Ніна виглядала у вікно й бачила, як таксі під’їжджає до під’їзду. Серце завмерло — Тамара Василівна приїхала. Чоловік Ігор уже кілька днів повторював про візит матері, але точної дати так і не назвав.

Ремонт ванної

— Мама приїде ненадовго, — казав чоловік. — Їй треба трохи підлікуватися в місті, у нас лікарі кращі.

Ніна кивала, розуміючи — заперечувати марно. За вісім років шлюбу вона засвоїла просте правило: думка Тамари Василівни завжди була вирішальною в їхній родині.

Свекруха увійшла до квартири, оглянула передпокій і скривилася.

— Привіт, Ніночко, — сухо привіталася літня жінка. — Ігорю, допоможи мені з сумками.

Тамара Василівна оглядала помешкання сина з виглядом ревізора. Двокімнатна квартира здалася їй недостатньо просторою для комфортного життя.

— Де я буду спати? — прямо запитала.

— У вітальні диван розкладається, — запропонувала Ніна.

— На дивані? — Тамара Василівна підняла брову. — У моєму віці? У мене спина болить.

Ігор поспішив усе виправити:

— Мамо, ти спатимеш у спальні, а ми з Ніною — на дивані.

Ніна відкрила рота, щоб заперечити, але чоловік похитав головою — не зараз.

До вечора з’ясувалося, що у Тамари Василівни особливі вимоги до харчування. Під час вечері свекруха відсунула тарілку з рагу.

— Мені не можна цибулю, — категорично заявила. — І моркви краще не класти, шлунок не приймає.

— Вибачте, Тамаро Василівно, я не знала, — вибачилася Ніна.

— Тепер знаєш, — відрізала свекруха. — Сподіваюсь, завтра буде нормальна їжа.

Після вечері Ніна прибрала посуд і сіла подивитися вечірні новини. Тамара Василівна вийшла зі спальні в домашньому халаті.

— Вимкни телевізор, — зажадала. — Мені потрібна тиша після восьмої вечора. Серце не спокійне.

Ніна глянула на годинник — була половина восьмої.

— Але передача тільки почалася, — несміливо заперечила.

— А мені яке діло до твоїх передач? — Тамара Василівна взяла пульт і вимкнула телевізор. — Здоров’я важливіше за розваги.

Ігор промовчав, втупившись у телефон.

Вранці Ніна встала о пів на сьому, щоб приготувати сніданок. Пам’ятала про вимоги свекрухи — жодної цибулі, чай неміцний, хліб тільки вчорашній.

Тамара Василівна з’явилася на кухні рівно о восьмій.

— Що на сніданок? — поцікавилась, сідаючи за 

— Сирна запіканка і чай, — відповіла Ніна, ставлячи тарілку перед свекрухою.

Літня жінка скуштувала запіканку і скривилася.

— Суха якась. І цукру мало. Ігор любить солодше.

Ніна стиснула зуби. Ігор взагалі не їв сирні страви, віддаючи перевагу бутербродам із ковбасою.

— Наступного разу врахую, — пообіцяла.

— Сподіваюся, — зітхнула Тамара Василівна. — Ігор звик до домашньої їжі. У мене завжди все було смачно.

Після сніданку свекруха пішла у ванну кімнату. Ніна чекала на свою чергу півтори години. Тамара Василівна приймала ванну, робила маски, приводила себе до ладу.

— Тамаро Василівно, можна я швиденько вмиюсь? — постукала у двері Ніна. — Мені на роботу.

— Почекай трохи, закінчую, — пролунало з-за дверей.

Ще пів години очікування. Ніна запізнилася на роботу на годину.

Увечері ситуація повторилася. Вечерю довелося готувати окремо для свекрухи — без спецій, овочі відварні, м’ясо на парі. Для Ігоря Ніна приготувала звичні котлети з картоплею.

Найкращі ресторани біля мене

Ремонт ванної

— Чому синові одне, а мені інше? — обурилася Тамара Василівна.

— У вас особлива дієта, — нагадала Ніна.

— А в нього що, залізний шлунок? — не вгавала свекруха. — Теж має харчуватись правильно.

Ігор глянув на тарілку з відвареною куркою та капустою.

— Мамо, я звик до звичайної їжі, — обережно сказав.

— Звик до неправильного, — поправила Тамара Василівна. — Дружина має слідкувати за здоров’ям чоловіка.

Наступного дня програма повторилася. Тамара Василівна зранку зайняла ванну кімнату, вимагала особливий сніданок, а ввечері влаштувала сцену через шум від пральної машини.

— У селі такого гуркоту немає, — скаржилася свекруха. — Голова тріщить від вашої техніки.

— Але білизну треба прати, — заперечила Ніна.

— Пери вдень, коли мене немає вдома, — розпорядилася Тамара Василівна.

— Вдень я на роботі, — терпляче пояснила Ніна.

Найкращі ресторани біля мене

Ремонт ванної

— Значить, у вихідні, — відрізала свекруха.

Тиждень перетворився на кошмар. Ніна вставала о шостій ранку, готувала спеціальний сніданок, чекала на ванну спізнювалася на роботу. Увечері — дві різні вечері, прибирання в повній тиші, раннє вимкнення телевізора.

Ігор удавав, що нічого особливого не відбувається. Коли Ніна намагалася поговорити з ним наодинці, він відмахувався.

— Мамуся просто звикла до порядку, — виправдовувався. — Потерпи трохи.

— Скільки трохи? — питала Ніна.

— Ну, місяць-півтора. Може, два, — невизначено відповідав Ігор.

Через два тижні терпіння Ніни почало закінчуватися. Особливо після інциденту з супом.

Ніна приготувала овочевий суп без цибулі й спецій, як вимагала свекруха. Тамара Василівна скуштувала першу ложку й скривилася.

— Що це за бурда? — обурилася літня жінка. — Солі немає, смаку жодного.

Ремонт ванної

— Ви ж просили без солі, — нагадала Ніна.

— Я просила без цибулі, а не перетворювати їжу на воду, — відрізала свекруха. — Не вмієш готувати — не берися.

Ніна відчула, як обличчя горить від приниження. Ігор мовчки доїдав суп, уникаючи погляду дружини.

Увечері того ж дня свекруха вирішила влаштувати генеральну перевірку квартири.

— Ніночко, — покликала Тамара Василівна. — Ідіть сюди.

Ніна увійшла в спальню й побачила, як свекруха проводить пальцем по поверхні тумбочки біля ліжка.

— Пил, — констатувала Тамара Василівна, показуючи брудний палець. — У кутах павутина. Це як розуміти?

— Я ж учора прибирала, — виправдовувалась Ніна.

— Погано прибирала, — відрізала свекруха. — У моєму домі такого безладу не було. Ігорчик звик до чистоти.

— Тамаро Василівно, я працюю допізна, втомлююсь, — спробувала пояснити Ніна.

— Втомлюєшся? — здивувалася свекруха. — А домашні обов’язки хто має виконувати? Чоловік?

— Ми ділимо хатні справи порівну, — сказала Ніна.

— Який жах, — похитала головою Тамара Василівна. — Змушуєш сина по дому працювати. Соромно має бути.

Наступного ранку Ніну розбудили звуки з кухні. Тамара Василівна вже встала й готувала сніданок сама.

— Доброго ранку, — привіталась Ніна.

— Що в ньому доброго? — буркнула свекруха, не відриваючи погляду від сковорідки. — Довелося самій вставати, готувати. Де господиня в домі?

— Я тут, — розгублено відповіла Ніна.

— Тоді чому не готуєш сніданок сину? — Тамара Василівна обернулася до невістки. — Лінива? Старших не поважаєш?

Ніна відчула, як її терпіння остаточно луснуло.

— Я не лінива, — тихо сказала. — Просто втомилась постійно підлаштовуватись під чужі вимоги.

— Чужі? — обурилася Тамара Василівна. — Я мама Ігорчика, отже, і твоя мама. А матерів потрібно поважати.

У цей момент на кухню зайшов Ігор, потягуючись після сну.

— Що тут відбувається? — спитав чоловік, побачивши напружені обличчя жінок.

— Твоя дружина не хоче виконувати елементарні обов’язки, — поскаржилася Тамара Василівна. — Лінується, грубить, поводиться неповажно.

Ігор подивився на Ніну з докором.

— Ніно, що сталося? Мама має рацію, треба більше старатись.

— Більше старатись? — перепитала Ніна. — Я встаю о шостій ранку, готую окремі сніданки, чекаю півтори години ванну готую різні вечері…

— Встань раніше, приготуй мамі сніданок, — перебив Ігор. — Не ганьбися, ти жінка.

Ніна дивилася на чоловіка й не впізнавала його. Вісім років спільного життя, взаємна підтримка, рівноправ’я — усе зникло в присутності свекрухи.

— А ти не забув, чия вона мати? — тихо спитала Ніна.

Ігор розгубився від неочікуваного питання.

— Як чия? Моя мати, — відповів.

— Саме так, — кивнула Ніна. — Твоя мати. Варіть собі кашки один одному.

Жінка розвернулась і вийшла з кухні, залишивши Ігоря й Тамару Василівну в розгубленості. Чоловік розгублено подивився на матір, потім на двері, за якими зникла дружина.

— Що з нею? — пошепки спитав Ігор.

— Розперезалася зовсім, — обурилася свекруха. — Бачиш, як себе поводить? Повне зневажання.

Ігор невпевнено кивнув, але в глибині душі розумів — щось кардинально змінилося.

Наступного ранку Ігор прокинувся о пів на восьму. Звичного звуку кавоварки не було чути. На кухні панувала тиша. Ніна лежала у вітальні на дивані, читаючи книжку.

— Нін, сніданок не готовий? — обережно запитав чоловік.

— Ні, — коротко відповіла дружина, не відриваючись від сторінки.

— А чому?

— Бо я не встала готувати, — спокійно пояснила Ніна.

Ігор почухав потилицю. За вісім років шлюбу такого не траплялося. Ніна завжди вставала першою, готувала сніданок, будила чоловіка.

Зі спальні долинув незадоволений голос Тамари Василівни:

— Ігорчику! Де мій чай? Мені треба в ліжко принести!

Чоловік заметався між вітальнею і спальнею, не знаючи, що робити.

— Ніно, мама просить чай, — попросив.

— Хай просить, — незворушно відповіла дружина, перегортаючи сторінку.

— Але хто ж приготує?

— Той, хто хоче чаю, — запропонувала Ніна. — Логічно ж.

Ігор пішов на кухню в повній розгубленості. Відкрив шафки, намагаючись знайти потрібні продукти. Де крупа? Де цукор? За роки шлюбу Ігор звик, що все готове з’являлося на столі без його участі.

— Ігорчику! — знову закричала Тамара Василівна. — Я чекаю!

— Зараз, мам, — озвався син, гарячково шукаючи заварку.

Через пів години Ігор приніс матері чашку каламутної рідини, що віддалено нагадувала чай.

— Це що таке? — скривилася свекруха, куштуючи напій.

— Чай, — невпевнено відповів Ігор.

— Гіркий і холодний, — констатувала Тамара Василівна. — А де цукор?

— Забув покласти, — зізнався син.

— А сніданок де?

— Готую, — збрехав Ігор, повертаючись на кухню.

Чоловік поставив каструлю з водою на плиту, насипав вівсяні пластівці. Процес варіння каші виявився складнішим, ніж він думав. Ігор не знав пропорцій, часу варіння, солити чи ні.

Через двадцять хвилин на столі стояла тарілка сірої маси, яку з натяжкою можна було назвати кашею.

— Мамо, сніданок готовий, — покликав Ігор.

Тамара Василівна вийшла зі спальні в халаті, сіла за стіл і скуштувала кашу.

— Сира! — обурилася літня жінка. — І з грудками! Що це за неподобство?

— Я старався, — виправдовувався Ігор.

— Де Ніночка? Нехай переробить, — зажадала свекруха.

Ігор глянув у бік вітальні, де дружина продовжувала читати книжку.

— Ніно, можеш допомогти з кашею? — попросив.

— Кажуть, варіння каші зближує, — спокійно відповіла Ніна, не піднімаючи очей. — От і зближуйтеся.

Тамара Василівна встала з-за столу й пішла до невістки.

— Ти що собі дозволяєш? — обурилася свекруха. — Я літня жінка, хвора!

— Ігор теж доросла людина, — незворушно відповіла Ніна. — Здатен приготувати їжу рідній матері.

— Але ж ти — господиня в домі!

— Господиня, але не прислуга, — поправила Ніна. — Різниця є.

Ігор відчував, як ґрунт іде з-під ніг. Дружина, яка вісім років без нарікань виконувала всі хатні обов’язки, раптом стала чужою.

— Нін, що відбувається? — розгублено спитав чоловік. — Ми ж родина.

— Родина — це коли всі поважають одне одного, — відповіла Ніна, закриваючи книжку. — А не коли одні командують, а інші виконують.

— Але ж мама — гостя!

— Гостя, яка живе тут уже три тижні й встановлює правила, — уточнила Ніна. — Цікава гостя.

Тамара Василівна надулася й пішла до спальні, грюкнувши дверима.

Наступні дні стали випробуванням для Ігоря. Чоловік намагався поєднувати роботу з приготуванням сніданків і вечерь. Каша виходила то рідкою, то грудкуватою, чай — гірким або холодним.

— Синочку, я не можу це їсти, — жалілася Тамара Василівна. — Шлунок не приймає.

— Мамо, я вчуся, — виправдовувався Ігор.

— А навіщо вчитися, якщо є дружина? — дивувалась свекруха.

Але Ніна залишалася непохитною. Готувала лише собі, прибирала лише за собою, займала  ванну кімнату за потребою.

За тиждень Ігор остаточно вибився з сил. Робота, готування, прання, прибирання — усе навалилося одночасно.

— Ніно, давай поговоримо, — попросив чоловік одного вечора.

— Говори, — погодилась дружина, не відриваючись від телевізора.

— Що ти хочеш від мене?

— Поваги, — просто відповіла Ніна.

— Я тебе поважаю, — заперечив Ігор.

— Коли ти востаннє питав мою думку щодо візиту твоєї мами? — поцікавилася дружина.

Ігор замислився. Справді, рішення ухвалювалося без урахування думки Ніни.

— Але ж вона хвора, — спробував виправдатись.

— Хвора — значить, усі мають стати слугами? — уточнила Ніна.

— Не слугами, просто допомогти.

— Допомагати має син, а не дружина сина, — поправила Ніна. — Тамара Василівна народила тебе, а не мене.

Ігор відчув, що аргументи закінчились.

— А якщо мама залишиться надовго?

— Тоді ти довго за нею й доглядатимеш, — спокійно відповіла Ніна.

Наступного тижня Тамара Василівна повідомила, що її самопочуття покращилось, і вона може їхати додому.

— Ігорчику, проведи мене на вокзал, — попросила свекруха.

— Звісно, мамо, — погодився син.

Перед від’їздом Тамара Василівна підійшла до Ніни.

— Ти погана дружина, — заявила літня жінка. — Не вмієш поважати старших.

— Я вмію поважати тих, хто поважає мене, — відповіла Ніна.

— Ігорчик заслуговує на кращу жінку.

— Можливо, — погодилася Ніна. — Як і я заслуговую на кращого чоловіка.

Тамара Василівна фиркнула й вийшла з квартири.

Увечері Ігор повернувся з вокзалу. Квартира здавалася незвично тихою після трьох тижнів постійної присутності свекрухи.

— Нін, — покликав чоловік.

— Що? — озвалася дружина з кухні.

— Мама поїхала.

— Бачу, — кивнула Ніна, помішуючи суп.

— Ти готуєш? — зрадів Ігор.

— Собі готую, — уточнила дружина.

— А мені?

— А ти що хочеш? — спитала Ніна, повертаючись до чоловіка.

Ігор розгубився від простого запитання.

— Хочу, щоб усе було як раніше, — чесно зізнався.

— Як раніше вже не буде, — повідомила Ніна. — Я зрозуміла, що можу жити інакше.

— Інакше — це як?

— Поважаючи себе, — відповіла дружина. — Три тижні я не готувала сніданки, не прибирала за дорослими людьми, не підлаштовувалась під чужі примхи. І знаєш що? Мені сподобалося.

Ігор усвідомив — дружина більше не буде колишньою покірною жінкою.

— А що тепер буде? — спитав чоловік.

— Тепер ми домовляємося, — запропонувала Ніна. — Про все. Про гостей, про домашні справи, про взаємну повагу.

— А якщо я не погоджуся?

— Тоді сам варитимеш кашу, — усміхнулася Ніна. — Навички вже є.

Ігор подивився на дружину й уперше за багато років побачив у її очах упевненість. Ніна більше не була тихою виконавицею чужих бажань. Вона знайшла свій голос — і не збиралась його втрачати.

У квартирі знову зазвучав голос Ніни — з повагою до себе й вимогою поваги від інших.