Я народилася у місті та прожила усе своє життя тут. Таких, як я називають діти асфальту. Батьки ніколи не примушували мене до сільської роботи. Єдине що ми приїжджали до бабусі та дідуся на свята. Це було просто незабутньо. Улітку ми вечеряли на вулиці, зимою брали з братом санчата та йшли на гірку кататися. У місті таких гірок немає, та й снігу стільки немає. Та й взагалі тут тихо та спокійно не те, що у місті.

Згодом я вийшла заміж та у нас народилася донька. Коли дідуся з бабусею не стало будинок перейшов мені у спадок. Я не знала, що мені з ним робити, тож ми приїжджали сюди відпочивати. На городі я нічого не саджала, просто збирали яблука та сливи в саду. Привозили додому та потім усю зиму мали запаси вітамінів.

Коли донька зібралася заміж я запропонувала чоловіку переїхати жити у село. Дуже вже мене манило сільське життя. Хотіла, щоб донька проживала у нашій квартирі. Я вже давно працюю віддалено, уявляла, як сидітиму з ноутбуком на вулиці та насолоджуватимусь природою навколо.

Чоловік часто їздив на заробітки та вдома бував мало, тож йому зовсім не принципово де жити. Його батьки з села та Орест був не проти переїзду.

Ми поїхали оглянути будинок та скласти план ремонтних робіт. Будинок було збудовано на славу, тож він потребував лише косметичного ремонту. Потрібно було ще привести до ладу подвір’я.

Через тиждень ми з донькою та зятем приїхали до нашого нового дому для того, щоб розпочати роботи. У нас разом робота клеїлася та ми швидко привели до ладу двір, потім взялися за сам будинок. У мене була відпустка, чоловік на роботу мав їхати лише через тиждень, тож донька з зятем поїхали додому, а ми залишилися. Спільними зусиллями з Орестом ми завершили ремонт вдома та не могли намилуватися нашою оновленою домівкою.

На наступні вихідні ми вирішили зробити невеличке новосілля. Приїхали донька з зятем та ми почали накривати стіл на вулиці. Через паркан до нас почав заглядати наш сусід. Підійшов познайомитись. Чоловіка звали Віталій Петрович. Йому було 60 років. На перший погляд, наш сусід здався нам приємним співрозмовником та ми запросили його до столу. Потрібно ж налагоджувати стосунки з новими сусідами.

Віталій Петрович з радістю прийняв запрошення та цілий вечір розповідав про своє життя. З’ясувалося, що він давно вже розлучився з дружиною, переїхав сюди, почав нове життя. Коли наш сусід почув про те, що Орест працює за кордоном та часто його не буде вдома, почав неоднозначно на мене дивитися.

Я помітила, що під столом він намагається дотягнутися рукою до мого стегна. Це мені дуже не сподобалось та я почервоніла, а потім попросила Ореста помінятися зі мною місцями.

Згодом розповіді Віталія Петровича почали уже нас втомлювати та ми почали позіхати. Був уже пізній вечір та Орест недвозначно натякнув сусіду, що наше застілля підійшло до завершення.
Я не розповіла чоловіку про поведінку Віталія Петровича, мені було соромно та я боялася, що чоловік міг подумати, що це я його спровокувала.

Наступного дня, як тільки ми прокинулися, Віталій Петрович вже чергував біля нашого паркану, запитував коли можна прийти знову до нас у гості. Орест сказав, що ми сьогодні зайняті.

– А завтра? – ніяк не міг заспокоїтись настирливий сусід.

– Завтра теж, – відповів йому мій чоловік, – і взагалі, не приходьте до нас більше.

Віталій Петрович щось там кричав про те, що ми погані сусіди та що він до нас з щирим серцем та його ніхто не слухав.

КІНЕЦЬ.