Здавалося б, у нас у родині завжди було все як треба — спокійно, надійно, за правилами. Мій Олесь — єдина дитина. Його рідний тато пішов, коли синові не було й трьох.

А мій другий чоловік, Василь, став йому справжнім батьком — виховував, підтримував, був поряд у всьому. Ми з Васлею більше дітей не мали, тому вся наша любов, турбота й надії були лише для Олесика.

Він виріс добрим, розумним, вихованим. Таким, за кого жодна мати не почервоніє. Але все розлетілось, коли в його житті з’явилася вона.

Ярина. Я запамкнула її з того самого дня в магазині, ще до того, як він уперше привів її до нас. Вона стояла біля каси й сперечалася з продавчинею через якусь дрібницю. Тоді я й подумати не могла, що ця дівчина колись увійде в мій дім.

Коли Олесь представив її як свою дівчину, у мене аж піджилки затремтіли. Я відразу зрозуміла — вона буде розводити нас, як курчат по зернятку. І не помилилася.

Після того візиту син став рідше заходити до нас. Виправдовувався роботою, справами, втомою. На сімейні свята приходив сам. Коли я намагалася поговорити, він відвертався, уникав очей, мовчав. Я відчувала, як втрачаю його. І нічого не могла вдіяти.

А потім сталося те, що добило мене остаточно.

Це було влітку, ми святкували день народження моєї молодшої небоги. Вечір, спека, сад, розмови. Моя сестра, сміючись, закинула: «Ну що, коли вже онуки?

Олесь уже жонатий, час не чекає!» У мене аж серце стисло. Я не прослухала — вона сказала «жонатий». Виявилося, пів року тому Олесь і Ярина побралися. За кордоном. Без кільця, без весілля, без фоток. І без нас. Просто тихо, по-котам, ніби нас, його батьків, у його житті більше немає.

Я навіть відповісти не змогла. Просто вийшла з-за столу й пішла в кімнату. Пізніше він подзвонив. Казав, що не хотів нас засмучувати.

Що, мовляв, я все одно не любила Яринку, навіщо псувати всім настрій. Він говорив так спокійно, ніби це була не весільна подія, а покупка нового міксера. Я слухала його голос і не впізнавала свого сина.

З одного боку, я розумію. Він не хотів сварки. Хотів простіше. Не псувати відносини. Але ж родина — це не про зручність. Це про те, щоб ділитися важливим. Бути разом.

А він усе зробив за нашою спиною. Адже колись я тримала його за руку, коли він боявся темряви. Колись він казав мені, що одружиться лише з тією, кого я прийму. Як же швидко все змінюється…

Тепер я навіть не знаю, що робити. Я не злюся на Олеся. Це мій син. Я люблю його. Буду любити завжди. Але на ту, кого він обрав, — я ніколи не зможу пробачити. Не за весілля. А за те, що вона забрала його. Тихо, непомітно. І переконала, що родину можна викреслити одним квитком у невідомість.

Він думає, що уникнув конфлікту. Але насправді — зробив лише гірше. Можна було спробувати нас зблизити, дати шанс. А тепер між мною й цією жінкою — стіна. Не образа, ні. Холод. Байдужість. І це набагато страшніше.

Час пройде. Я, можливо, змирюся. Заради нього. Заради майбутніх онуків. Але моє серце вже не зігріється, як колись. Бо одного разу я зрозуміла: я більше не частина життя свого сина. І цей біль не заглушить жодне «здравствуйте»…