Наші з мамою чоловіки працювали в іншому місті, а ми з мамою жили в нашому рідному, окремо одна від одної. У мене двоє діток – 5 і три рочки.

З мамою ми часто бачились, зустрічалися, гуляли. Але увесь побут був окремо. Дітей на маму я не залишала, не просила її про допомогу.

Коли вона була завантажена на роботі, я приходила і готувала їй їжу, приносила їжу з собою. Ми не приходили, не поїдали все та йшли. Ні! Навпаки – я куховарила на всіх. Без запрошення ми з дітьми до мами навіть не навідувалися.

Закінчилася у чоловіків робота, повернулися вони додому. Але ми з чоловіком не змогли після розлуки бути разом. Вітя відвик, його все дратувало, діти його напружували.

А житло було його. Зрештою, мені довелося забрати дітей і піти. А він продав квартиру свою і переїхав у те місто, де працював до своєї пасії. Я орендувала собі і дітям квартиру.

Знову ж таки – справляюся сама, маму не залучаю, ми навіть бачимося тепер рідко, коли до неї чоловік повернувся. Виняток – коли приїжджали на дачу. Продукти купувала я, не їхала ніколи з пустими руками.

Мені було важко після розлучення, не могла зібрати себе до купи. Але діти завжди були зі мною! Завжди! А мама зовсім зі мною за цю зиму спілкуватися перестала, сказала, що мені треба було зродити все, аби лише зберегти родину, щоб батько був з дітьми.

Мені дуже сумно, що рідні від мене відвернулися.  Хоча коли їм було погано або проблеми – я завжди була поруч, допомагала. А тепер лишилася сам на сам зі своєю самотністю. У мами життя вирує – чоловік, а я і онуки у неї на якомусь останньому місці.

Мені би дуже хотілося не звертати на це все уваги, радіти життю, дітям, весні, але виходить не дуже, чесно кажучи. Що можете порадити? Як мені навчитися дивитися на своє теперішнє життя під іншим кутом, з іншого ракурсу?

Джерело