Наш батько покинув нас, коли мені було одинадцять, а братові сім років. Для нас його рішення було повною несподіванкою, тому що на вигляд у нас була цілком щаслива сім’я.

Ми жодного разу не бачили, щоб батьки сварилися, не було якихось напружених моментів. Здавалося, що все гаразд, і це не може змінитися.

Але одного дня, якраз перед Новим роком, ми з братом прийшли зі шкільної новорічної ялинки та застали маму в сльозах. Тоді ми й дізналися, що тато пішов із сім’ї.

Знайшов час, нема чого сказати. Він забрав свої речі, частину загальних сімейних грошей, телевізор із моєї кімнати, відеомагнітофон та щось ще по дрібницях.

Новий рік у нас того разу вийшов безрадісний, бо брат замкнувся в собі, намагаючись нікому не показувати свої сльози, а мама, наче була не при собі, ходила тінню по дому.

В мені на батька була тільки злість і образа. Він вчинив безчесно, нічого не пояснив нам, не розповів та ще й перед новорічними святами. Поступово і брат, і мама заспокоїлися і наше життя потроху ставало звичним.

Ім’я батька у нашому будинку більше не згадувалося. Ми продовжували спілкуватися з бабусею по батькові. Мама спочатку була проти, але вони з бабусею про щось кілька разів поговорили й мама змінила рішення.

Бабуся спочатку намагалася заговорити з нами про батька, мовляв, ви поки що маленькі, не розумієте, не треба злитися. Але, натрапивши на нашу дуже недружню реакцію, перестала це робити.

Пройшло понад десять років, я закінчила університет, брат школу, і тут у батька з’явилося бажання поспілкуватися з нами. Тільки нічого не вийшло.

Він нас у бабусі чекав, але ми, як його побачили, просто розвернулися і пішли. Це було більш ніж показово, тому батько більше на контакт вийти не намагався.

Натомість бабусю раптом прорвало. Вона почала розповідати про те, що у нас є братик та сестричка, діти батька від другого шлюбу. Виявилося, що від нас він пішов, бо його коханка оголосила про своє цікаве становище та необхідність робити вибір. Батько й зробив.

– Ну, добре, можу зрозуміти, чому ви на батька сердитесь, але його діти вам що зробили? Це ж ваші братик та сестричка!

Нам це чужі люди від чужої жінки, яку ми з братом вважаємо зрадницею. Про яку дружбу йдеться? Тим більше у нас така різниця у віці.

Кілька разів бабуся “випадково” стикала нас із дітьми батька від другого шлюбу, але нічого з цього не вийшло. Ні я, ні брат не виявили бажання спілкуватися.

А бабусю наче переклинило. Говорить, що ми поводимося неправильно, треба все забути та спілкуватися, ми ж так чи інакше одна велика родина.

Я підозрюю, що у бабусі щось не так із головою. Яка ми сім’я? Вони нас знати не знають, як ми їх. З чого раптом ми повинні загорітися один до одного якимись теплими почуттями?

А якщо згадати, що саме поява дитини у коханки поставила крапку у нашій із батьком сім’ї, то взагалі незрозуміло, на що бабуся розраховує.

Хоча я часто замислююся, чи справді ми повинні спілкуватися? Який смисл в цьому?

КІНЕЦЬ.