Дідусь насилу піднявся з ліжка і, тримаючись за стінку, пішов у сусідню кімнату. У світлі нічної лампи, підсліпуватими очима подивився на свою лежачу дружину:
«Не ворушиться! Чи все вже, Богу душу віддала? – опустився на коліна. – Начебто, дихає».

Встав і повільно поплив на кухню. Випив кефір, сходив у туалет. І пішов у свою кімнату.
Ліг на ліжко. Не спиться:«Нам із Оленою по дев’яносто років. Скільки прожили?! Скоро йти у вічність, а поруч нікого немає. Доньки Наталки вже немає, шістдесяти їй ще не було. Максим загинув. Є онука, Оксана, так вона за кордоном живе вже років двадцять. Про дідуся з бабусею і не згадує. У неї вже й діти, напевно, великі».

Не помітив, як заснув.
Прокинувся від дотику руки:
— Костя, ти живий? – пролунав ледве чутний голос.
Розплющив очі. Над ним нахилилася дружина.
— Ти, що, люба?
— Дивлюся: не ворушишся. Злякалася, подумала що вже все.
— Живий ще! Іди, спи!
Пролунали шаркаючі кроки. Клацнув вимикач на кухні.

Олена Іванівна попила води, сходила до туалету і попрямувала до своєї кімнати. Лягла на ліжко:

«Ось так, коли-небудь прокинуся, а він не живий. Що буду робити? А може сама раніше піду. Костя вже й наш похорон замовив. От уже ніколи не подумала б, що свій похорон можна організувати. З іншого боку, добре. Хто нас поховає? Внучка про нас зовсім забула.

Сусідка Поліна тільки й заходить. У неї ключ від нашої квартири є. Дід їй по пʼять тисяч із нашої пенсії віддає. Вона і продукти купує, і ліки в аптеці. Куди нам гроші дівати? Та й з четвертого поверху ми вже самостійно не спустимося».

Костянтин Леонідович розплющив очі. У вікно заглядало сонце. Вийшов на балкон. Побачив зелену верхівку черемхи. На обличчі з’явилася посмішка:
«Ось і до літа дожили!»

Пішов провідати дружину. Та задумливо сиділа на ліжку.
— Оленко, досить сумувати! Підемо, щось покажу.
— Ой, зовсім сили немає! – старенька насилу піднялася з ліжка. – Що ти там надумав?
— Ходімо, ходімо!

Підтримуючи за плечі, довів до балкона.
— Дивись, черемха зелена! А ти казала: не доживемо до літа. Дожили!
— Ой, і справді! І сонечко світить.
Вони сіли на лавочку на балконі.
— А пам’ятаєш, як я тебе в кіно запросив. Ще тоді в школі. Того дня черемха теж зеленню вкрилася.
— Хіба таке забудеш? Скільки років відтоді минуло?
— Сімдесят із гаком… Сімдесят п’ять.

Довго сиділи молодість згадували. Багато що на старість років забувається, іноді навіть те, що вчора робив, а молодість, вона ніколи не забудеться.
— Ой, заговорилися ми! – здригнулася дружина. – Але ж ще не снідали.
— Олено, ти хороший чай завари! Набридла вже ця трава.
— Так нам не можна.
— Хоч ріденький і цукру по ложечці додай.

Костянтин Леонідович пив цей слабко заварений чай, запиваючи ним невеличкий бутербродик із сиром і згадував ті часи, коли на сніданок чай був міцний і солодкий. Та ще з пиріжками або біляшами.
Зайшла сусідка. Схвально посміхнулася:
— Як у вас справи?
— Які можуть бути справи у дев’яносторічних? – пожартував дід.
— Ну, якщо жартуєш, значить усе нормально. Вам що купити?
— Поліно, купи м’яса! – попросив Костянтин Леонідович.
— А вам же не можна.
— Куряче ж можна.
— Гаразд, куплю. Зварю вам суп із локшиною!
— Поліно, купи що-небудь від серця, – попросила старенька.
— Олено Іванівно, я ж вам нещодавно купувала.
— Скінчилися вже.
— Може лікаря викликати?
— Не треба.
Сусідка прибрала зі столу, помила посуд. І пішла.
— Олено, пішли на балкон, – запропонував чоловік. – На сонечку погріємося.
— Пішли! Що в задусі сидіти.

Прийшла сусідка. Вийшла на балкон:
— Що за сонечком скучили?
— Як тут добре, Поліно! – усміхнулася Олена Іванівна.
— Гаразд зараз вам сюди кашу принесу. І почну суп на обід готувати.
— Хороша жінка, – подивився їй услід. – Щоб ми без неї робили?
— А ти їй усього пʼять тисяч на місяць платиш.
— Олено, ми ж на неї квартиру записали, і нотаріус нам завірив.
— Вона ж цього не знає.

Вони так і просиділи на балконі до обіду. А на обід був курячий суп. Смачний із дрібно нарізаним м’ясом і розім’ятою картоплею:
— Я завжди такий Наташці й Максиму робила, коли вони маленькими були, – згадала Олена Іванівна.
— А нам на старості років чужі люди готують, – важко зітхнув чоловік.
— Видно, Костя, доля наша така. Підемо ми з тобою з цього життя і ніхто навіть не заплаче.
— Усе, Оленко, не будемо сумувати. Пішли поспимо трохи!
— Костя, не дарма кажуть: «Старий, що малий». Усе в нас, як у дітей: суп протертий, сон-годину, полуденок.

Подрімав Костянтин Леонідович трохи і встав, щось не спиться. Погода, чи що, змінюється? Зайшов на кухню. На столі дві склянки з соком, дбайливо приготованих Поліною.

Взяв обидві в руки й обережно, щоб не розплескати, пішов до кімнати дружини. Та сиділа на ліжку й задумливо дивилася у вікно:
— Що ти, Оленко, засумувала? – усміхнувся чоловік. – На випий соку!

Та взяла відхлебнула ковток:
— Ти теж заснути не можеш:
— Погода винна, тиск скаче.
— Ось і я з ранку, щось погано почуваюся, – Олена Іванівна якось приречено похитала головою, – Відчуваю зовсім мало мені на цьому світі жити залишилося. Ти мене поховай по-хорошому.
— Олено, ти дурниці говориш. Як я без тебе жити буду?
— Хтось із нас усе одно вперед піде.
— Досить! Ходімо на балкон!

Просиділи до вечора. Поліна приготувала сирники. Поїли і сіли телевізор дивитися. Вони щовечора перед сном його дивилися. Сюжет нових фільмів до них доходив насилу. Тому дивилися старі комедії та мультики.
Сьогодні подивилися лише один мультик. Олена Іванівна встала з дивана:
— Піду спати. Щось втомилася.
— Тоді і я піду.
— Дай-но, я на тебе подивлюся гарненько! – раптом попросила дружина.
— Навіщо?
— Просто подивлюся.

Вони довго дивилися одне на одного. Напевно, згадували свою молодість, коли в них усе було попереду.
— Підемо проводжу тебе до твого ліжка.
Олена Іванівна взяла свого чоловіка під ручку, і вони повільно пішли.
Він дбайливо вкрив свою дружину ковдрою і попрямував у свою кімнату.
Щось дуже важко було в нього на серці. Довго не міг заснути.

Йому здалося, що він зовсім не спав. Але електронний годинник показував другу годину ночі. Встав і попрямував до кімнати дружини.

Вона лежала з розплющеними очима і дивилася у стелю:

— Оленко!

Узяв її за руку. Рука була холодною.

— Олено, ти що! Оленко!

І раптом йому самому стало не вистачати повітря. Він насилу дійшов до своєї кімнати. Дістав приготовані документи, поклав на стіл.

Повернувся до дружини. Довго дивився на її обличчя. Потім ліг поруч і заплющив очі. Побачив свою Олену, молоду і красиву, як сімдесят п’ять років тому. Вона йшла кудись до світла, що виднілося вдалині. Він кинувся до неї, наздогнав, узяв за руку…

Уранці Поліна зайшла в спальню. Вони лежали поруч. На їхніх обличчях застигли однаково щасливі усмішки.

Прийшовши до тями, жінка зателефонувала до швидкої допомоги.

Лікар, який приїхав, подивився на них, здивовано похитав головою:

— Разом пішли… Видно, сильно любили одне одного.

Їх забрали. А Поліна знесилено опустилася на стілець, що стояв біля столу. І тут побачила договір про поховання і… заповіт на її ім’я.

Вона впустила голову на руки й заплакала.

Ось таке буває кохання. До кінця…

КІНЕЦЬ.