– Нам треба з тобою поговорити – промовила Марина, пильно заглядаючи в очі чоловіка – Я не знаю, як ти на це зреагуєш і чи не пізно це, проте ти маєш про це знати.

– Давай якось іншим разом поговоримо про це? – промовив чоловік, опускаючи погляд на хворе тіло дружини й дослухаючись до відкритого вікна, аби нарешті почути звук швидкої допомоги.

– Невже ти зараз не хочеш знати, що я від тебе приховувала? – здивовано й дещо ображено запитала жінка.

– Софійка, я хочу зосередитися на тому, щоб тобі стало краще, а потім хоч цілу ніч проговоримо про таємниці! Гаразд?

– Але ти маєш це знати. Я хочу розповісти все, доки не стало надто пізно!

– Господи, яке ще пізно? Ти розповіси мені все згодом!

– Невже тобі дійсно не цікаво, що я від тебе приховую?! – знову здивувалась дружина – І як мені тебе зрозуміти?

– А навіщо тобі мене розуміти? Навіщо мені твої таємниці? Ти це приховувала від мене і я впевнений, що мала на це вагомі причини, а зараз не час про це говорити!

– Як не час? А потім може бути надто пізно, тобто… взагалі не бути!

– Ні, люди відкривають свої таємниці перед кінцем. От і ти мовчатимеш до самої старості й ні словом мені більше не обмовишся про це, а зараз ми ще багато років будемо жити довго та щасливо.

– А що як зараз ти відмовляєш мені сказати правду в останніх словах?

– Ні, у тебе ще буде можливість це зробити, але не зараз!

– Ні, я більше не можу мовчати! – скрикнула жінка, схопила чоловіка міцно за руку й не своїм голосом продовжила – Я почну з того, що все сталось у той рік, коли майже всі гроші знецінилися у тричі. Пам’ятаєш?

– Ні.

– Обманюєш, ти чудово знаєш, про який нелегкий час я говорю. Весь цей час у мене лежала велика сума грошей. Моя особиста заначка.

– І наскільки ж вона була великою? – з посмішкою запитав чоловік.

– Я ті гроші довго відкладала і там нам вистачило б на покупку власного будинку за містом, як ми з тобою мріяли! І навіть на ремонт залишилось!

– То? – запитав чоловік, ніби жінка розповідала щось зовсім незначне.

– Тебе хіба не дивує те, що я від тебе приховувала таку суму грошей?!

– А мене це має дивувати?

– Якби ж я не приховувала ті гроші, то ми б з тобою давно могли жити, як мріяли, а тепер досі тулимось у цій однокімнатній квартирі! Це я винна!

– Та це ж давно було, золотко, і чого б це ти почала згадувати колишнє життя?

– Та, тому що це я винна! Ми б могли жити з тобою, як багачі, а тепер… Я не мала приховувати цього! Я повинна була бути чесною!

– Годі тобі, Софійко, не роби себе винною. Та хіба й міг я тебе звинувачувати у чомусь, коли розумів, що тебе мама навчила гроші від чоловіка приховувати.

– А звідки ти про матір здогадався?

– Спочатку свекор розповів, що свекруха від нього завжди гроші ховала, а потім якось і вашу з нею розмову почув. Це якось випадково вийшло…

– І ти мені про це досі ні словом не обмовився?

– А навіщо?

– Як це навіщо? Я була б сама не своя від злості, якби дізналась, що ти від мене щось приховуєш, а тут ще й сума, яка могла б значно покращити нам життя!

– Ми ж з тобою різні, тому так довго й змогли прожити разом щасливо. Та й ніколи не хотілось мені лізти у твої жіночі таємниці.

– Та не потрібно мені було лізти у таке, а то ще б не вибрався. Ти на щось відкладала – то й добре, на життя нам вистачало, то чого б я скаржитися мав?

– Але ж ти розумієш, що ми та подорожувати могли за ті гроші й щось купити! І машину, про яку ти мріяв! А вони стали просто копійками! І невже, знаючи про це, ти ніколи не хортів мені дорікнути?

– А якби дорікнув, то невже б копійки ті знову стали великими грошима? То чого б про це мав говорити?

– Хіба не розумієш чого? Я ж постійно про це думаю, не можу облишити…

– І чому?

– Ну як… від провини…

– Та облиш ти ту провину. Ти ж гроші не на вітер спустила. Так сталось, що знецінилися вони, у житті всяке буває. А хочеш когось звинуватити, то думай про те, що у всьому винні гени твоєї мами.

– А чого вони?

– Саме вона тобі передала це бажання накопичувати й приховувати, воно ж не з’явилось у тебе нізвідки. Але й у цьому добро є, що у тебе її гени. Завдяки цьому ще й проживеш так само довго, як вона. То ти ще щось від мене приховуєш? – запитав чоловік, посміхнувшись.

– Ні.

– Погано.

– І чому ж?

– Ну бо тепер мусиш щось вигадувати, аби ще через 20 років мені про все розповісти…

Їх розмову перебив дзвінок у двері.

– Ну, нарешті – промовив чоловік – Софійка, я відлучуся, а ти поки придумай, що далі будеш від мене приховувати, адже нам ще треба десятки щасливих років і таємниць пережити!

КІНЕЦЬ.