У моїй сім’ї з чотирьох людей я була наймолодшою, і мені часто розповідали історії про ті часи, коли я була надто малою, щоб їх пам’ятати. Починаючи своє подружнє життя з мінімальним майном, моя мати взяла з собою як посаг лише основні предмети домашнього вжитку.

Вона працювала швачкою, в той час, як мій батько був водієм. Після народження моєї сестри його робота перейшла на вахтовий метод, а потім, з моєю появою, він вступив до державної служби.

Нова реальність означала довгі години відсутності, що сприяло їхньому бажанню побудувати двоповерховий будинок, але залишало мою маму саму займатися домашнім господарством і садом.

Вільний час мого батька був священним: він ніколи не допомагав по господарству, обтяжуючи маму. Він розглядав свою роль лише як фінансового провайдера.

Навіть будучи дітьми, ми допомагали мамі, але тато завжди залишався осторонь. Його ранній вихід на пенсію у 50 років приніс надію на те, що він підтримає маму.

Але наші очікування знову були зруйновані. Дні мами були виснажливими: вона займалася будинком та садом, тоді як тато займався своїми особистими улюбленими справами. Його залежність від неї у виконанні навіть основних завдань була очевидною.

Ми завжди цінували тата за те, що він дбав про нас, але відсутність його підтримки мами приводила нас з сестрою в смуток. Поворотний момент настав, коли мама захворіла, виведена з ладу сильними головними болями.

Тато, спочатку перевантажений обов’язками, раптом змінився, і почав робити все те, що мама робила всі ці роки.

Ставши свідком цієї трансформації, я остаточно усвідомив важливість постійної турботи про близьких людей.

КІНЕЦЬ.