У маленькому селі, де хати тулилися одна до одної, наче налякані вівці, стояла стара хатина родини Гнатів. Дерев’яні стіни потріскалися від часу, дах протікав, а в єдиній кімнаті, де гудів старий пічний вогонь, завжди було тісно.

У цій «халупі», як її називав старший син Василь, жили мати Олена, батько Степан, сам Василь, його молодший брат Петро та сестра Марія.

Життя було нелегким: город, кілька курей, стара коза та сезонна робота в сусідньому містечку – ось і весь їхній скарб. Але одного вечора, коли за вікном гудів осінній вітер, Олена зібрала всіх за столом і, нервово теребячи край вишитої хустки, промовила:

– Діти, я маю вам дещо сказати… – її голос тремтів, а очі уникали поглядів. – У нас буде ще один… п’яте дитя.

Запала тиша. Петро, якому було лише дванадцять, здивовано закліпав очима. Марія, шістнадцятирічна дівчина з довгою косою, пирснула сміхом, думаючи, що мати жартує.

Але Василь, двадцятирічний парубок із суворим обличчям, грюкнув кулаком по столу так, що ложки підскочили.

– Мамо, ти що, з глузду з’їхала? – вигукнув він. – Нас і так четверо у цій халупі, куди ще п’яте дитя? Ми ж ледве кінці з кінцями зводимо!

Олена зітхнула, її худі плечі здригнулися. Вона знала, що Василь, як завжди, скаже першим і скаже різко. Він був схожий на батька – такий же впертий і прямолінійний, але без татової стриманості.

– Васильку, заспокойся, – тихо промовив Степан, відриваючи погляд від тріснутої тарілки з картоплею. – Це не тільки мамине рішення. Ми з нею говорили… Життя – воно таке, сину. Діти – це благословення.

– Благословення?

– Василь скочив на ноги, його очі палали. – Тату, ти серйозно? Ми спимо на підлозі, бо ліжок не вистачає! У нас хата тріщить по швах, а ти про благословення? Куди ми ще одну дитину пхатимемо? У хлів до кози?

Марія, яка досі хихотіла, раптом замовкла. Вона глянула на матір.

Петро, ти що, не чув? – вигукнув він. – Мамо, скажи, що це жарт!

Олена опустила голову, її пальці міцніше стиснули хустку.

– Я розумію, що тобі важко це прийняти, Василю, – сказала вона тихо. – Але це не жарт. Я… я сама не чекала. Думала, що вже не зможу. Але так сталося. І ми не можемо від цього відмовитися.

Петро, який досі мовчав, раптом підвів голову.

– А що, якщо це дівчинка? – несміливо запитав він. – Я б хотів ще одну сестру. Марія ж добра, правда?

Марія всміхнулася до брата, але Василь лише фиркнув.

– Добра, бо ти її балуєш, – пробурмотів він. – А я кажу, що це божевілля. Ми ледве годуємо себе, а тепер ще й пелюшки прати?

– Василь, годі, – різко обірвав його Степан. – Ти старший син, маєш бути прикладом. Ми завжди якось давали раду. І цього разу дамо.

– Як? – не вгавав Василь. – Тату, ти ж сам казав, що роботи в місті поменшало! Ми ледь за хліб платимо, а ти хочеш ще

Oлена зітхнула ще важче. Її очі блищали від сліз, але вона трималася.

– Я знаю, що тобі боляче, синку, – сказала вона. – Але ми не можемо змінити того, що вже є. Це наше дитя. Ми мусимо його прийняти.

– Мусимо? – Василь скривився. – А може, краще подумати, як нам вижити? Ти уявляєш, скільки коштуватиме ще одна людина? Пелюшки, одяг, їжа… Мамо, ми ж не пани, у нас немає грошей на це!

Марія, яка досі мовчала, раптом подала голос:

– Василь, припини! – її голос був різким, але в ньому чулася образа. – Ти говориш так, ніби ми – тягар для тебе. Може, тобі самому варто піти з хати, якщо так тісно?

Василь різко обернувся до сестри, його обличчя почервоніло.

– Ти що, проти мене? – вигукнув він. – Я день і ніч працюю, щоб ви всі мали що їсти! А ти мені таке кажеш?

– Досить! – Степан підвівся, його голос загримів, як дзвін. – Ми – сім’я. І в радості, і в біді. Василь, Марія, ви обидва маєте право на свої почуття, але ми не сваритимемося через це. Ми разом подолаємо труднощі. Як завжди.

Василь важко дихав, його кулаки стискалися. Він глянув на матір, на батька, потім на брата й сестру. Усі мовчали, чекаючи, що він скаже. Нарешті він опустив плечі.

– Добре, – пробурмотів він. – Але я не обіцяю, що буду радий цьому. І не просіть мене няньчити мале.

Олена всміхнулася, хоч і слабко.

– Ніхто й не просить, синку, – сказала вона. – Але ти зрозумієш. З часом. Ти ж і нас із Петром не одразу полюбив. А тепер он який захисник.

Василь лише хмикнув, але не сперечався. Він знав, що мати має рацію – він завжди був готовий віддати останню сорочку за брата й сестру. Але п’яте дитя? Це здавалося занадто.

Наступні тижні в хаті Гнатів були напруженими. Василь працював ще більше, брався за будь-яку роботу в селі – косив сіно, лагодив паркани, навіть допомагав сусідам із будівництвом.

Він рідко бував удома, уникаючи розмов про майбутню дитину. Марія, навпаки, стала ближчою до матері. Вона допомагала з хатньою роботою, вчилася в’язати маленькі шкарпетки й навіть потайки вишивала крихітну сорочечку.

Петро був єдиним, хто відкрито радів новині. Він постійно торохтів про те, як навчить молодшого брата чи сестру ловити рибу або грати в футбол.

Одного вечора, коли Василь повернувся з роботи, застав Марію за вишиванням. Вона підвела голову й усміхнулася.

– Дивись, я вже майже закінчила, – сказала вона, показуючи крихітну сорочечку з вишитим соняшником. – Як гадаєш, сподобається малому?

Василь насупився, але не зміг стримати легкої усмішки.

– Ти прямо як майстриня, – буркнув він. – Тільки не розраховуй, що я буду його вдягати.

Марія засміялася.

– Та ну, Василю, я знаю, що ти будеш його обожнювати. Ти ж у нас м’якше, ніж хочеш здаватися.

Він лише знизав плечима, але в глибині душі відчував, що сестра, можливо, має рацію.

Минали місяці. Сусіди почали приносити подарунки – хто пелюшки, хто стару колиску, що залишилася від їхніх дітей. Село було маленьким, і новина про нове поповнення в родині Гнатів розлетілася швидко.

Одного дня до хати завітала стара Ганна, сусідка, яка славилася своїми трав’яними настоями.

– Олено, тримай, – сказала вона, простягаючи згорток із м’якими пелюшками.

– І не слухай свого Василя. У нього ще молоко на губах не обсохло, а вже бурчить.

Василь, який саме лагодив двері в хаті, почув це й пирснув.

– Ганно, я вже три роки як чоловік, – відповів він, але без злості.

– І не бурчу, а кажу правду.

– Правда твоя, Василю, – усміхнулася Ганна, – але серце твоє ширше, ніж ти думаєш. Побачиш, як буде мале, сам до нього бігатимеш.

Василь лише похитав головою, але в його очах промайнув сумнів. А що, якщо вони мають рацію?

Настав той день. Була пізня весна, і в хаті пахло свіжим хлібом, який спекла Марія. Василь ходив туди-сюди, його руки тремтіли, хоч він і не зізнавався, що хвилюється. Петро сидів на лавці й вирізьблював маленьку дерев’яну іграшку – коника.

– Гадаєш, він буде схожий на тебе? – запитав Петро, дивлячись на брата.

– Сподіваюся, що ні, – пожартував Василь, але його голос був м’яким.

– Краще хай буде схожий на Марію. Вона хоч гарна.

Марія штовхнула його в бік.

– А ти, значить, страшний? – засміялася вона.

– Ой, Василю, чекай, малюк ще тобі покаже, хто в хаті господар.

Коли  долинув дитячий плач, усі троє завмерли.

Марія з Петром кинулися до хати, а Василь затримався на мить. Він відчув, як щось стиснуло всередині – не гнів, не роздратування, а щось тепле й незнайоме.

Він увійшов до хати й побачив матір, яка тримала крихітне згортання. Олена виглядала втомленою, але щасливою.

– Василю, підійди, – покликала вона тихо. – Поглянь на свого братика.

Він підійшов, намагаючись виглядати байдужим, але коли побачив маленьке обличчя, щось у ньому здригнулося. Хлопчик був маленький, зморщений, але в його очах уже світилася якась сила.

– Як назвемо? – запитала Марія, стоячи поруч.

– Іван, – сказав Степан, який щойно увійшов.

– На честь діда.

Василь кивнув. Іван. Ім’я звучало міцно, як і годиться для їхньої родини.

– Ну, Іване, – пробурмотів Василь, – сподіваюся, ти не будеш таким буркотливим, як я.

Усі засміялися, і навіть Василь не зміг стримати усмішки. Може, ця халупа й тісна, але в ній вистачить місця для любові. І для п’ятого дитя.

Джерело