Ми з чоловіком дуже хотіли придбати собі дачу. Дітей ми вже народили, у кар’єрі реалізувалися. Тепер хотілося створити свою якусь віддушину. Тим більше, що я, що мій коханий завжди любили щось вирощувати.

Три з половиною роки ми збирали гроші. І ось коли ми зібрали достатню кількість і підібрали хорошу ділянку, почали будівництво свого власного будиночка.

Хоча ми й самі могли все побудувати і облаштувати, але нам все одно допомагали батьки, щоб ми змогли реалізувати своє бажання якнайшвидше. Не зручно було, звісно, ​​але ми дуже вдячні батькам, що допомогли. Ми собі навіть змогли, завдяки їхній допомозі, побудувати теплиці, щоби взимку також щось росло і мати свіжих овочів та зелені.

І ось, наш гарний будинок, наша улюблена дача, з гарною ділянкою та невеликим садком приймає гостей уже понад рік. Біля дачі ми також зробили альтанку та гойдалку для дітей.

Друзі та знайомі дуже активно приїжджали та вітали нас, із закінченням будівництва дачі. Ми ходили разом на річку, яка буквально за кілька десятків метрів від будинку.

Потім робили собі посиденьки з шашликом. Гості покидали нашу дачу вже в глибокій ночі, а деякі й зовсім залишалися переночувати, тому що не у всіх був власний транспорт, або ж хтось випив і просто не міг сісти за кермо.

Але йшов час і наші знайомі та друзі розуміли, що є в усьому міра, тому перестали приїжджати так часто й те, тільки на наше запрошення. Усі ми дорослі люди і все розуміємо. Однак одна наша знайома цього чи то не розуміла, чи то вдавала, що не розуміє.

Про таких людей говорять «нахабство – друге щастя». Вона приїжджає до нас без попередження та дозволу. Просто ставить перед фактом і все. Щойно чує, що ми зібралися на дачу — валізи складені, син зібраний і вона їде з нами.

Щовихідних їде з нами і вважає, що все добре. Мало того, вона приїжджає та нічого не робить. Просто сидить перед телевізором та й усе.

А ми тим часом працюємо на ділянці, готуємо їжу, забираємо. На мої прохання допомогти і слова, що вона все ж таки з нами приїхала і не за просто так само сидітиме тут, вона відповідала: «Ну я ж приїхала на відпочинок, тому цілком можу нічого не робити».

А одного разу на все літо з нами приїхала на дачу. У мене вже око стало смикатися. Я хочу провести час наодинці з чоловіком, або зі своїми родичами. Але ні, ця нахабниця дуже хоче з нами. Головне, що вона хоче, а те, що це чужий будинок, її зовсім не хвилює.

Якось чоловік так ненароком сказав мені, що йому вже набридла наша знайома, але за вихованістю ми не можемо її ні вигнати ні щось сказати. Але може не у вихованості справа. Я не хочу скандалів, як і мій чоловік. А знайома користується нашою неконфліктністю.

Ми намагалися її хитрістю виселити. Казали, що приїдуть мої батьки, а тому ми не помістимося. А знайома заявила, що вона спатиме на підлозі тоді. Мовляв, їй не важко, якщо матрац дамо. І я справді потім спала на ліжку без матраца.

А коли батьки справді приїжджали, то вона спала на підлозі. Так сильно, вона не хотіла їхати з нашої дачі. Я вже стала натякати, що їй час їхати, але вона «не розуміла» моїх натяків.

Якось ми пили каву з нею на кухні. Вже наближалися холоди. І тут вона мені каже:

– Як шкода, що скоро зима. Я б так хотіла далі до вас приїжджати. Коби вже потепліло. Не можу я бути в місті. Набридло це все.

Така перспектива мене не влаштовувала, а нерви вже здавали. Тому я вирішила не мовчати:

– А з чого ти взяла, що на тебе взагалі тут чекають?

– Що?!

– Ти приїжджаєш без дозволу, нахабно заявляючись і відмовляючись їхати, хоч ми всім виглядом показуємо і навіть кажемо, що ти тут зайва. Однак ти або вкрай недалека, або дуже нахабна і вважаєш, що тобі можна все, бо ти так хочеш.

– Невже? Невже я вам так заважаю? Ніколи не подумала б, що ви такі гнилі люди! Те ж мені, подруга називається.

– А ми колись були подругами? Чи ти це собі вигадала, щоб виправдати свою поведінку? Одним словом, не приїжджай більше до нас, будь ласка. А якщо хочеш відпочити від міста — купи чи збудуй собі власну дачу. Тільки попереджаю, це треба буде гроші витрачати і багато працювати. А ти, як я це давно зрозуміла, працювати зовсім не любиш.

– Та як ти смієш! Все! Ноги моєї тут більше не буде! І більше не пишіть і не дзвоніть, коли знову матимете проблеми!

– Тобі і так ніхто з проблемами не дзвонив і не писав, а ось ти так. Так що не вигадуй і давай вже швидше викидайся звідси!

Так, це було брутально і жорстко, але тепер ми спокійно живемо і не боїмося їздити на дачу, бо більше нав’язливого паразита на наших плечах немає. Тихо, спокійно. Тільки ми та наші рідні, без зайвих людей.

КІНЕЦЬ.