Одна жінка дуже сумувала за сином. Ні, син був живий здоровий, все у нього було добре.

Він просто багато працював, у нього була молода дружина та й нудно з мамою розмовляти. Є дружина, є друзі, є колеги…

Син любив маму, але часу їй не було подзвонити. Буває таке нічого страшного. І мати теж не нав’язувалась – навіщо лізти, якщо у дитини все добре?

Але вона сумувала і сумувала. Працювала медсестрою, допомагала лікувати дітлахів. Дуже любила дітей.

Увечері приходила додому та іноді розглядала фотографії сина Ігорка. Розмовляла з ним тихенько, – така материнська чудасія.

Молилася за нього. І перечитувала повідомлення від сина, – їх небагато було. З Восьмим березня привітання та з днем ​​народження. І картинки до Нового року і до Різдва – у старенькому телефоні.

“Дорога матуся, бажаю щастя та здоров’я, довгих років життя!”, – ось такі повідомлення.

І одного разу ця мама таки зателефонувала синові. Просила вибачення, що турбує. І попросила його заїхати за подарунком – вона йому купила подарунок.

Син говорив; мовляв, навіщо, мамо? У мене є все! Я й так збирався до тебе заїхати, але часу нема. Добре, я заїду, звичайно, але не за подарунком, просто побачити тебе!

То був добрий, по суті, син. Він заїхав за три дні ввечері на хвилинку. І навіть привіз торт. Проходити не став, простягнув торт мамі: “це тобі!”.

Мати теж дала синові подарунок. І він навіть ахнув! Це був дуже дорогий айфон майже останньої моделі, він коштував купу грошей, дуже багато! Це мати накопичувала рік.

Адже вона працювала і ще підробляла. Собі нічого не купувала, економила на всьому, і ось купила сину подарунок. І простягла елегантну коробочку з айфоном.

І радісно так усміхнулася, – вона дуже зраділа, що Ігорьок зайшов нарешті. Обійняла його, поцілувала та простягла подарунок. А потім сказала тихо у відповідь на голосні та здивовані слова сина:

“Це для тебе, Ігорьку. Я, знаєш, трохи захворіла і скоро мене покладуть до лікарні. Ти мені іноді дзвони, добре? А не зможеш зателефонувати, – напиши. А не зможеш написати – надійшли картинку, гаразд? ти візьмеш телефон, – і про мене згадаєш. І цього буде достатньо. Я просто знатиму, що ти про мене згадуєш!”

За тиждень мами не стало, так уже вийшло. А у сина залишився цей дорогий телефон майже останньої моделі, і він плаче, коли бере його в руки.

Щоразу плаче. Бо рідко дзвонив. Рідко писав. І все думав, що ще є багато часу для того, щоб побути разом.

Що завжди можна набрати “мама” і почути рідний тихий голос. Просто треба “мама” знайти в контактах – і мама відповість! Ще багато часу для розмов та для повідомлень.

Не так його багато. І якщо людина не дзвонить, не лізе, не пише, нічим не обтяжує, а ми забуваємо їй зателефонувати чи зайти, – це не означає, що людина завжди буде на зв’язку.

Завжди у мережі. Настане день, коли нам можуть сказати: “абонент не може прийняти ваш двінок”. Навіть якщо у нас найдорожчий і найсучасніший телефон…

Ставте вподобайки та пишіть коментарі, що думаєте з цього приводу?

КІНЕЦЬ.