Коли наша мама їхала в Італію на заробітки, коли тата не стало, то сказала, що дуже хоче нам з братом допомогти.

Мама відчувала свою відповідальність за нас, адже бачила, що ми з Миколою обоє небагато живемо, тому, оскільки розуміла, що батька не стало і допомогти нам більше нікому, то на ній лежить відповідальність, щоб хоч трохи своїм дітям допомогти.

Мама в Італію їхала 5 років тому.

Брат мій Микола молодший за мене, а я його старша сестра.

Коли мама тільки поїхала на заробітки, десь через місяців 5 ми зіграли весілля, я вийшла заміж і ми з моїм чоловіком Олегом стали орендувати однокімнатну квартиру собі.

А брат мій, в цей час, так і залишився сам жити в нашій квартирі.

Мама завжди говорила, що мріє нам з Миколою купити по однокімнатній квартирі, щоб дати нам старт в хороше життя, а там далі нам буде легше і самі зможемо вже розширятися, як то кажуть.

Тому мама зароблені гроші ділила на двох, складала їх сама і нам говорила, особливо, давати нічого не буде, адже так не збере на житло.

Він тоді ще студентом був, навчався, мама йому багато допомагала.

Я була заміжня, на той час, хоча ми з чоловіком жили в квартирі його батьків, та мама вважала, що я в житті влаштована, а от Миколі потрібно допомагати.

Звісно, я все розуміла і поки мій брат був студентом, навчався, я розуміла, що йому потрібна мамина допомога.

Тому щомісяця мама моєму братові, синові своєму, надсилала по 300 євро. Микола платив комуналку, а решту витрачав на себе, мовляв, потрібно й одягнутися гарно, і одяг купити. Мама сама, разом з тим, ще й за навчання платила його.

А коли брат закінчив навчатися, то сказав, що хоче влаштуватися на гарну роботу, так як він вчився на айтішніка, але6 йому вдома потрібен гарний потужний комп’ютер, який коштує 2 тисячі євро.

Мама сказала мені, що має синові купити той комп’ютер, мовляв, це не забаганка якась, а йому дійсно це буде потрібно в майбутньому для роботи.

Але Микола роботи тоді й не знайшов, а куди-небудь йти не хотів, лише за освітою хотів влаштуватися, завжди говорив, що програмістам платять більше.

Загалом, брат сидів вдома й далі, а мама йому гроші надсилала, мовляв, йому є жити за що.

Згодом брат влаштувався на непогану роботу, але грошам ціни не знав, тому у нього зовсім нічого не ладналося. Живі від зарплати до зарплати і то мамі постійно скаржився на те, що грошей на життя йому не вистачає.

А нещодавно Микола сказав, що збирається одружуватися і просив маму гроші на весілля, 2 тисячі доларів.

І мама наша, як то кажуть, без зайвих слів вже була готова дати йому гроші.

Я тоді вже не хотіла мовчати, кажу, мамо, ти гроші складала нам двом на квартиру, мені ти нічого не дала,. а братові за ці 5 років вже ледь не 7 тисяч віддала. Хіба так можна на квартиру зібрати?

– Мамо, якщо братові дасиш цих 2 тисячі доларів на весілля, то тоді вже й мені дай 7 тисяч, щоб справедливо було. Коли ти нам на квартиру назбираєш, коли ти братові постійно гроші даєш?, – сказала я мамі.

Мама плакала, образилася на мене. Сказала:

– Ти не розумієш мене зовсім. Хіба я не можу синові весілля зробити, коли у нього немає можливості. Якби батько був, він би зробив, а оскільки його немає, то це робити маю я сама. Не вимагай у мене таких грошей, я хочу вам квартири купити. Тобі чоловік твій гроші заробляє, у вас на життя є, а в брата немає.

Але мені це образливо. Хіба має бути так? Невже це правильно?

Виходить мама збирає гроші для нас на житло, але всі 5 років дає євро братові і суми чималі.

Де тут справедливість? Чому вона ображається? Хіба я не права?

КІНЕЦЬ.