Ми з Катериною відсвяткували наше весілля в просторому будинку її батьків у центрі села. Святкування було гучним, як і годиться: багаті столи, весела музика, танці до ранку. Батько Катерини запросив музикантів з району, а моя мама подбала про вишиті рушники, що висіли над входом.

Я стояв у дворі й дивився, як моя наречена, сяюча, з хусткою на голові, розмовляла з її найкращою подругою Галиною. Її посмішка могла розтопити навіть січневий мороз, і я відчував, що в житті більше нічого не потрібно.

Але з настанням вечора щось змінилося. Тітка Марія, яка завжди була відома своїм гострим язиком, підійшла до мене, примруживши очі.

– Миколо, щось мені тут не до душі. Конверти з подарунками в кімнаті – хіба вони добре сховані? Я бачила, як Іван, твій брат, ходив туди кілька разів.

Мені аж у горлі пересохло. Я відразу рушив до кімнати, де складали подарунки. Відчинив двері – всі конверти були на місці, крім одного. Того, що нам подарували дядько Олексій та його родина. Він був найтовщий, напевно, з усіма їхніми заощадженнями. Серце калатало, ніби хотіло вирватися.

Катерина одразу зрозуміла, що щось не так, коли я покликав її. Вона нахилилася до мене й прошепотіла:

– Що сталося? Чому ти такий напружений?

– Конверт зник. Той, від дядька Олексія.

Її очі широко відкрилися, а обличчя миттєво зблідло.

– Як зник? Може, хтось просто сховав його?

– Навряд. Ми повинні діяти обережно, щоб не здійняти паніку. Але треба знайти, хто це зробив.

Катерина кивнула, але в її очах вже читалася тривога.

На той час до кімнати увійшла тітка Марія, і, побачивши наше збентеження, почала вголос здогадуватись:

– Я ж казала, що не треба було кликати Івана. Він завжди на щось здатний! А може, це Галя? Вона така хитра! – її голос лунав дедалі голосніше.

До кімнати підходили все більше гостей, а обговорення зникнення грошей переросло в справжній хаос. Хтось звинувачував двоюрідного брата, бо він раніше мав борги. Інші – сусідку, яка часто позичала гроші. А дядько Олексій, чий конверт пропав, тільки розводив руками, мовляв, “я ж попереджав про свою невдачу”.

Коли атмосфера напружилась до краю, раптом до нас підійшов Василь, чоловік тітки Ганни. Він тримав у руках зім’ятий конверт.

– Я взяв його, – сказав він, опустивши голову.

У кімнаті запанувала тиша. Гості, які щойно голосно сперечалися, затамували подих. Я відчув, як Катерина міцніше стисла мою руку.

– Василю, навіщо? – спитав я.

– Борги. У мене немає іншого виправдання, Миколо. Але я бачив, як інші витрачали, як у вас сьогодні все було розкішно… І подумав… Ви навіть не помітите.

Мені було важко стримати емоції. Василь завжди здавався порядною людиною. А тут, у наш найважливіший день, він зважився на таке.

Катерина підійшла ближче до нього.

– Василю, ми тебе розуміємо. Але чому ти не звернувся по допомогу? Невже це було правильним рішенням?

Він опустив очі й промовив:

– Ви праві, не мав я цього робити. Я поверну гроші. Просто не знав, як інакше вийти з ситуації.

Коли все закінчилося, ми сиділи на ґанку з Катериною й мовчали. Було важко зрозуміти, як діяти далі. Чи пробачити Василя? Чи розповідати іншим гостям? Як далі будувати стосунки з родиною?

– Що ти думаєш, Миколо? – спитала вона.

– Не знаю. Але одне я знаю точно: більше ніколи не триматимемо гроші так. І, мабуть, на майбутніх святах будемо обережнішими з людьми.

Друзі, що б ви зробили на моєму місці? Чи можна пробачити таку зраду?

Що скажете?

Джерело