– Нарешті, мамо, ти відповіла! Останнім часом до тебе взагалі не додзвонитися. Що, знову забула відправити гроші чи водіїв не було цього тижня?

– Замість привітання запитала моя дочка Марина. Я на мить замовкла, обмірковуючи, як краще повідомити її новину.

– Марино, водії були, все гаразд. Я навіть передала з одним з них сумку з продуктами, – спокійно відповіла я.

– Ну, а в чому тоді річ? Де гроші?

Ти ж знаєш, що мені до кінця місяця потрібно внести платіж по кредиту, інакше у мене заберуть машину, – з наростаючим роздратуванням продовжила дочка.

– Доню, я не жартувала, коли сказала, що більше не даватиму грошей. Марко проти, – обережно сказала я.

– Мамо, ти, напевно, жартуєш! Тобі що, думка якогось італійця важливіша за рідних дітей? Ти ж розумієш, що без твоєї допомоги ми зможемо виплатити цей кредит! – з образою та претензією промовила Марина.

В цей момент мене гукнув Марко, і я, пославшись на справи, завершила розмову. Дочка явно образилася. Справа в тому, що нещодавно я почала жити з італійцем Марком. Він наполіг, щоб я залишила роботу і переїхала до нього в заміський будинок.

За 17 років на заробітках я звикла надсилати гроші дітям, підтримуючи їх фінансово. Я збудувала кожному з них по будинку, як вони й хотіли.

Кілька місяців тому Марина та її чоловік оформили кредит на нову машину вартістю 25 тисяч євро. Перший внесок зять зробив сам, а залишок розраховували виплатити з моєю допомогою.

Вони планували виплачувати по тисячі євро на місяць і за кілька років закрити кредит. Але моє життя різко змінилося. Марина не очікувала, що я перестану допомагати.

Вона вважала мене зрадницею, яка проміняла сім’ю на італійця. Марко запропонував їй самій приїхати до Італії, щоб заробляти та виплачувати борг, але вона категорично відмовилася.

– А дітей з чоловіком я на кого залишу? Ти про це подумала?

– З докором заявила Марина, нагадуючи мені, що свого часу я поїхала і залишила їх самих.

Тепер я не знаю, що робити. Марко – чудова людина, дбайлива і щедра. Але пропозицію руки та серця він поки що не робив. Я боюся, що якщо з ним щось піде не так, я втрачу зв’язок і з ним, і з дітьми.

Я багато зробила для своїх дітей – збудувала будинки, допомагала фінансово довгі роки. Але чи маю я й надалі вирішувати їхні проблеми? Чи маю я право подумати про себе і пожити для себе?

КІНЕЦЬ.