Нарада вже закінчилося, всі почали розходитися, і тут Сергій Анатолійович краєм ока помітив, що хтось із співробітників щось загубив.

Він трохи відхилився вбік і подивився на підлогу. Дійсно, щось лежало біля самих дверей.

– Оля, зайдіть до мене, – попросив Сергій і поклав телефонну трубку.

– Ой, тут щось …, – Оля підняла предмет, – рукавиця чи що? – вона покрутила рукавицю в руках і, заховавши за спину, підійшла до директора.

– Залиште рукавицю на столі, запитайте у Прокопчука і Марковича чия. Нехай зайдуть.

Оля швидко зникла за дверима. Через хвилини дві в двері постукали, і увійшов Прокопчук.

– Вибачте, Сергію Анатолійовичу, я тут …

– Проходьте, Михайло Андрійович.

Чоловік підійшов до столу, де лежав предмет, який належав йому, і уткнувся в нього очима.

– Можете забрати рукавицю, тільки поясніть мені, навіщо ви її носите з собою, зараз на вулиці літо і вона, здається жіноча?

– Пам’ять це, – промовив Михайло, – мамина рукавиця, я її на удачу ношу з собою, сьогодні ось на нараду взя-я-в, ​​- чоловік зрозумів, що говорить зовсім не те. – Мами нестало п’ять років тому. А я з дитинства цю рукавицю пам’ятаю, – поправився Михайло, – я якось свої загубив і вона мені ці дала. Ось, до сих пір бережу. Пам’ять.

– Ідіть, Михайло Андрійович, працюйте … і бережіть рукавицю, – трохи м’якше додав Сергій Анатолійович.

Коли Михайло вийшов з кабінету, Сергій тут же встав і підійшов до вікна. Про батьків він згадував чомусь рідко. Батько сильно гуляв в останні три роки свого життя через що і пішов з цього світу, мати майже відразу “пішла” слідом. Залишився старший брат, який так і жив у тому ж самому будинку, де пройшло дитинство і юність Сергія Анатолійовича. Іван, якого Сергій не бачив років дев’ять чи десять, пішов по стопах батька. За квартиру Сергій завжди платив сам, завдяки чому її не відібрали за борги.

Сергій набрав телефон водія. Дорога до будинку зайняла хвилин п’ятнадцять.

– Біля ось цього будинку мене висади. І почекай.

Сергій Анатолійович, я можу і до адміністрації під’їхати.

– Ні, Славік, мені в цей будинок, – Сергій швидко вийшов і пішов до під’їзду.

Запах, що хвилював маленького хлопчика, все ще літав у повітрі, відремонтовані стіни мало нагадували про дитинство, але сходи. Сходи були ті ж.

Сергій міг давно розміняти її, але чомусь не зробив цього. Брат так і жив тут.

Біля дверей Сергій згадав, що ключів у нього немає. Став дзвонити, потім постукав і голосно покликав брата. Згадавши, що колись вони тримали запасний ключ в схованці дверей, нахилився і подивився. Запасний ключ так і лежав там.

Важкі двері рипнули.

– Іване! – покликав Сергій.

Брат спав в найбільшій кімнаті на дивані. У вітальні, колись виконаної з червоного дерева, про колишню розкіш нагадував тепер тільки диван. Все інше Іван продав і прогуляв. Після того як у батька стали проявлятися проблеми з випивкою, в квартирі більше не робився ремонт, навіть зараз все було як і раніше. Сергій звернув увагу, що хтось робить прибирання. Навіть вікна чисті.

– Се-р-гій! – заволав старший брат і видавив сльозу.

– Чого кричиш?

– Я сьогодні чистий! Ти чого. Юлька вчора приходила, закрила мене, щоб я ні-ні, суп мені зварила.

Сергій насупив брови, але додавши п’ятнадцятирічній дівчинці десять років, зрозумів, що тепер його племінниця вже доросла.

За вітальньою розташовувалася кімната матері з батьком. Сергій підійшов і хотів повернути ручку.

– Замкнено? – запитав він у брата.

– А? Там так, я закрив, нічого не чіпаю, не можна, святе.

– А тут дивлюся все розпродав, ех ти.

– Що я? Я, може, тільки жити починаю, – витираючи заросле обличчя, парирував брат, – ось дочка зібралася лікувати мене, гроші збирає.

– Вона окремо живе?

– Так, давно вже. Заміж вийшла, онук у мене. Женька десь по закордонах катається, не бачу я його, Юлька одна у мене і залишилася, – Іван був готовий розплакатися, але у Сергія не було на це часу.

– А ключ де?

– Який?

– Від цієї кімнати, – уточнив Сергій.

– Там же де і раніше, в шафці.

Сергій швидко відміряв кроками вітальню і передпокій. Ключ насилу повернувся в замку. Запах матері. Час ніби завмер. І ось вона вийшла в магазин і зараз повернеться. Сергію стало не по собі. Защеміло серце або щось там ще. Над ліжком висіла спільна фотографія. Сергій підійшов і зняв її з цвяха. Тут Іван дуже схожий на матір обличчям, а статурою в батька. Сергій вирішив взяти фотографію собі і оглянув кімнату. Пильний шар згладжував фарби. Погляд ні на чому не затримувався. Взяти на пам’ять було нічого. Нічого з того, що знаходилося в спальні, не асоціювалося у Сергія з матір’ю. Хіба що флакончик з парфумами. Сергій підійшов до столика і висунув ящик. Парфумів не було на місці.

Ключ повернувся двічі. Пам’ять не бажала згадувати приємні моменти. Все більше спливали витівки батька, заплакані очі матері. Потім мати часто просила Сергія не кидати Іванка, помічаючи у нього батьківські нахили. А Сергій пішов своєю дорогою. Сім’я, бізнес.

– Так, Іване, а ти лікуватися то хочеш?

– Не знаю, Сергій, але і так вже не можу. Сам точно не впораюся.

– Тоді давай я завтра заїду вранці, на тиждень ляжеш в лікарню, там у мене лікар є хороший, він допоможе.

– А гроші?

– Я оплачу.

– Дякую, Сергію! – брат ліз обніматися і цілуватися, але Сергій відсторонився і простягнув руку.

– Домовилися? Біля під’їзду о восьмій.

– Так.

Туман спускався на місто. Від вологості здавалося, що стає холодніше. Сергій під’їхав до під’їзду в призначений час і вийшов з машини, домовилися зустрітися на вулиці. Івана біля під’їзду не було. Сергій піднявся і відкрив квартиру своїм ключем.

– Іване! – покликав він брата. Заглянув в вітальню – немає. “Втік, щоб не лікуватися”, – подумав Сергій і відкрив двері у ванну кімнату – порожньо.

Спальня матері і батька була відкрита.

– Ні, тільки не це! – Сергій стиснув руку в кулак.

– Сергію, я тут! Носових хусинок у мене немає, хотів батькові взяти, не пам’ятаєш, де він хустки зберігав?

Сергій підійшов до шафі і дістав з верхньої полиці дві хустинки.

– Вистачить?

– Так, – відповів Іван.

Зараз Сергій побачив його без щетини. Брат навіть причесався і постав перед ним у свіжому одязі. Він так сильно був схожий на батьків…

Ось його пам’ять! Ось те, що нерозривно пов’язує його з батьками. Брат! Іван. І це найдорожче, що могли залишити йому батьки на згадку про себе.

– Тепер все буде добре! – радісно сказав Сергій і поплескав Івана по плечу, заспокоюючи і підбадьорюючи швидше себе, ніж брата.