– Нас до спільного бюджету не приєднуйте! Ми зі своїм приїдемо, – написала Ірина у чаті.

– І взагалі ми на дієті, їмо, як пташки…

І це стало першим дзвіночком.

Аня сиділа в автобусі, тримаючи телефон в одній руці. Другою вона притискала до себе громіздку сумку.

Жінка перечитала повідомлення двічі. Раптом їй це здалося? Повідомлення ввічливе, але… наче хтось уже заздалегідь прокладав собі тунель у пошуках лазівок.

Чат з приводу травневого виїзду постійно блимав у повідомленнях. Нещодавно туди додали нових людей.

Степан та Ірина були друзями Слави, а він – людина шанована і перевірена, давно перебуває в компанії, тому жодних питань ні в кого не виникло.

Атмосфера в них була тепла та доброзичлива. Усім плюс-мінус тридцять років. Усі дорослі, відповідальні, зібрані, але з гумором.

Спілкувалися один з одним давно, тому всередині компанії було багато негласних правил. І в кожного своя роль.

Слава приводив новеньких. Аня займалася організацією посиденьок та виїздів. Вона вже склала список учасників, запропонувала маршрут.

Навіть домовилася про оренду будиночків біля лісу: з верандами, альтанкою та нормальним душем. Усі погодилися, почали обговорювати закупівлю. До списку внесли сосиски, гриби, вугілля, кетчуп, напої, м’ясо, овочі…

І тут з’явилося це:

– Нас зі Степом можна не рахувати, – повідомила Ірина. – У нас дієта, ми все готуємо собі окремо. Нам нічого не треба.

Аня відповіла нейтрально: “Ок, як скажете”. І відклала телефон.

Загалом це не проблема. Ну мало що, – хтось на правильному харчуванні, хтось на кето. Та хай хоч воду заряджають за місячним календарем.

У компанії вже був хлопець, який ніколи не скидався на м’ясо, бо він переконаний вегетаріанець. При цьому щоразу він привозив овочів більше, ніж міг сам з’їсти, і робив на грилі такий вегетаріанський шашлик, що за вуха не відтягнеш.

Тож дивацтва – справа життєва. Головне – доброчесність та участь. Але чомусь від цього «нас не рахуйте» в Ані одразу пробіг холодок по спині. Було в цій фразі щось… слизьке. Але вона вирішила не поспішати із висновками.

Погода у день виїзду була казковою. Тепло, свіжо, легкий вітерець. Всі зібралися вчасно, все взяли, навіть не довелося повертатися за шампурами, дошкою і штопором. Аромат сосни та свіже повітря швидко підняли всім настрій.

Усі заселилися в будиночки, дістали речі, хтось одразу пішов ставити мангал. Ірина та Степан під’їхали ближче до вечора, коли більшість організаційних справ була вже позаду.

Їх «своїм» виявився пакет із маленьким бруском сиру, кількома помідорами, упаковкою рисових хлібців, та двома пляшками пінного.

Аня миттю зазирнула, коли вони діставали запаси, і подумки прикинула: “На вечір – можливо. Але на три дні?”

Вони влаштувалися на лавці, спочатку осторонь. З’їли свій сир, цокнулися пляшками, трохи сфотографувалися на тлі заходу сонця. Потім почали потихеньку підсідати до інших. За пів години Степан вже стояв біля мангала.

– А що це ви тут смажите? Шашлик, так? А запах який…

– Так, на дієті з вами не посидиш, – засміялася Ірина і підійшла ближче.

Аня кинула погляд на Катю, що сиділа поруч. Та трохи помітно знизала плечима. Мовляв, ну що, не виганяти ж, почастуємо. У компанії було не прийнято ставити людей у незручне становище, особливо новеньких.

До ночі Іра та Степан вже їли та пили зі спільного столу. Сміялися, розповідали байки, співали пісні під гітару.

І, треба визнати, вони були товариськими, веселими, не зарозумілими. Враження від них не було мерзенним. Але в Ані виникло якесь двояке відчуття, ніби їх використовували.

Вона так і лягла спати з цим дивним почуттям. Не з образою. Образи не було. Просто десь зародилося перше зерно роздратування.

Батьки все життя вчили її: якщо хочеш бути частиною команди – грай за правилами, та викладай свої карти. Але Степан з Іриною акуратно увійшли до гри, притримавши свої активи. А виграш ділили з усіма.

Вже тоді, тієї першої ночі, Аня подумала: «Якщо це повториться, треба буде щось робити». І ця думка сильно напружила її, адже було незручно виховувати не дітей, а дорослих людей.

Однак Аня спробувала швидко струсити з себе весь цей негатив. Вони приїхали сюди відпочивати, а не заглядати у чужі тарілки. Поки що це лише разова чудасія.

Але, як показали наступні виїзди, це була не просто чудасія. Це був хитрий спосіб шиканути чужим коштом.

– Ви знову скидаєтеся? Ну, ми, як завжди. Зі своїми салатиками будемо. Калорії рахуємо, – невинно хихотіла Іра у голосовому повідомленні.

Її слова звучали так, ніби йшлося не про розподіл витрат, а про організацію дитячого свята. Коли батьків просять принести прикраси, якщо раптом у когось припадають пилом непотрібні. Без обов’язків та додаткових витрат.

Аня прослухала це повідомлення саме дорогою до крамниці. Вона їхала за гречкою та новим балончиком газу для плитки.

Вона прикидала, хто відповідатиме за транспорт, хто сплатить бензин, хто візьме м’ясо, посуд, каву. І ось знову це «ми, як завжди».

За минулий рік таких «як завжди» було штук п’ять. Літні шашлики на дачі у Каті. Поїздка у вересні на базу відпочинку. Навіть осінній пікнік у парку з чаєм та бутербродами.

Степан та Іра щоразу з’являлися з крихітною сумочкою, в якій зберігався їхній персональний мізерний запас: пара бананів, якийсь капустяний салат і пляшка червоного з найближчого сімейного супермаркету по акції.

При цьому вони ніколи ні з ким не ділилися, і ніколи не пішли додому голодними.

– Ну, як, смачне червоне? – питав Степан з удаваним інтересом, наливаючи собі зі спільної пляшки, яку привіз Ігор.

– Ми намагаємося сидіти на овочах. Дорого, звичайно, зате корисно для шкіри. Раніше в мене така сухість була. А це я так, тільки спробувати… – буркнула Іра, збираючи собі бутерброд із “чужою” бужениною.

Спочатку це викликало незграбні посмішки. Ну гаразд, своєрідна парочка. Буває. Не всі мають можливість скинутися. Може потрапили під скорочення. Можливо, набрали кредитів.

Потім усі почали переглядатись. А потім – обговорювати.

– Ти бачила, скільки вони з’їли? – акуратно шепнула Катя Ані, поки збирала продукти, що залишилися, після чергової вилазки на шашлики.

– Я помітила. Степан, здається, три рази робив набіг на мангал. І салат із креветками майже весь сам з’їв, – невдоволено озвалася Аня, згрібаючи м’ясо в контейнер.

Далі пішли жарти з натяками. Ігор якось спитав у Степана, яким чином пів кіло шашлику вписуються в добову норму калорій.

Катя із холодною усмішкою зазначила, що апетит приходить під час дієти. Але Степан тільки сміявся у відповідь. Ірина вдавала, що нічого не чує.

Аня через характер не любила конфлікти, а ще більше – не любила дорікати людям їжею. Але коли під Новий рік Катя скинула їй в особисті фото машини, яку купили Степан з Іриною, щось перевернулося всередині. Акуратний білий кросовер. Новенький, із салону. І підпис: «Нарешті! Ми змогли!»

Аня ніяк не прокоментувала це, але зробила висновок. Виходить, гроші є. Просто пріоритети інші.

Настала весна. Друзі заговорили про нову подорож. На цей раз Аня вирішила відкрити обговорення з новим вступом:

– Друзі, без образ: спільний стіл – спільна каса, – написала вона. – Ми всі люди дорослі, самостійні, із чудовим апетитом. Хто не бере участі, той, відповідно, не їсть!

Відповідей майже не було. Більшість просто поставили вподобайки, знаючи, про що йдеться. Катя скинула наклейку з пальцем вгору.

І тільки Степан не озвався. А за годину в особисті до Ганни “постукала” Іра.

– Ми, напевно, не поїдемо. У нас є інші плани. Але вам приємного відпочинку!

Усі все зрозуміли.

Аня закрила месенджер і видихнула з полегшенням. Ось тепер все по-чесному. Без паразитів, що присмокталися.

Атмосфера під час зустрічі була зовсім іншою. Тепер ніхто не косився на тазик із салатом, до якого зазвичай активно тяглися «дієтики». Ніхто не ховав пачки з чипсами та сухариками під боком.

Вони не були жадібними, ні. Просто всі відчували, де закінчується простота і починається зухвалість з проламуванням чужих кордонів.

– Слухай, – сказав Ігор, цокаючись з Ганною пластиковими стаканчиками. – Сьогодні прямо кайф, а не відпочинок. Ні, у нас усі виїзди класні. Але цього разу… Повітря наче чистіше, чи що?

– Це не повітря очистилося, а наші ряди, – тихо посміхнулася вона. – Більше ніхто не бігає зі “своїм”, щоб полювати на чуже.

Увечері, поки всі сиділи біля вогнища, хтось смакував маршмелоу з паличок, хтось смажив сосиски, але ніхто – абсолютно ніхто – не згадав ні Степана, ні Ірину.

І тут Аня зрозуміла, що зустріч удалася. Вона все зробила правильно. Її ніхто не засудив.

Через кілька тижнів, вже в місті, Ганна зустріла Славу в кав’ярні біля роботи. Того самого, який привів Степана та Іру в їхню компанію. Він якраз замовляв каву з вівсяним молоком та круасан.

Вони привіталися, розмовляли. Спочатку – ні про що: про погоду, роботу, плани на відпустку.

Але в якийсь момент Аня таки запитала:

– А ти Іру зі Степаном давно бачив?

Слава зам’явся. Він опустив погляд, почав нервово розмішувати цукор у каві. Мов чекав догани за доставлені незручності.

Але Аня зовсім не звинувачувала Славу у події. Він був душею компанії, надто відкритим, іноді навіть наївним.

Те, що трапилося, Аня розглядала, швидше, як побічний ефект його товариськості. Неприємний, але не критичний на тлі того, скільки класних людей він до них привів.

– Так… Вони зараз у настільні ігри подалися. Там у них активна “движуха”. Клуби, посиденьки до ранку, навіть турніри. Народ інший, більш творчий, і таке інше. Ну вони так сказали.

Аня повільно відпила каву і схилила голову набік, скинувши брови. Зрозуміло. Знайшли нову кормову базу.

– Ага. Творчі. Цікаво, як довго вони там протримаються. Адже там теж скидаються, причому без знижок на дружбу, і не тільки на їжу. Комплекти для настільних ігор не дешеві.

Слава полегшено посміхнувся, але нічого не відповів. Однак у його мовчанні було більше сарказму, ніж у закидах Каті та Ігоря.

Аня вкотре переконалася, що деякі люди не змінюються. Вони просто шукають новий стіл, за який можна підсісти так, щоб їм самим піднесли повну тарілку.

Це не страшно, таке життя! Головне – не ставити табличку з написом: «Безплатний шведський стіл».

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Можливо, і у вас знайдеться кілька таких знайомих? Ставте вподобайки.