Наші батьки поїхали на відпочинок вперше в житті, а ми залишилися у них з їхніми коровами і козами. Поки вони відпочивали в Дубаї, ми все їхнє господарство продали. Думали, вони будуть вдячні.

Та вони таке влаштували і викреслили нас з заповіту, і бачити мене більше не хочуть.

Я ніколи не думала, що так станеться. Якщо чесно, ми хотіли, як краще. Батьки завжди мріяли поїхати кудись, відпочити, не тягти на собі ці вічні відра з водою, не доїти корів щодня о п’ятій ранку.

У них спини вже не ті, руки скрючені, а про нормальне життя вони й не мріяли. І ось нарешті — путівки в Дубай. Батько ще вагався, мовляв, господарство не можна кидати, але мама переконала його, що ми впораємося.

Ми — це я і сестра. Нам уже не по 15 років, а по 30 з гаком, знаємо, що до чого. Тому, коли вони полетіли, ми сіли за стіл і подумали: а що, як нарешті звільнити їх від цього ярма? Продати все, поки вони там відпочивають, і зробити їм сюрприз.

— Вони ж самі скаржилися, що змучилися, — сказала сестра.

— От і буде їм легше, — погодилася я. — Повернуться, а тут чисто, нічого більше порати, можна просто жити! А гроші їм на депозит покладемо, щоб в майбутньому до пенсії були бонуси.

Ми не зволікали. Дали оголошення, швидко знайшли покупців. Дві корови, чотири кози, кілька свиней — все пішло. Навіть курей забрали на сусідню ферму.

Хлів порожній, подвір’я чисте. Ми ще й ремонт у хаті косметичний за ті 15 днів зробили, шпалери переклеїли, підлогу відмили. Гроші ж були, чому ні?

Коли вони повернулися, ми зустріли їх із усмішками.

— Ну що, відпочили? — питаю я.

— Відпочили, — киває мама. — А де корова?

— Та не тільки корова, — сестра теж усміхається. — Ми вам сюрприз зробили.

— Який сюрприз? — батько заходить на подвір’я і раптом зупиняється, ніби його грім вразив.

Він стоїть, дивиться на порожні хлів і стайню. Мама вже теж відчуває щось не те.

— Де худоба?!

— Ми все продали! — гордо кажу я.

— Що?!

Я чекала всього, але не цього. Батько зблід, мама осіла і сповзла по стіні на підлогу.

— Ви що, з глузду з’їхали?!

— Ми ж вам добра хотіли! Ви самі казали, що вам важко! Гроші вам у банк покладемо.

— Це ж наше життя! — кричить батько. — Ви забрали в нас усе!

Я не розуміла, чому вони так реагують. Вони ж самі говорили, що втомилися! Вони самі скаржилися, що не мають сил!

Але їхні очі палали від злості.

— Забирайтеся з дому! — вигукнув батько.

— Але ж ми хотіли як краще!

— Все! Ви нам не діти!

Мене трусило. Сестра схопила мене за руку. Ми не знали, що сказати.

Після цього почалося. Вони сказали всім родичам, сусідам. Мама плакала, казала, що ми їх зрадили.

А потім виявилося найгірше. Заповіт.

— Я все перепишу на вашого двоюрідного брата, — сказала мама. — ви для мене більше не існуєте.

Брат, який і пальцем не поворухнув, щоб допомогти їм хоч раз в житті..

Я не знаю, що робити. Ми ж хотіли добра. Чи справді ми такі погані? Як мені жити далі? Навіть чоловіки й діти не можуть нас з сестрою заспокоїти через цю історію з батьками і їхньою господаркою.

Джерело