Ми з чоловіком сиділи на нашій маленькій кухні, пролистуючи всі рахунки і підраховавували залишки на наших банківських рахунках.

“Ми не можемо так продовжувати,” – сказала я чоловікові, відчуваючи тяжкість у грудях. “Може варто попросити допомоги у твоєї мами?

Твоя ж сестра тільки отримала від неї машину”.

Чоловік подивився на мене, його обличчя викривилося невдоволеннямю “Мама завжди казала, що ми повинні самі справлятися з нашими проблемами,” – похмуро відповів він. “Але нам дійсно потрібно допомога,” – наполягала я, почуваючи, як безвихідь захлестує мене.

Після довгих умовлянь, він, нарешті, погодився. Дзвінок був коротким, але інтинсивним. Я бачила, як обличчя мого чоловіка стає все більш напруженим.

“Мамо, нам дійсно треба трохи грошей. Ми повернемо їх як тільки отримаємо зарплату,” – слухала я його слова. Відповідь свекрухи була різкою і голосною навіть для мене, слухаючої тільки одну сторону розмови.

Вона принижувала сина, а потім і мене – за те, що ми взагалі звернулися до неї. Її слова були як удар прямо в серце. Чоловік жбурнув телефон об стіну, і той розлетівся на шматки.

“Навіщо ти мене змусила це зробити?!” – кричав він на мене, його очі палали гнівом. Я стояла перед ним, почуваючи себе маленькю та безпорадною.

“Я думала, вона допоможе,” – тихо відповіла я, почуваючи, як сльози застилають очі.

Той день став точкою розлому у наших відносинах з його родиною. Він показав, що у тяжкий час ми можемо розраховувати тільки один на одного.

І, хоча, ця ситуація залишила глибоку рану у нашій душі, вона також зміцнила наш союз перед обличчям труднощів.

КІНЕЦЬ.