-Нарешті з’явилася! – Варя відчинила двері, впускаючи подругу. – Чому так довго? Запізнюємося ж.

-На роботі затримали, потім Костику їсти приготувала, щоб розігрів, – виправдовувалася дівчина.

-Ясно. Давай швидше причепурися, я поки тобі каву зроблю.

-Добре. Де в тебе косметичка?

-У спальні, – гримаючи чайником, крикнула Варя. – Над дзеркалом увімкни світло, зручніше буде.

-Ага, знайшла. Ти мені даси якусь гарну кофтинку? Я поспіхом у футболці прибігла.

-Без проблем, я тобі і джинси дам, обтягуючі. Тільки давай швидше. Віталік уже дзвонив, вони в кафе чекають нас.

-Його друг нормальний, як гадаєш? – виглянула з кімнати подруга. – Ти взагалі бачила його?

-Ні, але Віталік каже, що вони раніше в гуртожитку разом жили, веселий хлопець, товариський.

-Щось я нервуюсь.

-Та чого ти, розслабся! Відвикла по побаченнях ходити, то вдома, то на навчанні.

-Ну я ніби ж не на побачення йду, а скласти тобі компанію. На любовні справи я не налаштована. Якщо що, мій телефон ні в якому разі не давай! Обіцяєш?

-Ой яка ти правильна.

-Варя, ти обіцяєш? – дівчина перестала підводити очі і витріщилася на подругу.

-Обіцяю, обіцяю. Мовчатиму, як риба.

Через п’ятнадцять хвилин подружки прискіпливо подивилися у велике дзеркало у коридорі, потім одна на одну, засміялися і вийшли з квартири.

У кафе починався звичайний вечір, затишну напівтемряву розбавили маленькими світильниками-ліхтариками, що стояли на кожному столику. Відвідувачі потихеньку заповнювали зал, з різних боків чути сміх, дзвін посуду. З кухні йшов аромат смажених страв.

У дальньому кутку, захищеному від інших розлогим кущем, сиділи двоє приятелів.

-Щось спізнюються твої дівчата? – посміхнувся один.

-Нормально все, це ж дівчата, вони завжди спізнюються. Забув?

-Ага.

-Зате є час щось замовити. Давай по келишку. Замовимо?

-Давай, – він натиснув кнопку виклику офіціанта. – Може, й дівчатам що-небудь візьмемо одразу?

-Та ні, приїдуть і самі виберуть. Ну хіба щось солодке можна.

-Подружка ж у твоїй Варі нормальна? А то раптом вона подруг за принципом, чим більш негарна, тим краще вибирає?

-Нормальна, не переживай. Варя мені фото показувала, нічого так, симпатична дівчина, не повна. Може, почнете зустрічатися…

-Та ні, я просто скласти тобі компанію, та й самому розвіятися трохи.

-Ну-ну, знаю я тебе, Костику…

Хлопці зробили невелике замовлення. Вечір обіцяв бути чудовим.

Дівчата впурхнули в кафе. Варя поглядом одразу знайшла Віталіка – він забронював їхній улюблений столик. Махнула йому рукою і повела подругу в гардероб. Друга розглянути не вдалося, виднілася тільки потилиця.

-Хлопчики, привіт, – ефектно підійшла Варвара до хлопців.

Віталік підвівся назустріч, поцілував дівчину.

-А де твоя подруга?

-Пішла попудрити носика, зараз прийде. Світлана – хороша дівчина, думаю весело посидимо, – більше звертаючись до друга Віталіка, повідомила вона. – А ось і вона. Зустрічайте!

Цокаючи каблучками, до них наближалася струнка дівчина. Варя представила їх:

-Знайомтеся, це Світлана. А це – мій хлопець Віталик та його друг, – вона подивилася на юнака, шукаючи підтримки.

-Костя, – підхопив Віталік. – Мій друг із гуртожитку.

-Світлана, значить? – несподівано загарчав Костик.

-Значить, ти заслаб і вирішив лягти раніше? – вперла руки в боки Світлана. – Не те щось з’їв, кажеш?

Костик скочив з крісла:

-А ти до подруги поїхала, вам терміново доробити практику треба?

Світлана наблизила до нього розлючене обличчя:

-Зі мною в кафе ти не ходиш, а з Віталіком та подружками його дівчини запросто?

-А ти щоб практику з економіки зробити чепуришся, як лялька? – кричав Костя.

-Знаєш, що, любий мій Костику – друг з гуртожитку, мені здається сьогодні на тебе чекає щось не дуже хороше! – Світлана розвернулася на підборах і швидко поцокала до виходу.

-Ага, і тебе, моя красуне Світлана! – Костя рвонув за нею.

Варвара і Віталік здивовано дивилися їм услід, не в змозі підібрати слова. За секунду зал здійнявся оглушливим реготом.

-Це найкоротша вечірка у моєму житті, – реготав Віталік.

-Побачення на*сліп – може бути ще та несподіванка, – відповіла Варя.