Максим стояв перед нею на колінах, а вона сиділа, закривши обличчя руками й плакала ридма.

– Віка, розумієш, ну так вийшло … вибач. Пам’ятаєш? Пам’ятаєш… Тоді, коли ми ще тільки почали зустрічатися, ми вирішили…що якщо хтось раптом зустріне іншу людину, то ми просто відпустимо один одного, ну пам’ятаєш?

– Макс, – Віка плачучи дивилася на чоловіка, – нам тоді було по чотирнадцять. А тепер по тридцять, ми з тобою сім років одружені…

– Віка … Вона зможе мені подарувати дитину, вона мені сказала …

Віка знову заплакала, як дитина.

– Ну, Вііік, нуу блін. Я не можу тебе обманювати, було б краще, якби я завів інтрижку на стороні? Я принизив би цим і тебе, і себе … Дитина, малюк … вона мені обіцяла.

– Іди, чуєш? Зараз же йди з мого життя, з мого серця…

Дитина … це те, що хотіла Віка найбільше на світі … Такого ж милого синочка, або доньку, як Макс.

Віка за два тижні поїхала до мами. Ніхто не вірив, що це серйозно.

Свекруха зі свекром не хотіли її відпускати, сестра Макса, Оленка, плакала ридма і лише дружина старшого брата Макса, Інна, кривила губи в усмішці.

– Ну що, – заспівала Інна, – не такий вже й гарний твій Макс, не такий, як ти його звеличувала, дивитися на тебе було гидко.

Віка не знала і не розуміла, чому така ненависть, звідки вона раптом взялася в Інни?

Лише потім дізналася, що пішов Макс до молодшої сестри Інни… до Аліси.

Ніхто не вірив, ні друзі, ні родичі – всі стверджували про якусь кризу семи років, а Віка знала, що це все… вона не пробачить, хоч і чекала на диво.

Чекала, що він приїде, стане, притулившись до одвірка, покличе її, обійме і скаже, що це був сон, поганий сон. Але цього не сталося.

Попри всі вмовляння, Віка, немов у гарячці, звільнилася з роботи, та поїхала до батьків. Вона заборонила собі думати про Макса, згадувати про нього.

Це сильні жінки можуть бути такими вольовими, потоваришувати з колишнім чоловіком, з його новою дружиною. Віка не була такою.

Вона була звичайною, трохи слабкою, трохи плаксою. Тому й поїхала, щоб не рвати собі душу та не плакати щоразу від болю та образи. З колишніми родичами Віка теж припинила спілкуватися.

Вони зустрілися за п’ять років…

У місті її сімейної поразки залишалася квартира, яку відписали улюбленій онуці дідусь із бабусею. Тато Віки давно забрав своїх батьків ближче до себе. А Віка вийшла заміж за Макса, тож квартира тоді й залишилася молодим.

Коли Макс зізнавався їй, що йде до іншої, він пішов без нічого. Не взяв ні меблів, взагалі нічого зі свого одягу.

Віка якийсь час через це ще й сподівалася на його повернення, думала, прийде, ну з ким не буває, він же нічого не взяв…

Коли зрозуміла, що ні, тоді й вирішила розлучитися, хоч би як це не було боляче.

Минуло п’ять років. Тато запитав Віку, чи не хоче вона якось розпорядитися спадщиною дідуся та бабусі.

– Треба продати квартиру, доню, ніхто не буде там уже жити, ти можеш тут купити більшу…

Віка відмовчувалась, але…

Але ніяк не могла насмілитися приїхати туди, де була щаслива, а вона була щаслива, навіщо говорити неправду.

…Все ж таки вона наважилася і поїхала, взявши з собою Мишка.

Віка показувала синові місця, де вона проводила дитинство, коли приїжджала у гості до бабусі.

– Мамо, а ми попити не взяли.

– Точно, ходімо, он крамниця нова відчинилася, саме подивимося.

Віка пішла по одному ряду, а Мишко по іншому.

Вона відразу його впізнала, Максим стояв спиною до неї й уважно вивчав етикетку на пляшці червоного, а Віка задихнулася від якогось припливу ніжності, ностальгії, та ще чогось…

Вона хотіла пройти повз, тихо і непомітно, але він ніби відчув її, озирнувся і…

– Віка?

– О, Макс привіт.

– Віка, нічого собі, ти стала краще в тисячу разів, ніж була, хоча здавалося б куди вже краще.

У Віки бухало серце, скрізь, по всьому тілу…

Вони мило заговорили, проте, кожен розумів незручність моменту.

– Червоненьким балуєшся?

– Та у колеги день народження, а я … я, ти ж знаєш, нічого не розумію в цьому, – Макс кивнув на полицю з пляшками, – ось стою і розмірковую, як би не облажатись.

Віка хотіла щось відповісти, але тут підбіг Мишко і вона відвернулася на сина.

Макс змінився в обличчі, глянув на Мишу.

– Твій?

– Ага, Мишко.

– Мишко?

– Ну так, а в тебе хто?

– А де ти його взяла …

Наче не чуючи Віку, продовжував Макс.

– Як де? Виносила, та на світ божий привела, як і всі…

– У сенсі привела? Від кого?

– Від чоловіка, Максе. Що за дурне питання?

– Ти заміжня?

Віка не встигла відповісти, Мишко показав дві пляшки води.

– Синку, ця вода з малиною, тобі ж не можна! Вибач, Максе, нам треба бігти, слухай … я приїхала продати квартиру, там меблі, речі, якщо щось потрібно, приїжджай, забирай.

– Я ще пару днів буду тут, з рієлтором справи вирішимо…

Макс махнув рукою й одвернувся.

Його чомусь зачепило те, що Віка такий добрий вигляд має, що вона, мабуть, вийшла заміж, що у неї дитина, що вона така гарна, така рідна – і така далека.

Макса це дуже … розлютило.

Хлопчик вже великий. Напевно, був у неї хтось, бо не встигла виїхати й вискочила швидше за цього заміж…а вони ще…його звинувачували…а вона…зрадниця.

Настрій у Макса зіпсувався, він сам не розумів чому. Чи тому, що побачив колишню дружину щасливою та спокійною? Дивно, народила дитину … а з ним сім років … Макс взяв першу пляшку, що трапилася.

Дорогою Максим передумав їхати, куди збирався, подзвонив матері та сказав, що зараз приїде.

– Що сталося, Максе? Ви посварилися з Алісою?

– Мамо, я ні з ким не сварився, що я не маю права заїхати в гості до батьків?

Все ж таки матері вдалося витягнути з Макса, що він зустрів колишню дружину з дитиною. Та звичайно розповіла Олені.

Олена буквально увірвалася у квартиру до Віки.

– Віка, ну як так? Зникла, не дзвониш, не пишеш! Ну гаразд Макс, ми-то до чого?

Колишня сестра чоловіка тараторила не перестаючи, і замовкнути її змусила лише поява Мишка.

– Який чудовий малюк, твій, Віко.

– Так.

– Слухай, а може і добре, що ви тоді…, вибач звичайно … Але багато ж таких випадків, коли ось живуть чоловік з дружиною, роками, дітей немає, потім розходяться і бах …

Оленка все така ж базіка, – усміхаючись думала Віка, – чого вона боялася, все ж добре…

Макс був не в настрої, він знову лежав на дивані у батьків і дивився в стелю. Зустріч із колишньою дружиною ніяк не йшла у нього з голови, хоча пройшов уже місяць.

– Мамо.

– Що?

– Я не хворів у дитинстві на якісь шалені хвороби?

– Ну … краснухою, на вітрянку хворів … А так … ні, більше не згадаю, а що трапилося?

– Нічого.

– Чи я не бачу? Другий день додому не їдеш … Що сталося?

– Та нічого, мамо … У Віки є дитина, розумієш? Дитина, а в мене немає… ми з Алісою вже стільки часу разом, а дітей немає… мамо.

– Немає дітей! І з Вікою, сім років прожили, не було дітей, а тут бах … зі мною розійшлася і дитина з’явилася.

– Максим, – мама сіла й опустила руки, – ти що … ти думаєш, що це ти … що ти не можеш мати дітей?

– Так, мамо … це я, ваш син, такий весь безглуздий …

У кімнату вийшла Олена, подивилася на матір, на почервонілого батька, на брата, що сидів з опущеною головою.

– Це тобі за те, що ти Віку образив.

– Олено, – скрикнули відразу батько і мати.

– Що, Олено, що Олено? Він і від Аліси тієї гуляє, як собака, вона тому й дитину не хоче.

– Що?

– Що чув! А діти … не хотіла тобі говорити … є в тебе дитина, ось.

Олена показала телефон, де вони сидять обійнявшись з хлопчиком.

– Ну і що? – Запитав Макс, – що ти мені показуєш, це син Віки, я їх у крамниці бачив.

-Справді? І з першого разу запам’ятав чужу дитину? Побачивши мигцем? Навіщо це тобі?

– Чи може тому, що ви з Мишком одне обличчя, га брате? Тільки не кажи мені, ніби ти не зрозумів, що це твій син…

– Олено … – мати сіла на стілець.

– Мамо, що Олена, що Олена! Я нікого не обманювала і не обманюю, я дружин в положенні не міняла на коханок.

– А, де Віка, – схаменувся батько, – треба її запросити до нас, треба…

– Олено, ти впевнена, що дитина Макса?

– Мамо, я розумію твоє бажання захищати дорослу дитинку, але ти ж любила Віку, як дочку…

– Олено, до чого тут любила, Віка доросла людина, вона…

– Я ходила до Віки, тоді, коли вона приїжджала, ми говорили з нею. Коли на кухню зайшов Мишко, я втратила мову, не знаючи, як цей бовдур не міг зрозуміти, що перед ним його син.

– Мишко, привітайся, – веліла йому Віка, – а я стояла і дивилася на нього, як на диво якесь.

– Здрастуйте, – сказав малюк і подивився на мене очима Макса, – а ви хто?

– Я так розумію, що я твоя тітка…

– Я запевнила Віку, що зрозуміла тепер, чому вона так швидко поїхала і не хотіла ні з ким із нас спілкуватися. Але, я не мала рації, бо Віка тільки у батьків дізналася, що при надії, коли їх уже розлучили…

– Якийсь там друг її батька допоміг, щоб Мишка не записували на Макса, хоча її й вмовляли … Але Віка так захотіла.

– Віка незаміжня, але Макса не пробачить … Просила не говорити про Мишка, бо ще Макс скаже, що вирішила його повернути. У неї є друг, але заміж виходити не хоче – боїться зради.

Занадто любила одного цапа…

– Олено … І ти мовчала? Знала, та мовчала?

– А ви не питали … Ви ж знали, що я до Віки ходила, знали, що вона з дитиною приїхала … Мамо, всі винні, що так сталося. Ти ж бачила, бачила, що він фліртує з Алісою, помічала ж, що Інка тягає свою сестрицю до нас.

– Тату, ти своїм мовчанням теж потурав тому, щоб ваш Макс зраджував законну дружину.

– Вона зрозуміла, зрозуміла, що ми всі зрадники! Навіть я, хоча мені на той момент було всього тринадцять років.

– Тому й не хотіла мати з нами нічого спільного! І з тобою, братику!

– Віка, вибач, я все їм розповіла, вибач, – сказала телефоном Олена.

– Та нічого страшного, я … чого мені чекати?

– Ну ти ж знаєш Макса, одержимий тепер ідеєю спілкування з сином.

– Зрозуміло … Ну що вдієш.

– Ти дозволиш? – Здивовано запитала Олена.

– Звичайно, він же батько.

– Але, чому ж ти раніше не говорила?

– Ніхто не питав, Олено. Гаразд, я не влаштовуватиму маневри. Мишко знає, що його тато – Максим, я розповіла…

– Привіт … Віка.

– Привіт, Максе.

Максим дивився на хлопчика… на сина.

– Привіт …

– Привіт. Ти мій тато?

– Тттак.

Хлопчик кивнув головою.

– Ходімо, – Мишко взяв Максима за руку і повів у кімнату, – я покажу тобі новий “Лего”. Він ще важкий для мене, мені його подарував дядько Вітя. Він пообіцяв, що у вихідні позбираємо, але раз ти приїхав…

– Мишко … дядько Вітя, це хто?

– Мамин друг, – спокійно сказав хлопчик.

Погравши із сином, попивши з ним чай, Макс, стоячи на порозі, дивився на Віку.

– Шансів у мене немає, як я розумію?

Вона похитала головою.

– Навіщо? Через дитину? Так це не серйозно, я не забороняю вам бачиться і буду рада, якщо Мишко буде знати свого тата, бабусю з дідусем.

– Тільки вибач, але ні Інну, ні твою Алісу, моя дитина бачити не буде.

– Якщо раптом ти вирішиш, що тобі це не треба, дай одразу знати. Грати почуттями дитини я тобі не дозволю, гаразд?

-Так …

Максим спілкується з Мишком, бабуся з дідом теж, Оленка природно, вона душі не чує у своєму племіннику.

Максим виконує умову Вікторії. Інна, дружина старшого брата Макса та Олени, не перетинається із племінником чоловіка, Аліса тим більше не горить бажанням.

Максим з Алісою розлучаються, і ні, не Віка тому привід – це назрівало давно.

А Вікторія виходить заміж за Віктора, бо нарешті відпустила минуле, і дала собі обіцянку жити тільки майбутнім.

Ось така сімейна драма зі щасливим фіналом. Мені цікаві будуть ваші коментарі, щодо сюжету. Буду вдячна, якщо поділитеся нею, та поставите вподобайки. Хай вам щастить!