На днях я згадала одну сумну історію, яка відбулася колись у нашому селі.

Все це, звичайно, відбулося дуже багато років тому. Відтоді спливло чимало часу, але це питання, на жаль, і зараз залишається дуже актуальним.

Тоді біля нас жила сусідка – бабуся Ольга. Дуже хороша, добра вона така жінка була, весь час приходила до моєї мами в гості, приносила парне молоко і власні свіжоспечені булочки.

Я ще в школі тоді навчалася і дуже любив коли бабуся Ольга приходила вечорами до нас додому на гостину.

Сусідка мала двох доньок. Доньок її я не знав, вони рідко приїжджали, хоча жили і не так далеко від нас, в сусідньому районі.

Одного разу мама прийшла додому якась стривожена, не схожа сама на себе, сумна зовсім, я запитав у неї що сталося, а вона відповіла, що сусідка наша, бабуся Ольга, надумала свою власну невеличку хатину продавати.

А ми так звикли до неї, особливо мама, бабуся вже була для нас дуже близькою людиною, непросто було розлучатися з нею нам усім.

І мама турбувалася хто тепер буде нашими новими сусідами, хвилювалася, щоб то були хороші люди.

А ще вона відразу сказала, що бабусі Ользі не варто отак просто продавати хату і залишатися без власного куточка, це не правильно, як би це не було.

Але хто ж її – чужу людину, буде слухати. Мама це розуміла, тому, коли розмовляла про це з сусідкою, особливо не наполягала на цьому.

Виявляється, що ця бабуся Ольга продавала свою хату, бо дочки не могли поділити будинок матері, а одній з них гроші були терміново потрібні і чекати вона не збиралася далі.

Ось і зійшлися на тому, щоб материну хату швидко продати, гроші поділити між ними двома, а маму забрати до себе.

Все б добре було, але все вийшло зовсім не так як хотілося. Бабусину хату вони продали вже аж надто швидко, у нас з’явилися нові сусіди. І, як потім виявилося, мама хвилювалася даремно.

Вони хороші, на щастя, та дуже порядні люди, ми з ними тоді добре подружилися.

А ось з бабусею Ольгою сталася ще та історія, чесно кажучи, для мене вона дуже сумною виявилася!

Дочки домовилися, що мама буде жити у них по одному місяцю, щоб кожна могла відпочити і бабуся довго їх сім’ї не турбувала. Але, як тільки місяць закінчувався, одна дочка з речами відправляла маму до іншої.

Ось так і возили бабусю щомісяця з речами одна до одної, наче дитину малу.

Все село сміялося над цією історією, вважали таке дивним дуже, а мені було дуже шкода бабусю.

Я раз бачив, коли приїжджав до мами в село, як вона їхала в машині і так сумно дивилася у вікно. Помахав їй рукою, вона мене ніби як і не впізнала зовсім, постаріла, помарніла якось швидко так.

Я до цих пір не можу забути ту таку давню, але таку сумну історію. не знаю зараз, як її доля склалася тоді, але сумно.

Я не знаю, як вже попереджати людей не робити таких помилок? Скільки не кажи людям, щоб не переписували свій будинок на рідних при житті, а краще заповіт складати, а таких історій дуже багато.

Як можна досі робити помилки? Ну як так можна?

КІНЕЦЬ.