– Тааак …. Можна дівчину вивезти з села, а село з дівчини – ні, – похитав Андрій головою, дивлячись на Оксану. – Ти навіщо так вирядилася, га? Ти взагалі на роботу йдеш!

– У нас сьогодні приїдуть наші дилери, – почала виправдовуватися Оксана.

– І?

– Директор розпорядився, щоб усі прийшли святково одягненими.

– Правильно, святково! – Чоловік зробив акцент на слові “святково”. – А не вульгарно. Іди, переодягався у свій звичайний одяг.

Оксана сумно подивилася на Андрія, але пішла до спальні.

– І макіяж свій змий, – долинуло до неї. – Ні, ну треба ж! Все доводиться контролювати! – бурчав він.

Оксана зайшла в кімнату, відчинила шафу і подивилася на себе в дзеркало – на неї дивилася симпатична, молода дівчина, одягнена по моді й нічого вульгарного в її одязі точно не було.

Оксана одягла свій звичайний, брючний костюм, потім попрямувала у ванну і вмилася, та знову вийшла до чоловіка.

– Ну от! – на його обличчі з’явилася посмішка. – Зараз я бачу перед собою ділову жінку. Маєш чудовий вигляд!

Оксана посміхнулася.

– Дякую, – сказала вона і вони разом вийшли з дому.

– Нічого собі, чоловік заборонив тобі йти в тій сукні, яку ми разом із тобою обирали? – Оксана бачила, що її колега дуже здивована.

– Так, – відповіла вона, дивлячись на себе в дзеркало і підфарбовуючи вії. Потім вона прибрала гумку, якою збирала волосся у хвіст і воно розсипалося по плечах.

– Як він міг? Це просто злочин якийсь! Не можна ховати таку фігуру і таке волосся. Він напевно боїться, що тебе відведуть у нього, – сказала Марина. – І, до речі, правильно робить.

– Не знаю, що він думає. Так він був проти того, щоб я виходила на роботу, але змирився. Гаразд, – Оксана махнула рукою. – Ходімо.

– Ну, пішли, – сказала Марина.

Поки Оксана йшла до свого робочого місця, вона вигадала план. Потрібно було просто принести на роботу кілька суконь та туфлі, як вона принесла туш та помаду. І все. Тоді вона може одягатися так, як вона хоче, а не так, як велить чоловік.

– І чому я раніше до цього не додумалася, – подумала Оксана.

…Коли Оксана познайомилась з Андрієм, він був іншим. Було видно, що він любить її й приймає таку, якою вона є. Тоді йому подобалося у ній все. Він дбав про неї та беріг і, навіть писав вірші.

І ось, минуло всього п’ять років від дня їхнього весілля і все змінилося. Він став успішнішим. А вона …, а вона стала мамою, і тепер починає свою кар’єру заново.

Рівно о шостій годині вечора Оксана встала зі свого робочого місця: вона знала, якщо затримається, то весь вечір у неї буде зіпсований, бо Андрій почне читати нотації на тему того, що їй не треба було виходити на роботу.

– Ну все, дівчатка, я побігла, – сказала вона, вийшла з кабінету і відразу наскочила на одного з представників дилера.

– Оксано, ось, тримайте, – він вручив їй букет квітів. – Мені було приємно з вами познайомитися.

– Красно дякую, – сказала вона і кинула погляд на годинник.

– Ви квапитесь кудись? Давайте я вас підвезу, – запропонував він.

– Ні, дякую. Мені справді треба поспішати, – Оксана посміхнулася, але зрозуміла, що на автобус вже запізнилася.

– Ну от, я вас і підкину, – юнак був наполегливий.

– Добре, підкиньте, тільки швидше, будь ласка, – сказала вона.

Вони разом вийшли з офісу, потім сіли в машину, й Оксану швидко та з комфортом доставили до дитячого садка.

Жінка переконалася, що її попутник поїхав і помчала в садочок. Там вона залишила букет і подарунок виховательці, змила макіяж, який нанесла вранці на роботі, та прийшла додому в такому вигляді, як і пішла вранці з дому.

– Ну, розповідай, – похмуро кинув чоловік після того, як повернувся додому.

– Що розповідати? – Запитала Оксана. – Як минув день? – Вона була здивована, тому що зазвичай її чоловік не цікавився такими речами.

– Ні! – уривчасто і голосно сказав він. – З ким ти вешталася після роботи!

Оксана зблідла і швидко зачинила двері до кімнати сина.

– Після роботи я одразу поїхала до дитячого садка. Мене довіз туди мій колега, бо я через нього спізнилася на автобус, – Оксана вирішила казати правду, ну майже.

– А що ти так довго робила у будівлі дитячого садка? Навіщо ти взагалі туди пішла, діти ж саме гуляють? – Запитав Андрій.

– Була у туалеті, а що? – Якщо говорити чесно, Оксані стало страшно. Вона зрозуміла, що чоловік стежить за нею, за кожним її кроком.

– А що, так можна? – уже спокійно спитав Андрій.

Оксана знизала плечима.

– Ну …. так …. ми всі люди й у нас у всіх є фізіологічні потреби…..

– Добре, можеш бути вільна. Накладай мені вечерю, – сказав їй чоловік.

Потім Оксану захопили домашні справи та ігри з дитиною і тільки після того, як усі спали, вона змогла приготувати собі чай, сісти за стіл на кухні, та подумати над своїм життям.

– Навіщо він робить це? – думала вона. – Мало того, що змушує носити не зрозумій які речі, хоча сам задивляється на модних дівчаток, киває їй на них і каже, що вони собою займаються, а вона – ні. То він ще й стежить за нею! Прекрасно, просто чудово!

Насправді Оксана вже давно пошкодувала, що вийшла заміж за Андрія. Він же весь цей час знецінював її, та все, що вона робить. Він заявляв їй, що вона неправильно виховує дитину. І що вона взагалі … якась не така.

А тепер ось це!

– Треба збирати гроші та розлучатися, – подумала Оксана і важко зітхнула.

Ішов час. У житті Оксани нічого не змінювалося, крім того, що на неї чоловік навісив узагалі всі обов’язки, й дуже сердився, коли вона щось не встигала зробити.

– Та що ти така невміла! – вибухав він.

– Чому у всіх руки, як руки, а в тебе гаки? – Не ний, у мене голова болить від твоїх голосінь. Це твоє завдання, і я допомагати тобі не буду.

Щодня Оксана приходила на роботу похмурішою за хмару і тільки до кінця робочого дня оживала.

– Він же з’їсть тебе, – сказала їй Марина. – Як ти його терпиш?

Оксана знизала плечима.

– А що мені залишається робити? Куди йти? Та і як? Він же стежить за мною. Тепер я це точно знаю.

– А гроші виходить накопичувати? – знову запитала Марина.

– Не дуже. Він же знає, скільки я отримую. Зробив спільний рахунок і тепер розпоряджається ними, як хоче, – Оксана зітхнула. – Я потрапила у глухий кут. З нього просто немає виходу.

– Завжди можна повернутися назад, – сказала Марина. – З глухого кута я маю на увазі.

– Так. Мабуть.

– І взагалі, при розлученні все нажите ділиться навпіл, – Марина підняла палець угору.

Оксана посміхнулася.

– Та тільки нічого ми не нажили разом. Квартира його, дошлюбна. Він її в іпотеку перед весіллям взяв. Так що мені нічого ловити, – вона похитала головою.

– Так, сумно…

– Знаєш, він мені завжди говорить, що я завдячую йому. Типу він мене взяв за дружину і перевіз сюди… Хоча мені й там жилось не погано.

– Якось моя мама хотіла приїхати, провідати мене, так він сказав, щоб її ноги в його будинку не було. Кричав сильно, що це його квартира.

– Не забувай своє місце. Я тебе на вулиці підібрав, ти повинна мені ноги мити та воду після цього пити, – відверто сказала Оксана.

– А ще казав, що якщо я подам на розлучення, то він забере у мене Владика і я його більше ніколи не побачу.

– Що доведе, що я погана мати, – додала вона і прокусила собі язика – виносити сміття з хати це було не в її правилах.

– Він? Забере у тебе сина? – засміялася Марина. – Не сміши мене, люба. Він ніколи сином не цікавився і раптом почне цікавитись?

– Ну так. А в тебе довкола не буде свідків, які розкажуть, хто насправді весь час був із сином? І хіба в тебе зараз нема заробітної плати? – вона запитливо дивилася на Оксану.

– Мені нема де жити! – У серцях сказала Оксана.

– Загалом, наскільки мені відомо, мати може жити із сином у квартирі чоловіка до його вісімнадцятиріччя.

– Загалом, не бійся розлучення. А щодо квартири, я в юриста нашого спитаю. Акуратно спитаю. Скажу, що подруга питає.

Все почалося з дзвінка свекрухи.

– Андрію, ми приїдемо завтра до вас, – сухо повідомила Надія Петрівна. – Привеземо речі для Владика.

Оксана почула лише кінець розмови:

– Добре, мамо. Приїжджайте годині о другій.

Андрій відключився і подивився на Оксану.

– Вмикай режим “доброї господині”. Потрібно зробити так, щоб мої батьки поїхали задоволеними, сказав він.

Наступного дня Оксана старанно прибралася, намагалася накрити стіл акуратно, але просто, бо знала, що свекруха любить суворість і порядок.

Андрій же був похмурий. Він ходив з кута в кут, лаявся, що “знову доведеться терпіти цих батьків”. Хоча насправді вони не були у них майже два роки. Свекруха пропонувала Оксані допомогу, але Андрій говорив “ні”.

Коли приїхали батьки, Оксана намагалася зробити так, щоб їм було добре. Вона підтримувала розмову, сміялася з жартів свекра, розповідала всілякі історії.

Вона намагалася показати, що в неї з Андрієм щасливий шлюб. А Андрій же явно робив все, щоб батьки швидше пішли й штовхав під столом Оксану, щоб вона припинила щебетати, хмурився і ганяв її на кухню і назад.

Нарешті всі вийшли з-за столу.

– Прибери все, – розпорядився він і попрямував до батька.

– Щось я не зрозуміла, – сказала мати. – А допомогти дружині своїй ти не хочеш?

– Вона сама впорається. Це її обов’язок, – кинув Андрій.

– Почекай, а які у тебе обов’язки? – спитала Надія Петрівна.

– Чоловічі. Мамо, не лізь, – процідив він крізь зуби. – Це моя справа, як я спілкуюся зі своєю дружиною.

Оксана бачила, як свекруха стиснула губи.

– Я все зроблю, – сказала вона і почала прибирати зі столу.

Раптом, коли вона була на кухні, почула брязкіт келиха, крик Андрія, плач Владика і швидко зайшла в кімнату.

Виявилося, що Владик випадково розбив келих, Андрій почав кричати на нього та замахнувся, а свекор перехопив його руку.

– Ти що твориш? Це ж дитина! – Сказав свекор.

– Це моя дитина!

Владик швидко кинувся до Оксани й вона повела його в кімнату, а коли повернулася, Андрій кричав на своїх батьків і проганяв їх.Він перевів погляд на Оксану та заявив:

– І ти вимітайся з ними! Як ви всі мені набридли!

Оксана зблідла.

– Тільки, куди ж ти підеш? – Андрій усміхнувся. – У тебе нічого немає свого! Квартира моя. І нічого ти зробити не зможеш, бо я купив її до шлюбу з тобою.

– До нас вона піде, – спокійно сказала Андрієва мати. – Оксано, давай, бери Владика і поїхали.

І Оксана зрозуміла, що це її шанс змінити своє життя і що зараз залишатися поряд з Андрієм їй небезпечно. Вона зайшла за Валиком, зібрала його, одяглася сама і вийшла зі свекрами з дому.

Андрій їм кричав услід різні гидоти, і що Оксана сама приповзе до нього і благатиме прийняти назад, але ніхто не звертав на це уваги.

– Оксано, – сказала їй свекруха. – Якщо ти вирішиш розлучитися з моїм сином, то я тебе підтримаю.

Вона тяжко зітхнула.

– Десь я прорахувалась. Хотіла виховати хорошу людину, а вийшло …. що вийшло.

Оксана відкрила рота, щоб сказати, що Андрій добрий, але свекруха похитала головою.

– Так, він мій син, – сказала вона. – І я його люблю, але я бачу, як він поводиться з тобою. Такого терпіти не можна. А в нас ти можеш залишитись стільки, скільки захочеш.

Оксана сиділа у залі суду. Її серце калатало так гучно, що вона майже не чула голосу судді. Поруч із нею – її адвокат, який говорив спокійно, впевнено, без зайвих емоцій. А ось Андрій, який сидів навпроти, виглядав як людина, яка готова вибухнути.

– …на підставі поданих доказів, у тому числі фінансових документів щодо оплати іпотеки в період шлюбу, суд дійшов висновку, що квартира є спільно нажитим майном. У зв’язку з цим суд присуджує позивачу – Оксані Петровій – п’ятдесят відсотків частки у праві власності на вказане житлове приміщення.

Суддя коротко кивнула:

– Слухання закінчено.

Все сталося швидко. Начебто й не було місяців підготовки, стресу, переживань. Оксана почула ці слова, але вони не одразу дійшли її свідомості.

– Половину… мені? – Прошепотіла вона адвокату.

– Так. І це є законним. Ви маєте повне право на цю частку. Тепер він не може просто виставити вас із квартири.

Андрій схопився зі стільця.

– Це абсурд! – закричав він. – Квартира була оформлена до шлюбу! Це моя власність!

– Але оплачувалася в період сімейного життя, – спокійно відповів його ж юрист, якого він сам і найняв. – Закон на їхньому боці. І я вам одразу це сказав.

– Та щоб ви всі…, – Андрій почав кричати, але суддя попередила, що зараз покличе охорону і він угамувався.

Звичайно, потім він дзвонив і кричав, що це ще не кінець, що він подаватиме апеляцію. І потім – касацію.

– Ти не думай, що так легко відбудешся, – заявив він. – Я купував квартиру! І я її заберу всю назад! Тож не розслабляйся.

Оксана стиснула слухавку:

– Так, звичайно. Подавай, – сказала вона.

Після цього дзвінка Оксана довго сиділа у тиші. Згодом дістала документи, які їй дав адвокат, перечитала статті, підписи, дати. Все було вірно. Все було по закону.

– І все ж таки справедливість існує, – подумала вона.

Андрій програв усі інстанції. Апеляція, касація – все було марно. Суди одноголосно підтвердили, що квартира була нажитим майном. Тож йому довелося продати її.

Він віддав Оксані її частку грошей. І ці гроші стали для неї початком нового життя. Вона купила затишну маленьку студію в передмісті, почала навчатися заочно і намагалася знайти баланс між спілкуванням із сином, та побудовою кар’єри.

А Андрій лишився сам.

Спочатку він був у нестямі від люті. Кричав, що його “обікрали”, звинувачував усіх довкола – батьків, колишнього юриста, навіть самого суддю.

Але згодом гнів змінився порожнечею. Він переїхав у орендовану кімнату, втратив частину зв’язків, став менш впевненим у собі. Якось він подзвонив Оксані.

– Я… хочу перепросити, – сказав він.

– За що? – Запитала вона.

– За все. За те, як із тобою поводився. За те, що вважав тебе за слабку. За те, що я не бачив, як ти ростеш, поки я деградував.

Вона вислухала його мовчки.

– Добре. Я вибачаю, – сказала вона.

А потім він спробував знову залицятися до неї – надсилав повідомлення, намагався повернути довіру, пропонував почати все з чистого аркуша.

Але Оксана відмовилася. Ні, це не була помста. Просто вона розуміла, що не можна повернути те, що вже зруйновано. Як кажуть, двічі в одну річку не ввійдеш…

У цій історії немає переможців та переможених. Іноді життя розводить нас не заради покарання, а заради того, щоб кожен знайшов себе.

А ви що думаєте з цього приводу? Пишіть свої думки в коментарях. Ставте вподобайки.