуче сказав він, і відразу вигукнув: – Мама! Матуся приїхала! Настю, йди скоріше сюди!

Настя вийшла у халаті з кімнати, тримаючи в руці сукню для випускного.

Рита стояла на порозі вітальні дуже біла, поклавши руку на серце. Дівчинка побачила її розгубленість і вийшла в коридор.

– Чого ти галасуєш? – запитала вона у брата. – Моя мама вдома. А хто вас сюди кликав?

– Ух, як неласково ти мене, доню, зустрічаєш! А я старалася. Пакети перла хтозна звідки на собі.

– Могла б і не старатися.

– А що там за мама в тебе? Дай хоч подивлюся.

Лариса, кинувши пакети в коридорі, і скуйовдивши волосся сину, зайшла у квартири.

Побачивши Риту, посміхнулася:

– Ти? Могла б і здогадатися. З дитинства Вадиму в рот заглядала. Ну що? Поговоримо?

– Діти, йдіть до себе в кімнату, – ледь промовила Рита. – Нам поговорити треба.

– Ігорчику, ти подарунки одразу забери в кімнату, я там телефони вам нормальні привезла. Сукню Насті на випускний. Ти ж у дев’ятому класі?

Дівчинка, не відповівши, розвернулась і пішла в кімнату. Ігор, підхопивши пакети, рушив за нею.

– Ти чого така? Могла б хоч для вигляду зрадіти. Мати старалася…

– Вона мені не мати! – різко сказала Настя. – Як ти можеш радіти, як недолугий який? Вона нас покинула! Тобі взагалі тоді було всього три роки. Три!

Рита з Ларисою пройшли на кухню. Лариса одразу почала з головного:

– Я не надовго. Ти не думай. У мене там все налагоджено. Життя своє. Але тиждень хочу побути вдома. З дітьми. Сподіваюся, що це не проблема?

– Як ти собі це уявляєш? Спатимемо втрьох?

– Я на дивані можу, у вітальні. Слухай, ти не викаблучувалася б, га! Я не розлучалася з Вадимом. І прописана тут. Але, думаю, ти й так це знаєш.

Рита подумала про свою квартиру, яку вона зберегла, і навіть в оренду не здавала. Залишатися в одному помешканні з Ларисою їй не хотілося. Було лячно лячно за Вадима. Точніше, його втратити. Але виставити Ларису вона теж не могла. Ні згідно із законом, ніяк. Вона мала рацію.

– Діти, я якийсь час буду в себе вдома, – сказала Рита, заходячи до дітей. – Поспілкуйтеся з мамою.

– А можна я з тобою? – одразу запитала Настя.

– Дитино, я буду тільки за. Але ти впевнена? Бо ж вона ненадовго приїхала.

– Як?! Як ненадовго?! – скочив Ігор, відволікаючись від новенького айфона.

Настя взяла свою сукню, яку Рита обіцяла вшити, зібрала деякі речі і пішла до мачухи. Рита видихнула вже на вулиці й подзвонила Вадиму.

– Слухаю?

– У тебе вдома твоя Лариса. Попросила дати їй можливість з дітьми поспілкуватися. Я піду поки що до себе в квартиру, а Настя зі мною. Сама захотіла.

– Звідки вона взялася? – помовчавши, запитав Вадим.

– Зі свого дому. На тиждень, каже, приїхала.

– Гаразд. Я тоді після роботи теж до тебе.

– Правда? – зраділа Рита.

– Звичайно.

Але Вадим не прийшов після роботи. Рита сиділа біля вікна і дивилася в темне небо. Настя підійшла ззаду і обійняла її.

– Мамо, не плач! Вони того не варті.

– Я не плачу. Ти чого?

– Я так не хочу дорослішати! Кохання ці все ваше… Почуття. емоції. Проблеми. Це ж як витримати?! – заявила Настя.

Рита засміялася.

– Не обов’язково має бути так.

– Ти тепер тата кинеш, так? Не пробачиш?

– Я не знаю, дочко. Я нічого не знаю…

І вона таки заплакала. Опустивши голову на складені руки. Настя тихенько гладила свою нерідну маму по волоссю і співчувала їй усім своїм юнацьким серцем.

…У квартирі у Вадима був нетиповий незвичний вечір. Лариса замовила доставку їжі. Ігор вже пробував японську кухню і не дуже перейнявся до неї якимись емоціями.

– Треба було попередити. – дорікнула Лариса. – Наступного разу піцу замовимо.

– А готувати ти, що зовсім не вмієш?

– Коли мені готувати, синку? Ну от коли? – вона розгублено потріпала його по волоссю і запитала Вадима: – Чим же ж мені Настю переконати? На подарунки дівка не ведеться.

Вадим, якому ролі цілком собі подобалися, сьорбнув ігристого і закусив вугром в соусі:

– А навіщо, Ларисо? З принципу? Ти ж все одно поїдеш!

– Мамо, а можна з тобою! – запитав Ігор.

– Синку, я б з радістю! Але в мене шалене життя. Та й готувати я, бачиш, не вмію.

– А коли ти приїдеш?

– Як тільки зможу – обов’язково приїду!

– Ще через одинадцять років, – хмикнув Вадим.

– Ігорчику, йди в кімнату. Нам із татом треба поговорити. Завтра піцу замовимо. Іди.

Ігор сидів у кімнаті і думав, що десь він зробив помилку. І піци він не хоче. Точніше, хоче. Тієї, що Рита сама пече. З мʼясом і помідорчиками, тонку і хрумку. І взагалі, мачуха якась… Тепла й рідна, чи що.

А мама виявилася зовсім чужою. Незнайомою. Не збігалася з картинкою, намальованою в голові.

Він подзвонив Насті:

– Що робите?

– Нічого особливого. Сукню вшивали. Скоро спати ляжемо. А ти?

– Заберіть мене, га? – попросив Ігор.

– Давай завтра. Після школи.

– Та тут таке. Заберіть зараз…

– А не треба було репетувати «мама-матуся». От сиди там тепер.

– Що там? – почув Ігор голос Рити.

– Забрати його просить.

– То хай виходить. Я зараз по нього підійду. Будинки ж поряд.

– Ура! – тихенько сказав Ігор.

На кухні Лариса говорила, кокетуючи:

– Я не вірю, що ти не хочеш згадати минуле. Ну, Вадиме! А нам було так добре разом.

– Не хочу, – брехав Вадим, тремтячими руками утримуючи надто активну Ларису подалі від себе. – Ларисо, поводься нормально. Ти наче до дітей приїхала? Ось і все. А до мене не лізь.

Він би здався і поступився їй – вся сутність Вадима наполягала на цьому, але тоді він втратить Риту. Найкращу дружину на всій планеті.

– Господи, допоможи встояти! – аж подумав він.

– Тихо! Що за шурхіт?

– Немає ніякого шурхоту… Ну, Вадиме!

– Так, я тобі кажу!

Він вийшов і почув щось у коридорі. Увімкнув світло і виявив Ігоря, який взувся у темряві. Поруч стояв рюкзак.

– І куди це ти? – строго запитав батько.

– Та там… Цей… До Рити, коротше.

– Одинадцята година вже!

– Вона зустріне. Ну, ми вже домовилися.

Лариса вийшла в коридор і подивилася на сина. Ігор шморгнув носом і відвів очі. Вадим зітхнув, узяв із вішалки куртку й ключі. Взувся.

– Та ви жартуєте всі, чи що?! – вигукнула Лариса.

– Вибач, – знизав плечима Вадим і вони з Ігорем вийшли з квартири, зачинивши двері.

Лариса повернулася на кухню, налила собі ігристого, задиміла. Згасло світло.

Вона дивилася у вікно, як ідуть Вадим з Ритою, а Ігор іде між ними. Дивно…

Лариса думала, що хоч він їй зрадів. Даремно вона все це затіяла. Треба було їхати відпочивати на тропічні острови, як і планувалося. У неї всього тиждень, а потім знову зйомки. Шість днів на тиждень. Це її життя, і воно влаштовує Ларису.

У Рити вдома всі потихеньку вгамувалися і розійшлися по кімнатах. Вадим почав щось їй говорити, але вона зупинила його.

– Стривай. У мене на нервах гул якийсь у голові. Зараз я трохи заспокоюся, і поговоримо.

– Ну, ти ж нічого не подумала?

– Подумала.

– Як ти могла?

– Але ж ти не прийшов після роботи, як обіцяв?

– Мені просто треба було її побачити. Не більше.

– Т-с-с. Я зрозуміла. Зараз дітей перевірю, і повернуся.

У дверях Рита зупинилася і обернулася:

– І що? Жива твоя велика любов до неї? – з іронією запитала вона.

Вадим посміхнувся. Він сьогодні зрозумів одну важливу річ. Виявляється, не завжди велике кохання – це важливо. Іноді воно просто тінь. Тінь минулого. Хто звертає увагу на тіні? Та ніхто! Вони просто є. І вони нічого не означають.

Рита зайшла до дітей. Настя рівно дихала. Вона поцілувала її в щічку і поправила ковдру. Підійшла до Ігоря і стрепенулася: очі звикли до темряви, і Рита побачила, як хлопчик дивиться на неї в цій темряві.

– Ти чого? Налякав мене. Спи!

Рита потягла ковдру. Ігор перехопив її руку й прошепотів:

– Пробач мені. Я думав, що ти не рідна. А виявилося, що це все нісенітниці.

– Спи! Пізно вже…

Вона нерішуче нахилилася, поцілувати Ігоря в щоку, і почула:

– Я обов’язково навчуся. Обіцяю.

– Що навчишся?

– Називати тебе мамою…

КІНЕЦЬ.