Я терпіти не можу, коли хтось бере мої речі без дозволу. Коли поступила навчатися, мене поселили в гуртожиток. Я чула різні історії про це місце й знала, що без крадіжок не обійдеться. Перший місяць життя було спокійне. Я жила в кімнаті з ще однією дівчинкою з першого курсу.

Ми навчалися в паралельних групах, але спілкувалися вкрай рідко.

Звали її Лариса й вона постійно брала мою улюблену чашку. Мені її батьки подарували на випускний. Не те щоб я була жадібною, просто Лара мала свою, то чому брати чуже.

Одного разу дівчина її ледь не розбила. Тоді я насварилася на неї й попросила більше не чіпати мої речі.

Я думала, що до співмешканки дійшло, але помилилася. Наступного ранку я не мала в чому заварити чаю, бо Лариса знову взяла мою чашку. Оскільки дівчина не розуміла по-хорошому, довелося її провчити.

Після вихідних днів повернулася в гуртожиток не з порожніми руками. Попросила мами спакувати мені з собою червоної перчиці. Звечора натерла ободок чашки перчицею та ще й не забулася змінити цукор на сіль. Вранці замість будильника спрацювала «сирена» Лариси.

Вона взяла мою чашку, зробила собі каву й коли почала пити, відчула сильне печіння. Мало того, кава виявилася зовсім не смачною, бо замість цукру дівчина додала солі.

З того часу, сусідка по кімнаті не бере мої речі без дозволу. Чашку я декілька разів відмивала, щоб вивести залишки перчиці. Можливо хтось скаже, що це надто жорстоко та найголовніше – дієво.

КІНЕЦЬ.