Я маю рідну сестру, ми з Ольгою завжди ладнаємо між собою і все добре у нас.

Ще з самого дитинства нас вчили мама з татом, що рідніших людей у нас, ніж ми двоє, немає. Батьки вчили, щоб ми все життя були разом, підтримували одна одну, адже ніхто з нас не потрібний людині чужій.

Так і було в нашій сім’ї, адже батько з матір’ю дуже добре жили і нас з Ольгою привчили, щоб ми підтримували одна одну і завжди допомагали в житті.

Зараз, коли минуло стільки багато років, я розумію дуже добре, що мама з татом таки були в чомусь праві, вони наче відчували щось недобре, на жаль, і їх слова були пророчими.

Наших батьків рано не стало, на жаль, ми з сестрою залишилися вдвох зовсім молодими, тому нам довелося дуже важко.

Та ми з нею були такі дружні, такі рідні, що одна одній заміняли весь світ.

У нас залишилася бабуся одна, мамина мама, ми її дуже любили, адже вона біля нас була все дитинство, хоча й сама окремо жила у своїй трикімнатній квартирі, яку вони колись отримали з дідусем.

Є у бабусі ще одна донька, наша тітка Тамара.

Вона з сім’єю в Одесі жила, а ми з бабусею в Івано-Франківську, хоча наші квартири далеченько одна від одної, та ми в неї дуже часто були.

Роки минали, ми з сестрою повиходили заміж, продали батьківську двокімнатну квартиру, трохи заробили гроші з чоловіками і купили кожна своє житло. Жили ми добре, скаржитися немає на що.

Хоча нам дуже не вистачає батьків, але ми одна одній найрідніші люди і я вважаю, що нам дуже пощастило, що ми одна в одної є.

Але останнім часом наша бабуся дуже хворіє, вже майже нічого не може робити сама. Ми з Ольгою самі по черзі біля неї сидимо, самі її доглядаємо, а як не виходить, то наймаємо сусідку нашу.

Вона жінка хороша, ще не на пенсії, але без роботи сидить, дітям за внуками дивитися допомагає, а коли нам потрібно, то й з бабусею за невеликі гроші допомагає. Дуже пощастило, що тітка Люба близько біля бабусі живе, в одному під’їзді, тому завжди може до неї прийти.

А нещодавно тітка Люба сказала, що вона мала серйозну розмову з нашою бабусею, хотіла з нею поговорити сама, нам нічого про це не говорила.

Виявляється тітка Люба дуже мудра жінка. Вона сказала нашій бабусі, щоб та переписала квартиру на нас, адже єдина донька за багато років до неї жодного разу не навідувалася, лише телефонує їй мало не щодня. На словах вона матір шкодує, але нічого не зробила для неї.

Зараз Наша тітка в Німеччині, майже два роки там на соцвиплатах сидить, в Україну не збирається повертатися, каже, що поки сидітиме за кордному, їй і там зараз добре, дали квартиру, влаштовує все.

І от сусідка просила бабусю, щоб вона справедливо вчинила і свою квартиру зараз переписала її на нас. Адже її донька, наша тітка, єдина спадкоємниця і, вразі коли не стане бабусі, то нам нічого не дістанеться, не дивлячись на те, що ми доглядаємо її, що все забере її рідна донька.

Але бабуся, на наш превеликий подив, відмовилася від цього. Мовляв, шкода їй свою рідну доньку, вона не винна, що не може до неї приїхати, адже у неї доля нелегка, зараз вона за кордоном, їй там дуже важко, вона постійно матері дзвонить, плаче кожного дня, скаржиться на важке життя на чужині і мати її шкодує.

Мені з сестрою так прикро. Звісно, ми й не думали ще про цю квартиру, але лише зараз дійшло, що в реальності так і буде, що догляд нам, а квартира – тітці Тамарі.

Нам соромно, ми не знаємо, як говорити з бабусею, адже вона ще й на сусідка образилася, що та їй радить таке зробити.

Але хіба це не правильно? Чи не нам мала б залишитися ця квартира?

Тітка Люба каже, щоб ми на бабусю не дивилися і прямо їй говорили в очі, щоб віддала нам жило, а ні- то хай її хтось інший доглядає, чи хай йде в будинок для літніх дітей, хай донька її їде до неї і пелюшки міняє, а ми, щоб відвернулися від неї, якщо вона відвертається від нас.

Та чи правильно це?

КІНЕЦЬ.